Тернопільська тюрма на Валовій. Зібрали по крупицях, що про неї відомо
Кримінальні злочинці, політичні в'язні і навіть випадкові підозрювані потрапляли до тюрем у різні часи. Не винятком була і в'язниця на вулиці Валовій у Тернополі – про неї розповідають архіви та старі газети.
Історія тернопільських тюрем залишається ненаписаною, а інформація про них розкидана по багатьох джерелах.
А поміж тим, якщо перечитати ті рукописні пожовклі листки, можна виявити багато цікавих речей про наше місто. Шукати потрібно, зокрема, у фонді № 33 облархіву.
Сиділи в льохах замку
“Для Хаіма Сімона Фріма з Садгори та Іполіта Мокрицького з Хоросткова, що перебувають в арешті уряду громади і до подальшого розпорядження світлого цісарсько-королівського староства отримав той, хто підписався, з міської каси на 6 і 7 квітня 1875 року по 15 центів, разом 60 центів”, – подібних рахунків про видачу грошей з міського бюджету на харчування в'язнів тернопільської тюрми у фондах обласного архіву є десятки, якщо не сотні. І за всіма – імена, суми, дати...
Щойно подана згадка – з ХІХ століття, коли тернопільським бурмістром був Леон Козьмінський. Одначе тюрми були у місті вже з початку його існування.
Першим місцем ув'язнення кримінальних злочинців та інакодумців були підземелля Старого замку.
Приміром, краєзнавець Ізидор Кордуба писав, що у тих льохах знайшли навіть кайдани, якими ув'язнених приковували до холодних і вогких стін. Одначе, даних про ту першу тернопільську тюрму надзвичайно бракує.
Нову тюрму звели росіяни
Більше інформації збереглося про наступну міську буцигарню. А чи за випадком, а чи через незбагненні закономірності історії, її звели росіяни у 1810-1815 роках, коли наш край входив до імперії Романових – за царя Олександра І. Більше того, її споруда збереглася до наших днів на вул. Валовій, 11. Тепер у ній діє паспортний стіл та інші відділи управління МВС. На стіні уже екс-тюрми – меморіальна дошка, яка нагадує про радянські звірства над в'язнями у 1939-1941 роках...
Відомо, що ще до Першої світової війни при тюрмі була капличка.
“1872 р. 18 червня заклали наріжний камінь під будову каплиці на подвір'ї в'язниці в центрі міста. Її фундатором був Громницький, власник села Ласківці”, – подає Ігор Дуда у книзі “Тернопіль 1540-1944. Історико-краєзнавча хроніка”.
Прізвища в'язнів тюрми також збереглися – у документі з назвою “Рахунок за харчування арештантів, заплату за підводи та інші виплати за наказом пана бурмістра”. Серед них є як багато уже зниклих у нашому місті, так і ті, які досі зустрічаються. Якщо оминути перші з них, то сиділи у буцигарні в 1875-му Нестор Жуковський, Василь Гладиш, Валер'ян Яворський, Іван Прусак, Дмитро Дмитрів, Марія Стахів, Францішек Маєвський, Гринько Зубрицький, Іван Шевчишин, Микола Марчук.
Жінок було менше
Своїми возами потреби в'язниці обслуговували Ян Дебельський і Павло Джус. Жінок у тюрмі від 2 квітня до 22 липня 1875 року було набагато менше, аніж чоловіків. А от щодо представників різних націй, то прізвища свідчать про сидіння у Тернополі євреїв, німців, поляків, українців – усіх, хто тоді жив у місті. Бувало так, що у в'язниці в одну добу перебувало тільки двоє затриманих, а бувало – що й одинадцятеро одразу. Населення міста у ті часи становило приблизно 20000 осіб.
Загалом від 6 квітня до 23 травня на щоденні харчі для в'язнів та обслуговування тюрми магістрат витратив 6,9 австрійських крон. Для порівняння, на лікування 31-річного тернополянина Янкеля Шера від корости у міському шпиталі протягом 10 червня – 21 липня того ж 1875 року з міського бюджету пішло 14,7 крон. Тож на в'язнів ішло менше, аніж на пацієнтів.
Політичні в'язні
Під час Першої світової тюрму використовувала російська армія, згодом – ЗУНР, а ще після того – польська влада. Із 1920-1939-х років маємо уже газетні повідомлення про те, хто і за що потрапляв до тернопільської буцигарні. Звісно, що увагу преси більше привертали політичні процеси.
“Відоме вбивство провокатора Степана Королюка, який втиснувся був до комуністичної організації в Тернополі і сповняв там ролю дефензивника, найшло свій епілог перед судом присяжних у Тернополі. Вбивства довершили Роман Міхенко і Евстахій Герман, які опісля перейшли Збруч і повідомили польські власти про свій вчинок. Поліція у зв'язку з тією справою арештувала Богдана Міхенка, який на днях станув перед судом... Трибунал засудив обвинуваченого на чотири роки тяжкої в'язниці”, – читаємо у “Ділі” за 21 травня 1926 року.
Потрапляла до камер і українська молодь.
“Дня 6-го квітня з слідчої в'язниці в Тернополі випустили на волю гімназійних учнів: Кордубу Ф., Сливинського О., Рудика В. і Логая І. Прокуратура при окружному суді закидує обвинуваченим приналежність до нелєгального “Пласту”, подавала газета “Діло” за 20 квітня 1929 року.
Очевидно, що у фондах мають бути документи про загальну кількість ув'язнених в Тернополі тих часів. Наразі можемо сказати, що, наприклад, у бережанській тюрмі станом на 21 жовтня 1930 року перебували 141 політичних в'язнів.
“15 жовтня почали голодівку. З священиків лишився у в'язниці ще о. Ковч з Перемишлян, бо о. Німий з Кибляк уже на волі. Сидить іще також пані Крвавичева, жінка пароха з Отиневич та укінчений богослов Микола Гулей, хорий на груди, який щойно недавно вернув з Закопаного”, писало “Діло”, 21 жовтня 1930 року.
Якщо у когось з істориків дійдуть руки до тернопільських тюремних справ, може вийти надзвичайна книга. Бо ж тюрма, то не просто стіни і ґрати. Це, передусім, – понівечені долі.
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
Ліда Плющ