У Тернополі показали український істерн «Дике поле», який уже "розтягують" на цитати

Фільм «Дике поле» уже «розтягують» на цитати, хоча в кінотеатрах України його почали показувати лише з 8 листопада. Його покажуть на престижних кінофестивалях. Він уже встиг отримати як високі відзнаки критиків за драматургію, так і негативні відгуки про мову, якою говорять герої. Прем’єра у Тернополі відбулася 9 листопада.









Проблеми зі сценарієм розв’язала Наталка Ворожбит

Кінофільм «Дике поле» за романом Сергія Жадана «Ворошиловград» створювали 7 років. П’ять з них пішли на те, щоб написати сценарій і знайти гроші на фільм.

Це українсько-нідерландсько-швейцарська копродукція. Це перша повнометражна стрічка режисера Ярослава Лодигіна, але критики вже оцінюють її як одну з найпрофесійніших в Україні, кажуть в тернопільській Кінокомісії.

Загалом було написано сім варіантів сценарію. Матеріалу зняли на 10 годин. Що залишилося у 97-хвилинній стрічці, хто вирішив творчі суперечки та за чиїм сценарієм зрештою знімали кіно, наскільки фільм відрізняється від роману та про багато інших подробиць зйомок, розповіли в день прем’єри у Тернополі режисер Ярослав Лодигін та актор Володимир Ямненко.

- Я прочитав роман Жадана одразу коли він вийшов, - розповів Ярослав Лодигін. - Спочатку над сценарієм ми працювали з Сергієм разом, я - над структурою, а він - над діалогами. І коли ми мали шостий варіант сценарію, то зрозуміли, що він нам не подобається. Це співпало з початком революції і війни. В 2013 році навіть були думки, що цей фільм може не статися. Продюсера у нас не було. І от проюсер Денис Іванов запропонував нам звернутися до драматургині Наталки Ворожбит, а наш швейцарський копродюсер Міклош Гімнеш дав нам таку можливість її реалізувати. Я не показував їй всі варіанти сценарію. Вона працювала з чистого листка. І їй вдалося стисло передати усю складну драматургію роману і швидко вирішити наші проблеми зі сценарієм.

«Мрію, щоб глядачі сміялися»

- Це жанрова картина, - каже режисер. - Хочу зразу дозволити сміятися. Це не документальне дослідження про те, як важко жити в Україні і особливо на сході України. Зовсім ні. Ми з усією любов’ю до цієї землі і цих людей робили цю картину.

Фільм можна вважати і серйозим, і несерйозним водночас, продовжує режиссер.

- Як можна серйозний фільм зробити з таким актором, - сміється режисер і вказує на Володимира Ямненка. - В фільму багато смішного. І ми багато сміялися під час зйомок. І про це я мрію більше за все, щоб люди сміялися під час фільму. Начебто і важкі моменти бувають, але люди там сміються.

Режисер розповідає, що не варто все сприймати буквально, адже в героїв так би мовити завжди дещо змінена реальність.

- Ми не переслідували мету зробити документальне кіно, - наголошує режисер. - Треба розуміти, що герой все кіно п’є вино, і п’є якісь таблетки, і виходить така змінена реальність завжди і час тягнеться довше. І справді, коли приїжджаєш в Старобільськ, там відчуття часу інше. Наприклад, у Франції книга «Ворошиловград» вийшла під назвою «Дорога на Донбас». І справді – зауважте, що найкоротший відрізок часу вам вдасться подолати за найдовший час. От з Парижа в Київ прилетіти – це три години. З Києва в Харків – це вже 4,5 години «Інтерсіті». А от щоб подолати найменшу дистанцію з Харкова до Старобєльська автобусом чи на машині, можна добиратися 6-10 годин, якщо погана погода, тому до болото, погана дорога, блок-пости. І час уповільнюється. Це стосується всієї нашої країни, якщо треба добратися до окраїн.

До лінії фронту було 50 км

Зйомки відбувалися за 50 км від лінії фронту і в картині відтворили мирні часи в Україні 2010-го року. Саме цей рік є знаковим для України, коли до влади прийшов Янукович.

80% матеріалу знімали в Старобільську Луганської області і його околицях.

- З різних причин ми не змогли знімати деякі сцени на Луганщині, або були технічні причини, або було забагато людей в масовці. Так само було і тоді, коли треба було знімати літак, який летить над полем кукурудзи. Якраз був День Незалежності України, - пригадує режисер. - Ми прийшли в СБУ і сказали, що хочемо підняти в повітря кукурудзяник. То нам відповіли, що ви звичайно можете це зробити, але ви є за 30 км від Росії і можете зробити такий! подарунок усім, що ми не радимо вам цього робити. Зрештою – знімали ці сцени під Києвом.

Потяг довелося знімати в два заходи, продовжує режисер. На Старобільщині вже немає можливості знімати потяг. Один кінець залізниці впирається в окуповану територію Луганської області, а інший - в Росію і там їздить той потяг між Старобільськом і двома селами, тому там знімати було не можливо. Частину кадрів з потягом знімали під Києвом, а іншу частину – особливий вагон - у відстійнику на київському вокзалі.

Роману навмисне не читав

Відомого актора Володимира Ямненка, який виконав одну з головних ролей - роль «свого хлопця» Кочі, представили тернополянам ще й як сценариста, автора фільмів і фаворита «Золотого гусака», адже він є відомим знавцем анекдотів.

Він розповів, чи важко було вжитися в роль і зіграти місцевого хлопця Кочу. І зізнався, що роману Жадана навмисне не читав. Це йому допомагає в роботі, бо завжди є відчуття новизни на знімальному майданчику.

- Для мене немає різниці, донецький хлопець чи з іншого регіону, мені більше цікавий внутрішній стан людини, як людина підходить до подолання тої чи іншої обставини, - зазначив актор Володимир Ямненко. - Хтось витримує, хтось не витримує. Це роль людини, яка була свого часу там в авторитеті, можливо він і робив щось погане, людина ж не безгрішна, але його нутро було справедливе. Він переконаний, що треба жити по совісті. І коли прийшли нові часу, вони зламали цю людину, і він не зміг вистояти, не зміг піти на компроміси, і вирішив стати збоку. Але коли поруч знайшлися хлопці, які запитали, де ти був, поки усе тут творилося, він розуміє, що він тут був завжди і він не буде тікати від проблем. Кожна людина сама знаходить виправдання своїх вчинків, мовляв не влазиш і все якось вирішиться. Але час показав, що така поведінка питання не вирішує. Треба приймати рішення і брати відповідальність. І це стосується кожного.

Кіно і книга – різні речі

- Дехто відзначає, що люди, які не читали роман, можуть щось не зрозуміти у стрічці, але я знаю багатьох людей, які дивилися фільм, не читаючи книги і - все працює, - розповів режисер.

Кіно «Дике поле»  і роман «Ворошиловград» – це абсолютно різні твори, кажуть його творці.

- Нам треба було розмежувати фільм і роман, - розповідає про роботу над фільмом режисер. – Особливо на етапі монтажа ми побачили, що це два різних твори. Не можна дивитися «Дике поле» і думати про «Ворошиловград». Можна потім подумати про роман, або почитати. Вони ніби про те саме, але в романі - набагато більше. У фільмі, який триває менше двох годин, ми мали зосередитися на найголовнішому. Років через 10-15 якийсь режисер візьме цей роман і зніме зовсім інший фільм, з іншими акторами, з іншим відчуттям. Можливо, це буде якась соцікальна драма. В нас вийшла така дивовижна подорож на Донбас. От є вестерн, а в нас вийшов істерн. В цьому жанрі давно не знімали. Відомий фільм «Біле сонце пустелі» можливо був останнім фільмом, який знімали в цьому жанрі.

Актор Володимир Ямненко теж зазначає, що він би не порівнював би ці два твори. Бо на твори великих авторів кожен режисер по-різному ставить виставу.  

- Я думаю що режисер шукав відповідь на свої питання, адже багато з нас ставлять собі певні питання в житті. Для нього саме це було питанням - як вчинив би кожен в такій ситуації. І напевно, є тут певний посил до чоловіків, що треба залишалися власне чоловіками, - каже актор.

Усі місцеві мріяли потрапити на майданчик

У стрічці знялися багато жителів Старобільська, розповів режисер.

- Якщо пройтися по крупних планах, згадаєте чоловіка на заправці в окулярах при першій зустрічі з кукурудзяником – це фітнес-тренер Старобільська, продавчиня квитків на станції - це вчителька української мови, а от чоловік, який привів героїв до місцевого авторитета і каже, що "треба щось робити з тими штундами" – це фотограф сторобільський.  Бізнесмени великі, маленькі і середні, вчителі - всі хотіли потрапити на майданчик, - розповів режисер.

Прототип заправки у фільмі, де власне відбувається більшість сцен фільму, довелося побудувати.

- На цьому пагорбі раніше була заправка, але на початку війни там стояла артилерійська частина українских військ, ту заправку, яка стала прототипом заправки в фільмі, розібрали, і її побудували знову. Треба було бачити здивування господаря землі, коли він приїхав на цю територію і побачив ту заправку. Мало того, що її там не було, так вона іще й стара стала. То було ніби трохи поїхала реальність.

Червону «Волгу» вдалося купити на Черкащині. А одяг та інші старі речі кпували на місцевих ринках.

- Цікаво було працювати з тими артефактами, - продовжує режисер. - Здається, у всіх мають бути речі, пов'язані з тим часом. Але тепер всі все повикидали. З 70-го року важче викинути речі ніж те, що в тебе лежить з 2010 року, бо воно не так старе, як немодне. Але в Старобільську на ринку ми знайшли усе, що треба.

Фільм близький і іноземцям

Перший іноземець, який з’явився у цьому проекті і підтримав його, був швейцарський фанат Сергія Жадана, відомий в Швейцарії журналіст і документаліст Міклош Гімнеш. Без нього цей фільм не з’явився, бо він підтримав нас тоді, коли цього не зробив ніхто, розповідає режисер стрічки.

- Він для нас був очима закордон, бо ми хотіли зробити фільм, яка була б зрозуміла не тільки нам, а й людям закордонном, - продовжує режисер.

Так зрештою і вийшло, бо фільм запросили наприкінці листопада на фестиваль в Талліні «Чорні очі», це фестиваль класу «А».

- Для швейцарців, німців, які вже бачили фільм, які приїжджали на прем’єру і підтримали проект коштами, для них це історія про базові права і речі, - розповідає режисер. - Для когось це схоже на фільми Кустуріци. Але я хотів би уникати такого порівняння.

Фільм з суржиком і ненормативною лексикою

Коли вишов трейлер фільму, його творцям закидали, що мова суржику є негативним трендом.

- Фільм, безумовно, ми зняли мовою Жадана, але в кіно кожен з акторів має свою мову, і ми показали усе її різнобарв’я, і деякою мірою долали стереотипи, коли більшість в нас є переконаною, що там розмовляють виключно російською, - не всі там російськомовні, у кожного своя колоритна мова, і я хотів це показати - продовжив режисер.

Останнє попередження перед переглядом стрічки від режисера – в цьому фільмі звучить ненормативна лексика.

- Я використовував оригінал нашого класика української літератури Сергія Жадана, Жадана викладають в школі, тож в цьому плані з мене "взяткі гладкі", - жартома зазначив режисер. - Тож якщо ваші вуха не сприймають ненормативної лексики, то маєте шанс зберегти свої вуха і серце від такого негативного впливу ще до його початку.

До слова, 10-11 листопада – це перший вікенд «Дикого поля» в українському прокаті.

- Якщо вам дійсно сподобався фільм і ви вважаєте, що у нього має бути глядач, велике прохання, бо перший вікенд дуже важливий до його прокатної долі, розкажіть про нього своїм друзям в соцмережах, запросіть їх на фільм, приходьте ще, - висловив прохання від імені творчої групи режисер Ярослав Лодигін.

Співпраця з Жаданом продовжиться

Режисер розповів, що вже отримав згоду Сергія Жадана на зйомки фільму за його іншим романом «Інтернат».

- Я вже отримав згоду Сергія Жадана, який написав чудову книжку «Інтернат», про події, які стосуються уже воєнного часу. Йдеться про російськомовного вчителя української мови, який знаходиться посеред Дебальцевського котла. Він такий розгублений, має забрати свого племінника з інтернату. Для мене це цікавезна історія, - розповідає Ярослав Лодигін. - Хотів би спробувати зробити соціальну історію для широкого загалу, бо в нас люди не люблять дивитися важке, життя і так важке, а ще пропонують важке дивитися. Може тому і «Ворошиловград» перетворився на такий легкий фільм, не дивлячись на всі важкі події, які там відбуваються. Напевне, цей фільм буде теж таким, що потребуватиме бюджету держави, український кінематограф зараз особливо потребує підтримки держави. Але я хотів би, щоб через 5-7 років ми уже не залежали від держави і ринковим способом знімали кіно. Щоб глядач вирішував, наскільки це кіно має сенс.

Довідка

За сюжетом, головний герой Герман змушений повернутися у своє рідне містечко на Донбасі. Його старший брат зник, і тепер герою доведеться захистити сімейний бізнес — стару бензоколонку. Разом із нею — друзів дитинства та кохання у боротьбі проти тих, хто захоплює шматок за шматком землю, перетворюючи її на кукурудзяні поля та залізницю, котра нікуди не веде.  Чим закінчиться ця іронічна та повна пригод подорож крізь Дике Поле?

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.