Шитнаківці, Шляхтинці, Гніздичка: з минулого села
“Ім'я Шляхтинці походить від гори Шляхтин, під якою село лежить. Під тією горою є криниця з дуже здоровою водою; її називають “керниця гетьманська”. Вчений І. Петрушевич каже, що тая криниця тому називається гетьманською, що гетьман Йосиф Потоцький, перебуваючи у Збаражі, казав собі з неї воду возити. Так само каже народна традиція”, – так писав у 1894 році про село Шляхтинці біля Тернополя автор розвідки “Місто Тернопіль та його околиці” отець Петро Білинський.
Станом на 2014 рік у Шляхтинцях було 729 осіб. Але це не найбільше за історію села, що вперше згадане в джерелах у 1463 році як Шитнаківці. Приміром, у 1880 році населення становило 791 особу, у 1890-му – 885, 1914-му – 1069. Історія Шляхтинців багата й цікава, адже звідти вийшли або жили там відомі громадські діячі, історики, педагоги, письменники і один композитор з родини Барвінських, письменниця Дарія Віконська (справжнє ім'я Іванна-Кароліна Федорович), меценат Микола Малицький, інженер Василь Балабан. Про них можна писати книги. Особливо цікаві спогади про Шляхтинці другої половини ХІХ – початку ХХ століття залишив один із Барвінських – Олександр.
Над яром Гнізни
“На Поділлю, за милю від Тернополя, над яром річки Гнізни, розкинулось на західній збочи сего яру живописно положене село Шляхтинці. На супротилежній збочи (боці – авт.) яру, доволі стрімко нахиленій до річної долини, красувалася громадка старезних сосон, а дальше виднівся дубовий гайок, що губився аж за горою. Від західного берега річки серед густої деревини здіймались амфітеатрально біленькі селянські хатки з солом'яними стріхами. Понад ними, на самім краю західної збочи, серед столітніх ясенів, берестів і каштанів сховалася велика сільська хата, а побіч неї висувалася мала мурована церковця з червоною банею, обмаєна довкола старезними липами... В сій великій сільській хаті, нині її вже нема, родився я 8 червня 1847 року”, – пригадував Олександр Барвінський.
Видатний історик, педагог і справді шанований працьовитий політик провів дитинство у Шляхтинцях, де його батько Григорій служив священиком протягом майже півстоліття.
“Отець мій був поважної і суворої вдачі, рідко коли усміхнувся, а не тямлю, щоби жартував коли-небудь. На життя глядів поважно, був вельми примірним і ревним священиком, сповняв дуже точно свої обов'язки без сотрудника в двох церквах (дочірна у Лозові) і трьох селах (Шляхтинці, Лозова і Курники) аж до самої смерті (умер на новий рік 1880, а ще на Різдво відправляв Богослуження, – читаєм далі у спогадах нашого земляка. – При тім провадив рільне господарство і велику пасіку (15 літ завідував крім того сусідніми Байківцями, з Смиківцями і Русянівкою)... Для нас, дітей, був це живий приклад точності, обов'язковості і невсипущої праці”.
Куліш у Шляхтинцях
Сільська церква Святої Трійці походить з 1674 року.
“Її стіни збудовані з великих кам'яних кругляків, вікна невеликі, загратовані грубим залізним пруттям. Стіни понад метр грубі, дах присадкуватий, покритий черепицею, баня невелика з оцинкованого заліза. Церква обведена у висоту людини кам'яним муром. Між церквою і муром зебереглися сліди давнього цвинтаря. Дзвіниця подібна до дзвіниці тернопільської “Середньої церкви”. Правдоподібно церква в Шляхтинцях збудована в тому самому часі й тими самими майстрами-будівничими, що в Тернополі”, – писали уже Юрій Славчук та Дем'ян Дергак у збірнику “Шляхами Золотого Поділля”.
Храм був центром сільського духовного життя, йдеться у тій же статті. За спогадами Олександра Барвінського, деякі з місцевих селян наймалися до священика на роботу при землі та господарці. Але отець Григорій Барвінський, як подав його син, ніколи не вивищував себе з-поміж них. Радше був просто патріархальним.
Найбільше гостей у Шляхтинцях бувало на Зелені свята – як не як, а храмовий празник. Проте і в інший час заїжджали сюди визначні люди, навіть з-над Дніпра.
“І дивним дивом сталося так, що Куліш в 1869 р., заїхавши до Шляхтинець, щоби особисто познакомитись з моїми родичами і з нами, трьома братами, пересиджував під тими двома розложистими каштанами посеред нас та любувався тими деревами-велетами і цілою гарною оселею”, – знаходимо у спогадах Барвінського.
Це саме Куліш сказав, що шляхтинецька церква збудована у “варяжськім” стилі. Храм стоїть досі. От тільки тих дерев, під якими сиділи Барвінські з незабутнім автором “Чорної ради” немає. Їх просто зрубали...
Перша школа
А от першу школу у Шляхтинцях заснували ще у 1850-му. Освітня будівля стояла одразу біля церкви і мала дві кімнати: для навчання і для вчителя. У першій кімнаті одночасно вчилися діти різного віку. Вчитель-тернополянин Яким Гумуляк у селі жити не хотів.
“Зимою і літом доходив він день в день до школи сім кілометрів з Тернополя, нераз серед найбільших завірюх і метелиць, які часто бувають на Поділлю і роблять дорогу прямо непроходимою. Отся незвичайна точність, а також добра, як на той час, наука відбивалася корисно на нас”, – писав Олдександр Барвінський.
Але то були враження молодих. Коли ж у селі австрійська влада вирішила заснувати ще й державну школу, то старші й часто неписемні селяни боялися навіть підписуватися за її створення. Вони боялися, що то уряд придумує якусь нову панщину і податки. Школу вдалося відкрити лише завдяки наполегливості урядника з прізвищем Ондерек, чеха.
Шляхтинці стали дуже свідомим селом. За книгою “Тернопільщина: історія міст і сіл”, були у селі читальня “Просвіти”, товариства “Луг”, “Сільський господар”, “Союз українок”, “Рідна школа”, кооператив. Діяли свій драмгурток, оркестр і хор. Закінчилося все із приходом “совітів”, але люди масово підтримували УПА і саботували колгосп. Бій повстанців з енкаведистами стався тут уже далеко по закінченні війни, 12 серпня 1848-го. Радянська влада звертала особливу увагу на Шляхтинці. Село навіть перейменовували на Гніздичку (Гніздечне). Але історична назва вижила і її офіційно повернули.
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
