Нещодавно Василь Хлистун відсвяткував своє 50-річчя і з нагоди цієї дати провів бенефісний концерт у палаці культури “Березіль”. На концерті був аншлаг, зараз автор і виконавець шлягеру “Хлопці, будем жити” готується дати ще один виступ. Втім, до успіху шлях був досить довгим і непростим. Однак співак з посмішкою згадує ті старі добрі часи, у які він проходив своє становлення.
Музикою заробляв із десяти років
- Пане Василю, музикою ви займаєтеся з дитинства. Які пісні тоді виконували?
- Коли я був маленьким, мама мене брала на весілля, і я стояв біля музикантів як вкопаний. Так мене музика зачаровувала. Потім мама купила мені гармошку. Я вчився грати на слух, сам вловлював мелодії, ніхто не допомагав. Пам’ятаю, перша пісня, яку мені вдалося зіграти на гармошці, - “Сиджу я край віконечка”.
- Ще будучи школярем, ви грали на танцях у сільському клубі…
- Вчитель фізкультури Богдан Голояд запросив мене грати на хрестинах. Тоді мені було десять років. Я грав на гармошці і співав. Пригадую, за ці хрестини мені заплатили п’ять рублів і торбу тістечок.
У нас у селі був старий музикант Льольо. Це був дивовижний чоловік. Він трохи недочував, але музикантом був хорошим. Ось він і запросив мене, щоб я разом із ним грав у сільському клубі на танцях.
- Чи багато тоді заробляли сільські музиканти?
- Льольо отримував 12 рублів, бо ми грали на його інструментах. Я грав на гармошці і співав - за це отримував по 8 рублів. Найменше заробляв той, що грав на бубні. Йому платили лише 5 рублів.
Правда, іноді мої старші колеги могли дати мені менше, ніж 8 рублів. Казали: “Ти сьогодні грав без настрою, тому й отримаєш менше”.
Мій батько помер, коли я ще був маленьким. Тому ці зароблені гроші були важливими для мене й моєї сім’ї. Окрім того, гра на танцях давала мені й ряд привілеїв. Я міг дивитися фільми у сільському клубі, на які школярів не пускали.
- На весіллях теж тоді грали?
- На весіллях я почав грати трохи пізніше, коли вже закінчив школу.
- Скільки тоді платили за весілля?
- Спочатку грали за 60-80 рублів. Так, щоб виходило по 20 рублів на одного музиканта. Але грали по дві доби. Пізніше вже брали по 120 рублів. Потім наприкінці 80-х ціна доходила і до 300 рублів. Але найвигідніше було грати у Заліщиках. Там на помідорах люди краще заробляли і платили за весілля по 600 гривень. Для нас то було за велике щастя потрапити на весілля у Заліщицький район.
- Але ж Заліщики від Тернополя не так близько. Як туди добиралися?
- Колись все було значно простіше, і люди були простіші. Про все можна було домовитися. На весілля у Заліщицький район ми літали літаком. Тим, що міндобриво по полях розсівав. Давали льотчику 20 рублів, і він нас майже під саме весілля міг доставити.
- Після служби в армії ви не відразу почали професійно займатися музикою?
- Кілька років я співав у Скалатському будинку культури, хоча офіційно там був влаштований на посаду сантехніка. У 1990 році переїхав до Тернополя. Мені розповіли, що в ансамблі від “Укртелекому” потрібен вокаліст. Окрім мене, прослуховуватися прийшло чоловік з 20. Я успішно пройшов кастинг і був зарахований до ансамблю “Осокори”. У Тернополі у мене було більше змоги проявити себе.
Образ “Чорного кота” видався фартовим
- Коли відчули, що стаєте справді популярним артистом?
- Десь у середині 90-х у “Текстильнику” відбувся концерт із участю зірок естради. У цьому концерті доручили виступити й мені. Я виконував пісню “Чорний кіт”. Віктор Підгурський та Михайло Конечний допомогли мені створити образ чорного кота, підготували спеціальний костюм. На сцену я вийшов небритим, що бути справді схожим на героя своєї пісні. І ось після концерту люди почали підходити до мене, щоб взяти автограф. Поруч багато зірок української естради, а за автографом прийшли саме до мене. Це був, по суті, мій перший великий успіх.
- У вашому репертуарі пісні багатьох відомих українських авторів. Але найпопулярнішу пісню “Хлопці будем жити” ви написали самі…
- Цій пісні вже сім років. Якось під час виступу в одному з ресторанів я познайомився з режисером драмтеатру В’ячеславом Жилою. Він у ресторані був за тамаду. Під час нашого знайомства В’ячеслав сказав, що має для мене пісню. Каже: "Ти так гарно людей заводиш, ось візьми хороший текст, нехай хтось тобі пісню напише”. Я узяв цей вірш, але нікому з композиторів його так і не показав. Вирішив сам написати музику. Ось так і з’явилася пісня “Хлопці будем жити”. Це був мій композиторський дебют. Зараз я вже написав більше двадцяти пісень на слова багатьох відомих авторів. Проте виконую не тільки свої пісні, але й інших композиторів. Від цього репертуар співака стає цікавішим, більш різноплановим.
- Чи граєте зараз у ресторанах на весіллях?
- Виступаю у різних закладах, куди мене запрошують. Переважно по півгодини чи годині. Починаючи з кінця грудня, у мене було по три виступи на вечір. У мене нема стандартної ціни, як у більшості артистів, нижче якої я співати не буду. Коли люди звертаються, я кажу: не хвилюйтеся про ціну домовимося, головне, щоб для вас це не було обтяжливо. Тому і запрошень у мене вдосталь.
На весіллях зараз граю з гуртом “Загребелля”, який виконує популярну пісню “Ювілей”. Також іноді виступаю у складі гурту “Настасівські музиканти”. Я у них “на заміні”, граю на бубні. Я не гонорюся тим, що я вже відомий вокаліст. Коли є нагода, беру в руки бубен і виступаю. Любов до цього інструменту в мене виникла ще з дитинства.
- Під час свого бенефісу ви співали разом з донькою Іриною. Хочете, щоб вона пішла по ваших стопах?
- Так, я планую, що Ірина себе повинна проявити в естраді. Вона серйозно займається музикою, грає на гітарі. Донька дуже гарно співає пісні відомих виконавців, але хотілося б, щоб вона мала свій репертуар. Вона уже має дві свої пісні “Грай сопілкарю” та “Звичайне кохання”. Ще одну пісню “Двох сердець мелодія” вона виконує дуетом зі мною.
- Нещодавно на бенефісному концерті у вас був аншлаг…
- Так, на мій концерт прийшло багато глядачів. Мені приємно це. Завдячуючи моїй дружині Богдані Іванівні, яка допомагала в організації, концерт пройшов успішно. Зараз багато людей телефонують і запитують, коли ще буде мій виступ. Тому в березні планую провести ще один концерт.
Досьє
Василь Хлистун народився 2 січня 1962 року в селі Криве Підволочиського району. У 1980 році здобув фах столяра у Підволочиському ПТУ №4. Після служби в армії працював у Скалаті на меблевій фабриці, пізніше у Скалатському будинку культури на посаді сантехніка. У 1990 році переїхав до Тернополя, працював в “Укртелекомі” та співав у ансамблі “Осокори”.
Закінчив Теребовлянське культосвітнє училище, коли вже був відомим артистом.
Автор і виконавець понад двадцяти пісень. На студії “Гроліс” записав чотири альбоми “Хлопці будем жити”, “Це любов земна”, “Подаруй мені любов” та “Українки найчарівніші дівчата”.
Зараз працює у Тернопільському районному будинку культури.
Одружений, батько двох дітей.
Василь Солтис, 096-725-70-22, [email protected]
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
№ 13 від 27 березня 2024
Читати номер
Anonymous
Anonymous
Anonymous
Anonymous reply Anonymous