На довгоочікувану зустріч дехто чекав із другої години ночі.  А побачитись з хлопцями вдалось  близько 4.20 ранку. Бійців кинулись зустрічати  рідні із слізьми, обіймами, квітами. Неодноразово звучало на Театралці підбадьорливе  для родини полонених від друзів: «Я ж казав! Я казала…повернеться!».

Про велику радість від повернення додому говорили й самі колишні полонені. А про своє перебування у полоні сепаратистів хлопці розповідають без подробиць. Так, як розповів Василь Гулька, потрапив у полон, виконуючи бойове завдання 12 листопада 2015. Сил у полоні додавала віра в те, що таки повернеться додому. 

- Я дуже радий, що повернувся в Тернопіль, - каже він. - У полоні я мільйон разів уявляв своє повернення додому.

 Втім, яким було життя в ув'язненні, хлопець розповідає неохоче.

 - Як ставились до вас, - питають журналісти.

- По-різному, - відповів Василь.

 - А годували як?

- Ну, подивіться на мене. Бачите, як виглядаю - ось так і годували, - сказав чоловік.

Не більш багатослівними про своє перебування у полоні, були й Олексій Кодьман та Володимир Бачинський. Вони, як і Василь, постійно згадували, що в полоні ще залишились наші хлопці. Та розповідали більше про радість від зустрічі з рідними, аніж про свій полон.

Родичі, безсумнівно, пережили неабиякий стрес, поки дочекались дітей з полону.

- Тяжко, дуже тяжко було, - розповідає мати Василя Зиновія Нирек. - Найгірше, що ми не знали, як вони, де вони, без будь-якої звісточки - то було дуже важко. Аж потім, останніх півроку, через Червоний хрест листа якогось раз в два місяці привезуть і то всього, що ми знали. І що ж дитина напише? Напише: "Я - живий, здоровий, саме головне - як ви?" І весь час перші слова були про обмін. Знаєте, їм там було важко. Але їм і тут зараз буде важко. Треба багато зусиль прикласти, що ми їх поставили на ноги. Вони таку травму отримали. Певне, на все життя.

Про  переживання з приводу повернення з полону розповідає й бабуся Олексія Кодьмана, Нонна Миколаївна. 

- Та вже знаєте, по всякому було. Тяжко було. Десь вірила, десь не вірила, - каже вона. - Картинки всякі в голову приходили. Всяке було. Але надія, звісно, була.

Вдома хлопці, до слова, не будуть довго перебувати. Уже 2 січня вони повинні повернутись до Києва у військовий госпіталь.