До речі, усі охочі розповісти про своє материнство і спробувати здобути цю премію до кінця серпня можуть заповнити анкету: https://docs.google.com/…/1FAIpQLSflsWfgQONAOcMfsE…/viewform і спробувати отримати винагороду.

Ось що написала про себе засновниця премії «Найкраща МАМА Тернопілля»:

«В 2007 році я вийшла заміж. В 2009 - вперше завагітніла. Ось вже рівно 10 років минулого з того часу. Ми з чоловіком неймовірно раділи тим двом полосочкам на тесті. Та, на жаль, не довго. Через два тижні я вже почувалася кепсько. Пішла на УЗД. Мені сказали, що плід в матці не виявлений, а є потовщення труби, що означає єдине - позаматкову вагітність.

Мене поклали в лікарню і капали в вени «Метотрексат» – це ліки, які мають припинити ріст плоду і вивести його з труби без оперативного втручання. Викапали одну дозу – плід росте. Через тиждень викапали другу дозу – плід росте. На вихідні поїхала додому після двотижневого перебування в стаціонарі. В понеділок повернулась в лікарню з сильними болями. В той же день мене забрали в операційну з тиском 40/30 і зі словами лікаря: «Ми її втрачаєм!»

В реанімації я пролежала кілька тижнів під апаратами штучного дихання і штучної підтримки тиску, бо дихати сама не могла і тиск не тримала. Потім ще довга реабілітація, довжиною в півроку.

Чоловік просив мене більше не вагітніти та я, ще будучи в реанімації, знала, що не здамся. Через два роки після першої вагітності я знову завагітніла. Це був 2011 рік.

Чи варто говорити про те, наскільки я була рада? Та знову недовго...  Знову - позаматкова...

Цього разу, відразу мене забрали на операційний стіл без зайвих експерементів.

Минуло ще два роки з того дня. Ми з чоловіком звернулися в клініку професора Стефана Хміля.  Це вже був 2013 рік. Я завагітніла. На перших тижнях вагітності дитятко завмерло.

Після цього минуло ще півтора року і ми знову на прийомі. 24 червня 2015 на світ з'явився наш синочок – Артемчик. За що я дякую Господу Богу, Стефану Володимировичу і своїй сім' ї. Бо усі 9 місяців вагітності я лежала з загрозою, кровотечами і гіпертонусом. Та, все - таки, вилежала.

І мало хто знає про те, що минулого року ми втратили ще двох діток. На другому місяці вагітності наші двійнятка нас покинули.

Знаю, що на все воля Божа.  Дякую за те, що маю, бо насправді маю багато і щодня за усе вдячна: за посмішку сина, за обійми чоловіка, за батьків, які з нами. Є стільки всього за що варто дякувати і я дякую.

А що буде далі?  Наперед не загадую.  Дивлюся в минуле з вдячністю, в майбутнє – з надією, а в небо – з вірою».