Що експортували з Тернополя до Другої світової
«Колись у нашому місті проживав пан Натан. Їхня родина до війни мешкала на околиці, а потім - у самому Тернополі. Так от, він згадував, як здоровезні стада гусей центральними вулицями гнали до Франції, у Париж. Уявіть! З Тернополя - в Париж! Босими до Парижу йшли! То не так далеко, світ маленький», - переповідає краєзнавець Тарас Циклиняк.
Звісно, що гнати тих гусей могли не до самої Франції, а до залізничної станції. Але факт, що підприємці нашого міста уже до Другої світової війни мали тісні економічні зв'язки із закордоном і вивозили свою продукцію до Європи. Звісно, експортували до сусідів те, чим самі були багаті.
«Тернопільське воєводство має характер виразно землеробський. З цього характеру випливає, що порівняно найсильнішою є переробна промисловість. На спеціальну увагу заслуговує килимарський промисел, розвинутий ширше у Глинянах і Тернополі... Важливими осередками виміну продуктів є торги і ярмарки, особливою славою тішаться торги у Тернополі й Улашківцях. Закуплену на них худобу вивозять переважно поза межі держави, у Чехію, Австрію, Німеччину. Важливими пунктами експорту є також яйця, молокопродукти, збіжжя і, частково, дерево», - читаємо у «Путівнику Тернопільським воєводством», виданому у 1928-му.
Цілий ринок худоби
Осередків торгівлі худобою у Тернополі було два. Перший із них - ярмарок святої Анни, який проводили щороку на майдані біля замку - тепер майдан Волі. Його затвердили ще королівським привілеєм 1724 року. Надалі він щороку розпочинався 26 липня і тривав протягом двох тижнів. Він занепав аж у 1930-х.
«Худобою торгували на торговиці на Оболоні (де будівля колишнього видавництва «Збруч» - прим. ред.). Продавали там також вози та інший сільськогосподарський реманент. Звідти вулицею широкою (тепер Шептицького) «згінники» гнали скуплених свиней на залізничну станцію», - писала краєзнавець Любомира Бойцун у книзі «Тернопіль у плині літ». Хтозна, чи не пов'язані спогади пана Натана із подібним загоном гусей.
- Збереглися спогади очевидців про ту торговицю, - продовжує Тарас Циклиняк. - З сіл на неї люди з'їжджалися у середу - це був торговий день.
Зрештою, на сучасному Центральному ринку досі стоїть стара бойня. Вона працювала навіть у часи німецької окупації.
Існувала у нашому місті й окрема торговиця для зерна. Її місце - на площі Героїв Євромайдану, що біля краєзнавчого музею. Збіжжя також вивозили за кордон. Згідно з даними «Адресної книги на 1928 рік», у Тернополі працювали 38 торговців збіжжям. Насправді ж їх було більше, бо не всі подали платні оголошення у видання.
Із готових товарів, якими славився Тернопіль, варто назвати м'ясні вироби. Тоді наші люди не ганялися за польською ковбасою, як у наші дні, бо мали свою якісну. Виготовляли її родини Яримовичів, Грицинів, Перчишиних, Майків. Більше того, Іван Майка мав підприємство, ковбаси якого експортували навіть до Британії.
«Калина», молники, миловари...
Справжньою гордістю тернопільської економіки до війни була фабрика «Калина», що діяла у складі кооперативу «Будучність» протягом 1925-1939 років на сучасній вул. Вояків дивізії «Галичина». Підприємство виготовляло папір для куріння і гільзи для цигарок. Як на ті часи, «Калина» була великою фірмою, адже працювало на ній приблизно 100 осіб, переважно жінки. Продукція «Калини» була у попиті по всій Галичині і тодішній Польщі. Проте фабрику закрили у 1939-му, відновили за німців і знову закрили за радянської влади. У приміщеннях облаштували обласну друкарню, а відтак - ТОВ «Поліграфіст».
Серед когорти дрібних підприємців чисельно вирізнялися ті, що так чи інакше обробляли продукцію села. Приміром, згадана вже «Адресна книга...» повідомляла, що у місті в 1928-му пропонували свої послуги восьмеро овочарів, дев'ятеро гуртових і 12 роздрібних торговців шкірами, 14 млинів, 14 молочників.
Діяли у нашому місті також фабрики мила: на Медовій, 1, на Львівській, 183 (частина сучасної Руської), на площі Собєського, 21 (майдан Волі). Працювали для жителів Тернополя і кілька десятків столярів - усі вікна і двері тоді були дерев'яні і їх часто потрібно було лагодити. Натомість скло для вікон, згідно з оголошеннями за 1928 рік, продавав тільки один підприємець - Вольф Кеслер на тодішній вул. Руській, 23. Що цікаво, за цією ж адресою працював скляр на прізвище Лібергаль.
А от газконтори у нас не було, бо опалювали колись дровами. Тож цей стратегічний матеріал заготовлювали ще влітку ті, хто мав свої гаї - дачі по-теперішньому. А хто не мав - купував на ринку. Продавців дров було близько десяти. Вугіллям у 1928-му торгували восьмеро підприємців.
Зрештою, довоєнна тернопільська економіка багато чим відрізнялася від сучасної. Але й подібностей - дуже багато. Сільський характер нашого краю як був, так і залишається визначальним.
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
