Історія Петрикова: театр у стодолі і масові розстріли

Духовий оркестр із Петрикова у 1912 році. Згодом у селі організували ще й популярний театральний гурток

Село Петриків, яке у нас часто помилково називають “Петрики”, відоме з 28 червня 1458 року. Тоді Павло з Петрикова виступив свідком продажу права опіки над одним із монастирів. У XV столітті власником цих земель була родина Баворовських, а із 1547-го – засновник Тернополя Ян Амор із Тарнова.

Водночас із розвідок археологів відомо, що на теренах Петрикова люди жили вже 15 тисяч років тому. Найславнішою знахідкою з доісторичного періоду тут виявився могильник часів Висоцької культури (3000 років тому – прим. ред.), де дослідник Микола Бандрівський виявив понад 50 поховань. Одне із них, у якому жінка в могилі обіймала чоловіка, можна побачити у Львівському музеї історії релігії.

Як виглядав старий Петриків, можна дізнатися зі старої карти барона фон Міга – Першого військового огляду Австрійської імперії останньої чверті XVIII століття. Село тягнулося однією довгою вулицею на узвишші над правим берегом Серету. Біля річки, як і тепер, розлягалися заплавні луги, а на захід від південної частини поселення, на горі, був великий ліс. У центрі села, де здавна стояла дерев'яна церква Святого Іллі, забудова переривалася - тут була велика площа. Маловідомим тепер є факт, що у давнину Петриків не завершувався біля сучасної об'їзної дороги Тернополя. Село тягнулося далі через теперішній житловий масив приблизно до місця, де вулиця Карпенка робить крутий поворот і починається парк “Топільче”.

Церква і костел

Громадське життя у старому Петрикові гуртувалося довкола церкви. Храм Святого Іллі відомий у документах із 1761 року. Спершу храм обслуговували священики із Тернопільської церкви Різдва Христового – Середньої. Окремі парохи у Петрикові були з середини ХІХ століття. Перший відомий із них – Отець Ігнатій Лотоцький. Саме петриківські отці правили служби Божі у селі Загребелля до другої половини 1870-х.

Дерев'яна церква у Петрикові простояла до межі ХІХ і ХХ століть. Потім замість неї звели нову, муровану. Цей храм 2 серпня 1904 року освятив митрополит Андрей Шептицький.

“Після побудови нової церкви в селі польська громадськість вирішила не відставати - почала будувати капличку, будівництво якої було закінчено в 1907 році”, – йдеться у розвідці “Історія села Петриків” на petrukiv.te.ua.

До слова, церкву Святого Іллі оновили у 1990 році. Її розписував тернопільський художник Ігор Зілінко. Костел Святих Апостолів Петра і Павла реконструювали у 1995-му.

А ще у Петрикові є каплиця Святих Зосима і Саватія – покровителів бджільництва. Бджолярством це село було відоме здавна.

“У 1884 р. житель села Петриків Іван Білий на виставці бджолярів у Тернополі продемонстрував вулик власної конструкції і деякі знаряддя бджільництва. Мед реалізовував із власною етикеткою “Мед І. Білого”, – пишуть у третьому томі книги “Тернопільщина. Історія міст і сіл”.

Театр у стодолі

Уже із 1888 року у Петрикові діяла “Просвіта”, при якій згодом виник аматорський театральний гурток.

“Люди приносили все, що могло знадобитися для театральної гри і оформлення сцени”, – йдеться у статті “Діяльність аматорського театрального гуртка села Петриків Тернопільського повіту в першій третині ХХ століття”, у №3 наукових записок ТНПУ серії “Мистецтвознавство” за 2012 рік.

У 1927 році у гуртку було 26 учасників, їх очолював Микола Білий. А показували глядачам вистави «Невольник», «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького, «Як ковбаса та чарка» М. Старицького, «Знімчений Юрко» І. Наумовича, «Сатана в бочці» В. Дмитренка, «Іцко сват» І. Трембицького, «Пан майстер Копитко» П. Мурського, «Американець», «Піймав облизня». У 1929 році “Просвіта” купила у Петрикові господарство, хату на якому переробили на магазин і читальню, а стодолу віддали гуртку.

Гуртувалися селяни також і в товариствах “Січ”, “Луг”, “Сільський господар”, “Союз українок”, “Рідна школа”. Та якщо за Польщі усе громадське життя українців намагалася контролювати польська поліція, то справжні жахи почалися під час Другої світової. Річ у тому, що на петриківських полях почали масово розстрілювати євреїв – знищили понад 10 тисяч. А місцеві люди їх переховували. Як пише краєзнавець із Петриків Юліан Лоза, юдеїв рятували, зокрема, Михайлина Лицар та Володимир Кравчук. А Милюня Тхоржевська взагалі сховала 11 людей. Нацисти, виявивши це, забрали до гетто і євреїв, і її з двома дітьми...

Історія Натана Фукса

Якось під час Голокосту до родини Ярослава Дмитерка прийшов хлопчик, який сказав, що він – Петро Задорожний. Попросився пасти худобу, а Дмитерки прийняли його як свою дитину. Вони не знали минулого хлопчини, але коли дружина Ярослава Дмитерка Марія поїхала з ним до Тернополя, щоб купити одяг, Петро заговорив до свого знайомого на івриті. Після розпитувань виявилося, що хлопець насправді – Натан Фукс. Його з батьками також привезли до Петриківського лісу на розстріл, але він упав до ями перед пострілами, пролежав там до ночі, а тоді побіг навмання. Зупинився аж у селі Козівка, а опісля – у Дмитерків.

“Однак, уже дізнавшись, ким був хлопчик, родина залишила його у себе. “Що буде йому, те нам усім”, - так вирішила найстарша – бабуся, мати Марії, – читаємо у праці тернопільського школяра Олега Гринчука “Голокост на Тернопільщині” на сайті holocaust.kiev.ua. – Після звільнення Тернопільщини Натан був призваний до армії, відслужив і хотів повернутися до родини рятівників, проте уже на тернопільському вокзалі змінив свої плани: дізнавшись від односельців, що в селі лютують енкаведисти, приєднався до групи, яка виїжджала до Польщі”.

У 1951-му Натан Фукс виїхав до Ізраїлю. Він приїжджав до родини Дмитерків, дякував за порятунок.

Жителі Петрикова дуже сильно підтримували УПА і в місцевому лісі, а також у селі, були криївки. Тож багатьох депортували на Сибір. Утім, люди, які вижили, поверталися. І коли система впала, пам'ять про минуле відродилася.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.