"Шляк би його трафив!" - це пароль для галичан, каже Олег Ущенко

Зустріч із письменником з Івано-Франківська відбулася в арт-клубі "Коза". Олег Ущенко не любить тусовок, хоча у рекламному бізнесі понад десять років почувається як риба у воді. "Захотілося спокою, лісу і гір. Запорпатися між сухим листям і проспати, поки світ не помудріє, а тоді прокинутися, протерти очі, оцінити – і можна вмирати," – у цих рядках чоловік напевно висловив найсокровенніше. Коли ти в душі П'єро, але всі тебе вважають Арлекіном, не залишається іншого, як написати роман із суміші веселих спогадів і жартів, присмачених міцними словечками та галицькою говіркою. От і з'явився "Барменцаль. Сучасна клінічна проза" – історія про... життя. Книжка, до якої автор досі ставиться скептично, вже отримала літературну премію ім. І.Франка.
- Оратор я не супер, тому даруйте, – зізнається чоловік.
Бере до рук книжку і читає найцікавіші, на його думку, уривки – про армію, пані Марту зі Львова та галицький код.
У літературу "по зальоту"
- Особливість нашої зустрічі в тому, що нині ви будете спілкуватися з найбільш нерозкрученим автором, – відразу жартує Олег Ущенко, хоча почувається із мікрофоном у руці вочевидь незручно. – Просто я людина, яка до того страшенно не рветься. Я із 1998-го у рекламному бізнесі, а тому знаю: як тебе вже починають надто розкручувати, то ти це починаєш трохи ненавидіти. Коли був у Чернівцях, то чесно сказав, що потрапив у літературу "по зальоту". І це правда. Якось до мене приїхали друзі з "Магнолія-ТV". Ми трохи поговорили, а після - поїхали в сауну. І я, як не дивно, будучи найтверезішим, примудрився там зламати ногу. Два з половиною місяці був у гіпсі. Треба було щось робити, десь подіти час. Друзі переважно телефонували. Причому найперше – ті, хто здалеку – зі Штатів, Канади чи Австралії. Знаєте, як то із хворими розмовляють – весь час їх тіко бавлят, годуют спогадами: "От пам'ятаєш, як то було?..." Згодом один знайомий і запропонував написати про це книжку. Так і сталося...
- Приємно почуватися письменником?
- Я знаю, що таке режисура. Але коли вийшла друком книжка, зрозумів, що література, то також цікавий світ. У телевізії - більший субстрат суспільних стосунків. У літературі – все розмите. Письменники, зустрічаючись, вітаються за руку, навіть пишуть одне про одного приємне. Натомість у кіносвіті кожен режисер, то такий маленький божок. Якщо при одному режисері похвалити іншого, це – велика єресь...
У "Барменцалю" – дивна доля. Добрих два роки я вважав, що то я просто подурачився. Ну, написав, то хай живе... Коли книжку надрукували, отримав перший удар. Пригадую: приїхав додому, страшенно хотів відпочити, прихопив кілька National Geographic (улюблений журнал – прим. ред.), а колєґа телефонує: "Вітаю!" Я й думаю – із чим? Виявилося, "Барменцаль" висунули на літературну премію. Ну, висувають багатьох... Шок був після того, як її присудили. Довелося людям казати: "Я не хотів..." (посміхається). У жодних моїх планах на найближчі 20 років не було не те що такої книжки, а й брошурки. Найприємніше мені як авторові, коли люди кажуть: "О, там про армію написане саме так, як у нас було!". Насправді я навіть не мав що вигадувати – описав, як у 90-ті командир частини у Кіровограді вирішив "рєзко" українізуватися. Чого був вартий лише один плакат. На ньому зобразили солдата із роззявленим ротом, у пілотці, котру прикрашав велетенський тризуб, і напис: "Прийом іжі". Ці та подібні події створили те, що називають сюжетом. Хоча змінював я його разів із двадцять... І навіть зараз не задоволений.
- Що ж таке врешті той "Барменцаль"?
- Це вигадане слово. Коли я приїхав додому з лікарні, виявилося, що в мене з музики є тільки диск гурту "Паркалаба". Не хотілося друзям набридати, тому десь із півтора тижня я слухав тільки той диск. Тоді і в'ївся у пам'ять вигук: "А знаєш, є такий апарат, щоби корови доїти... Барменцаль називається!". У мене якийсь перегук стався із тим "доїнням", що відбувається нині в суспільстві. Тому я й запозичив те вигадане слово.
До речі, видавці мали зі мною проблеми – вони просили забрати кілька епізодів, тож книжка мала бути тоншою на 26 сторінок. Але мене чомусь настільки заклинило. Я навіть не знав, що можу бути настільки впертий. Хоча зараз я викинув би набагато більше... Тому продовження "Барменцалю" матиме 101 сторінку. Це буде концентрований твір. Я вже зрозумів, що людям подобається, а що вони не сприймають. Для розумувань є "нішева" література. Нехай цим займаються ті, хто хоче і у кого це виходить.
- Про що буде наступна книжка?
- Спочатку я думав написати продовження роману. Та мені порадили - нехай читач побачить не "Барменцаль-2". Друга книжка - про психічно хворого, який уявляє себе комп’ютером… У моєму житті був період, коли я через бажання батьків, аби я вступив до медінституту, працював санітаром у закладі для таких людей. Тому мені це не чуже.
"Перехід у галицький світ..."
- Ваш роман починається фразою "Шляк би його трафив!"...
- У 1995 р. вихідці з Галичини, котрі працювали у Москві та Петербурзі завше збиралися у ресторані "Сьоме небо" – на Останкінській вежі. Він вже не був тоді елітним. Якось ми так і зустрілися. Поруч за столиком присів файно вбраний чоловік. Хтось із наших навіть із ним посперечався... Раптом чуємо з туалету: "Шляк би його трафив!" Виходить той чолов'яга – одна штанка мокра. Закликали ми його до себе. Виявилося, він - із Чорткова.
Тобто це просто собі "Шляк би його трафив!". Це такий код, пароль, перехід у галицький світ. Коли у Росії промовляєш ту фразу, то відразу починають допитуватися: "Что это такое?" Як казала одна моя знайома: "Как это должно произойти?"
- На телебаченні тепер панують гумористичні програми. Це що – діагноз?
- Це справді діагноз. З одного боку, суспільство – хворе. Але добре, що воно хворе! Завдяки цьому висегментовуються здорові люди. Нехай показують. Вас же ніхто не змушує те все дивитися... Суспільство здоровим не було ніколи. Телевізор я рідко дивлюся. Люблю почитати твори древніх латинян. І раптом натрапляєш у листах якогось філософа на такі фрази: "Молодь нині розбещена, не слухає старших..." Тобто на той час було те саме. Інша справа, що тоді не було ЗМІ, котрі швидко доносили б всі дурниці. Можливо, компанії, яка тут зібралася, сучасні телепрограми є несмішними. Однак не можна відштовхуватися лише від власних смаків. Є дуже багато людей, які сюди не прийшли... Скажу чесно, моя мамуля як мінімум 3-4 серіали на день дивиться, причому з азартом. Потім вони з подружками годинами обговорюють події, котрі бачили на екрані. Не критикувати суспільство треба, а поволі пропонувати йому речі корисніші.
- Ви оптиміст?
- Я думаю, що будуть ще у нас артисти такого рівня, як Нікулін, і цікаві фільми. Але має минути час "уже і сьогодні". Будь-який магнат не дасть гроші на історичний фільм, навіть якщо це - шедевр. Він дасть гроші лише на стрічку, котра швидко поверне витрачене, та ще й із зиском. Однак справжнє кіно все одно виживає, навіть зараз.
"Бог любить українців..."
- Ви активно користуєтеся соціальними мережами...
- Так, це дає можливість відволіктися від роботи, як зарядка. Заходиш у чат – знаєте є таке у Faсebook, а там 30-70 повідомлень: "Привіт. Як живеш?" І ти просто цокаєш... Може, когось це і ображає. Людям просто часу не вистачає. Але з іншого боку це класно, бо нині можна спілкуватися з ким Я хочу і про те, що Я хочу. Кайф нашого часу в тому, що відбувається суспільна сегментація. Це – реалії. Мусимо в них жити.
- А як ставитеся до "приколів" зі столиці?
- Це - те, на що ми заслужили. Говорить він, як може, як уміє... Не треба вимагати більшого. Це так само, якби хтось мене поставив зараз на ковзани і запросив майстрів фігурного катання. І вони казали б: "Як він, той кабан, проїхався?!".
- Чи є якесь інше улюблене місто, крім рідного?
- Зі всіх західноукраїнських міст, якось так сталося, припала саме Коломия. Там енерґетика дуже класна. Може тому, що я там тільки в гостях бував і голова ніколи мене не боліла через проблеми. Саме там я вперше зустрів "маски", як у Китаї. Наприклад, пригощають нас чаєм і раптом чуємо: "Діти, я би вам зробила бутербродів, але хліба нема" (сміх у залі). У нас було б логічно в такому разі промовчати, а в Коломиї кажуть фразу з глибоким підтекстом. Мовляв, я ж добра, я файна, але... Ну, нема хліба і все! Такі люди є носіями місцевого духу... І добре, що вони ще є.
- Що ж нам варто змінити?
- Для мене, як для жителя цієї держави, проблемою є те, що ми не маємо належних кінофільмів. Книжку, газету, журнал читатимеш лише тоді, коли хочеш, а кіно можна дивитися мимоволі – в автобусі, випадково натиснувши кнопку пульту. Кіно швидше доносить інформацію до соціуму. Втім, якщо й знімати фільм про голодомор, то він має бути рівня "Списку Шиндлера". Тобто стрічка має бути цікавою і для інших націй.
Соліст гурту "Кому вниз" Андрій Середа – мій добрий знайомий - часто повторює фразу: "Бог дуже любить українців, але вони ще не знають, як то використати". Якби ми робили глобальні проекти, розраховані на широку публіку, про нас більше знали б у світі.

- Як ви сприймаєте Тернопіль?
- Я не бував тут часто. У Тернополі живуть пару моїх добрих знайомих. Але переважно я зустрічався з ними на "нейтральних територіях". Сьогодні вранці опинився в Центрі міста і чомусь мене занесло у "Пиріжкову хату". Пардон, але трошки віддало Союзом. Усе так – у формі їдальні... Проте Тернопіль цікавий не тим. Це єдине місто Галичини, де в силу історичних обставин майже не збереглися пам'ятки. Тому навіть у Центрі складається враження, що ти – десь східніше, навіть у Росії. Хоча тут живуть прекрасні люди!
- Таке окреслюють словом "провінція"...
- Тернопіль і Франківськ ніколи не будуть провінцією, але ніколи й не будуть попереду... Проте завдяки етнічному походженню ми залишаємося самими собою. Може, ми й робимо помилки. Однак деінде не так вже й багато людей, які працюють по світах, аби заробити гроші тільки для того, аби побудуватися тут і тут по тихеньку померти.
Я ніколи не вважав себе провінціалом. Хоча й не приховував, що я - з Франківська. Може, в тому й щастя, що наші міста ще довго не будуть мегаполісами. Проблема в іншому. Скільки скиглення зараз через глобалізацію?! Проте це – не зашморг на шиї людини. Ви зараз прийдете додому, ввімкнете комп'ютер і говоритимете з другом з іншого континенту. Навіть якщо маєте знайомих пінгвінів, то будете знати, що робиться в Антарктиді. Наше завдання – скористатися тим, що дає глобалізація.

Довідка
Народився 06.10.1967 р. в Івано-Франківську. Батьки – лікарі. Навчався у школі №13. Згодом 1,5 року працював санітаром у психоневрологічному диспансері.
У 1994 р. закінчив Львівський університет, факультет журналістики.
Неодружений.
Серед вподобань - класична музика. Інтереси – потойбічне, Космос. Особливе захоплення – колекціонування кулінарних рецептів. Уміє добре готувати.