Іван Онисько об'їхав Кенію і Танзанію на велосипеді
- Завжди думав, що я не расист, - розповідає Іван Онисько. – Але насправді, як я зрозумів тільки тепер, ним перестав бути після поїздки в Африку. Тепер для мене абсолютно нема різниці, якого кольору в людей шкіра.
Ідею поїхати в Африку підкинув Івану знайомий з-під Києва. Йому, як людині, що вже об’їздила 19 країн, причому більшість – автостопом, така пропозиція сподобалась.
- Це була найдорожча моя подорож, - каже він. - Щоправда, платив товариш, який мене запросив. Мандрівка Кенією і Танзанією обійшлась у 3000 доларів. А за таку ж двомісячну подорож Західною Європою я тратив 200 євро.
На збори та підготовку до веломандрів Африкою Іван мав лише два тижні. Адже коли друг запропонував подорож, той ще не повернувся з попередньої — був у Туреччині.
- На початку жовтня я приїхав у Тернопіль, - продовжує Іван. – Почав готуватись та збирати інформацію про Африку, спілкувався, до речі, з Віталієм Дерехом, радився про необхідні щеплення. А 18 жовтня ми з другом вилетіли до Кенії. Майже всю подорож були на велосипедах – їх ми призвели з України. У день проїжджали 80 кілометрів. І тільки в останні дні, коли добирались з континентальної частини на острів Занзібар, довелось скористатись паромом та човнами.
На ночівлю — у відділок
Різницю між африканськими країнами і тими, у яких Іван побував раніше, він відчув, як тільки виїхали з аеропорту в Найробі. Кенія здавалась іншою планетою. Важко було звикнути, що навколо – тільки чорношкірі.
- Ми були доволі обережні, - продовжує він. - Як тільки вечоріло, з готелю не виходили. Але чим далі віддалялись від великого міста, тим безпечніше почувалися. Ми почали гуляти навіть уночі. І нічого поганого з нами не трапилось жодного разу за два місяці подорожі.
Упродовж мандрівки, за словами Івана, товариші зупинялись на ночівлю не тільки у готелях – довелось спати і просто неба. Однак більшу частину подорожі ночували таки у цивілізованих місцинах.
- Готелі там навіть кращі і дешевші, як у нас, - каже він. – Номери чистенькі. Оскільки вони зорієнтовані здебільшого не на туристів, то й обходилися недорого. А якось ми ночували у поліцейському відділку – туди нас ніхто не затягував. Просто там міліція, що дуже сподобалось, справді з народом. Тобто можна зайти і попроситись переночувати.
Через комарів вмостились на вулиці
Попри відвагу хлопців, небезпечних моментів їм не бракувало.
- Територія Кенії поділена. Як у нас області, у них — племена, - додає мандрівник. - І в одного племені є така традиція – від 16 до 20 з лишнім років молоді хлопці відділяються від племені. Вони живуть майже в диких умовах і промишляють тим, що грабують на певній ділянці дороги – відбирають одяг, гроші, продукти. Однак саме через цей відрізок і пролягав наш маршрут.
Чим ближче хлопці під’їжджали до того місця, тим більше їх всі лякали небезпекою. Навіть поліцейські, проїжджаючи повз, зупинились та запропонували підвезти. Мовляв, тут небезпечно.
- Другий такий випадок був, коли ми заночували у робітників, що прокладали дорогу, - говорить Іван. – Ми заїхали у таку болотисту місцевість, що вгрузали велосипеди. Нас робітники підвезли до своєї бази і запропонували нічліг. Однак у приміщенні була така кількість комарів усіляких розмірів, якої я з роду не бачив.
Відтак хлопці вмостились спати на вулиці. Сну заважав безперервний гавкіт собак. І лише вранці вони дізнались, що ті відганяли гієн.
{photo_gallery id=3376|}
Усі свої пригоди Іван Онисько описує у спільноті "Кавові мандри"
Просять грошей у білих
А ось небезпеки від людей мандрівники з України не очікували і конфліктів з ними не мали.
- Нам постійно траплялись приємні люди, - додає він. – До поїздки я жив стереотипами, що вся Африка – мінімум одягу, купа прикрас, списи, погані умови проживання, - зазначає Іван. - А насправді населення одягається подібно, як і у нас. Є тільки окремі регіони, які залишились самобутніми. Але вони ізольовані — туди важко добратися туристам.
Африканці, яких зустрічали українці по дорозі, були відкритими. Охоче йшли на контакт навіть ті, хто не спілкувався англійською.
У Кенії й Танзанії – різна державна політика, додає він. У першій англійська є другою державною мовою, а в другій – її вивчають як іноземну. Усі говорять на суахілі. Найбільше з цієї мови запам’яталось Івану слово “музунгу” - біла людина.
- Вони це кричали усюди, де б нас не побачили, - каже Іван. - Взагалі і діти, і більшість населення сприймають білого як мішок із грішми. Всі вони очікують, що якщо ти білий і приїхав до них, то мусиш щось дати. Спершу це лякало, але такого, щоб самі починали щось відбирати, не було. А просити - просять.
Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google