Радянські звірства у Тернополі – червень 1941-го

Для евакуації в’язнів, як свідчать колись секретні, а тепер оприлюднені на сайті poshuk.lviv.ua, документи, бракувало вагонів. Таку інформацію подає, зокрема, Звіт начальника Тюремного управління НКВД УССР заступнику Народного комісара внутрішніх справ СССР і начальнику Тюремного управління НКВД СССР про евакуацію в’язнів з тюрем Західної України та інших областей УССР від 12 липня 1941-го.

Політичним в’язням – розстріл

Згідно з документами, радянська влада і збиралася евакуювати тільки ув’язнених за побутові, кримінальні злочини і тих, щодо кого тривало слідство. А “контрреволюційний” елемент (у документах пишуть к/р – прим. ред.) підлягав, як писали, ВМН – “высшей мере наказания, расстрелу”. При цьому функціонери з Києва неодмінно радилися з Лаврентієм Берією, як-от у документі від 4 липня 1941-го, що є на вказаному сайті під №10. Тут і далі зберігаємо мову оригіналу.

“3-24 июня были приведены в исполнение приговора осужденных к ВМН в тюрьмах Тарнополь, Чертков и Кременец, а в тюрьме Бережан 27 июня. Эвакуацию з/к з/к из тюрем Тарнополь, Чертков и Бережан начали 29 июня. Мною были получены указания от нач. УНКГБ капитана госбезопасности, что эвакуировать только з/к з/к (ув’язнених зав кримінальні злочини – прим. ред.) осужденных и следственных по бытовым статьям, а к/р элемент оставить в тюрьмах, вопрос о последних будет решен им”, читаємо уже в Доповідній записці начальника тюремного відділення начальнику Тюремного управління НКВД УССР про евакуацію тюрем Тернопільської області, складеній не раніше 6 липня 1941-го.

Під час відступу енкавеесівці намагалися старанно приховати результати своїх звірств – вивезти тіла замордованих і десь закопати. А якщо не встигали – ховали їх просто у підвалах катівень. А що робота була планова, свідчить навіть те, що відповідні органи проводили з керівниками тюрем наради “про завдання колективу у військовий час”. Тюремників і катів радянські джерела називають “робочими коллекттивами”.

У підвалі закопали 197 тіл

У тернопільській тюрмі працювали опергрупа згаданого капітана Філіпова. Ще прізвища учасників нищення – Митик, В. Н. Попереля…

“По состоянию на 22/VI - в тюрьме г. Тарнополь содержалось 1790 чел. заключенных. Из этого количества 500 чел. убыло по 1-й категории (розстріл – прим. ред.). Погребение произведено у вырытых специально для этой цели ямах, однако часть 197 чел. погребены в подвале НКГБ, мелко очень зарыты, операцию проводил нач. УВКГБ,” писав 12 липня 1941 р. керівник Тюремного управління НКВД УССР і капітан держбезпеки Філіпов заступникові наркома внутрішніх справ УРСР Василю Чернишову.

Пізніше співробітники НКВД уточняли, що розстріляли 560 людей. Загалом з тернопільської в’язниці евакуювали 1008, 1080 чи 1141 в’язнів, яких гнали пішки до Волочиська, а звідти – вагонами на Урал, у Верхньоуральську тюрму і тюрму №3 Магнітогорська. Натомість у Кременці частині в’язнів вдалося утекти після того, як перелякані “енкавеесівці” самі утекли. У Бережанах тюрму тричі штурмували, звітував 28 червня 1941 р. капітан Філліпов, оунівці. Вони хотіли визволити в’язнів, але невдало.

Ходили впізнавати рідних

Радянські “визволителі”, позбавивши життя тисяч людей у Західній Україні, відійшли з фронтом. На початку липня місто окупували нацисти. Вони відкрили тюрму і зумисне показали радянських жертв.

- Німці відкрили тюрму. Вона була переповнена трупами. Моя бабуся просила, щоб я пішла, може впізнаю тіла її сина Євгена і дочки Мартусі, які навчалися у Львівському університеті і були заарештовані, - розповідає очевидець тих подій, тернополянка Тетяна Леочко. – Пригадую повикручувані руки, повиривані язики, всі – у поті і крові. Нікого не годен було впізнати.

Ще до війни Тетяна Леочко (дівоче прізвище Барабаш – прим. ред.) ходила до школи попри залізничний вокзал.

- Там стояли потяги із вагонами без вікон. Були тільки малі отвори, а з них виднілися руки тих, кого вивозили, - продовжує тернополянка.

Та, побачивши замучених, люди були ще більше нажахані, адже навіть не могли подумати про подібне.
Тетяну Барабаш, як і багатьох інших молодих людей, взяли на Микулинецьке кладовище, де у спільній могилі ховали тіла з тюрми.

- Коли привозили тіла, я ховалася у кущі, щоб не бачити, - говорить пані Тетяна. – Але якось відкрила очі і побачила, як спускають у яму тіло молоденької білявої дівчинки. Її коси звисали. Такою вона мені і запам’яталася…

До слова, коли “совіти” повернулися вдруге, уже Тетяну Барабаш арештували за зв’язки з повстанцями. Це сталося у 1949-му. Жінка вчителювала у Гаях Ходоровських, а багато місцевих хлопців, які побачили “добрі справи” радянської влади, були в УПА. Вони і приходили у село, щоб поїсти, відпочити… Відтак жінку покарали 25 роками ув’язнення, конфіскацією майна і п’ятьма роками позбавлення прав.

- У мами забрали єдину корову. А мене відправили на Далекий Схід, - каже жінка. – І тільки коли помер Сталін, реабілітували як незаконно засуджену.
А тим людям, які говорять чи пишуть, наприклад, на форумах, що радянська влада принесла добро, Тетяна Леочко каже: “Вони не знають, що то було, бо не жили у той час”. А дехто, може, просто не хоче казати правду, бо його родичі були причетні до дій НКВД. Зрештою, прізвища багатьох працівників радянських тюрем можна знайти в Інтернеті.
 

Спогади про тюрму в Тернополі
“Коли я увійшов у тюрму... Трупи помордованих були жахливо змасакровані, мали повідрубувані чи викручені руки й ноги, повипалювані очі. Московські катюги вживали до свого кривавого ремесла сокир, щоб завдати своїм жертвам якнайбільших мук. У жінок, які я бачив по камерах, були повідрізувані груди і повикручувані руки й ноги та порозбивані голови”.

“В одній камері я побачив трупи двох молодих дівчаток, пов'язаних із собою колючим дротом. В одної був розпорений живіт і в нього вложено кота, у другої була здерта з рук шкіра по лікті, на рани насипано ячмінних остюків і знову засунено шкіру. В камері на першому поверсі я побачив на стіні прибитий цвяхами труп 30-літнього мужчини. Були трупи мужчин із відрізаними головами”.
За інф. https://taras2008.ucoz.ua/publ/4-1-0-6