Водоспад у Яремчі у 1923 році

• Межі ХІХ-ХХ століть сягають початки туризму в Українських Карпатах – такий висновок можна зробити на основі статей самих тодішніх мандрівників. Їх час від часу публікували у довоєнних газетах.
• Один із описів цих подорожей залишив уродженець Тернополя математик Володимир Левицький

«Яких тридцять літ тому наші Карпати, а саме Чорногора та Ґоргани, були terra incognita для більшості галичан, – писав він у 1930-му. – Туристика не існувала цілком, а лиш виїмково дехто зі Станиславова та Коломиї запускався в гори. Правда, вже 1878 р. засновано в Коломиї Чорногорський відділ Татрянського Товариства, до якого належало й багато українців – але сам цей відділ проявляв небагату діяльність та обмежувався до збудування досить примітивних домів у Жаб'ю і Ворохті та схорониська на Заросляку під Говерлею. Та туристів було проте небагато: ще 1896 р. ледви 72 осіб ходило в Чорногору, хоча вже поведено залізницю зі Станиславова на Ворохту до Угорщини».

Одним з піонерів туризму в теперішніх українських Карпатах був військовий пенсіонер майор Гофбауер – автор першого путівника Чорногорою. Він, за словами Володимира Левицького, «товкся від весни до пізньої осени по Ґорганах та Чорногорі». Путівник Генрика Гофбауера – секретаря згаданого Татранського товариства – вийшов друком у 1898 році у Коломиї і Серед перших українських мандрівників Карпатами були викладач Львівської гімназії професор Я. Витошинський і доктор М. Коцюба.

Згідно зі спогадами Володимира Левицького, спершу туристи почали вибиратися до Яремча і Дори, але скоро там набудували ресторанів, готелів та вілл і замість трембіт залунав джаз. Поціновувачів природи це злякало і люди рушили до Ворохти.

«Хто хотів пізнати гори в їх повній дикій величі, той їхав у Ворохту, де побіч Чорногорського двірка, двох-трьох жидівських реставрацій (ресторанів – авт.) та кількох вілл панував ще спокій та примітивна природа – майже аж до війни», – згадував Левицький.

Згодом історик Михайло Грушевський, полюбивши відпочинок у Криворівні, спопуляризував це село настільки, що воно стало «літньою столицею українських письменників». Мандрували і священики – першу свою подорож Чорногорою Володимир Левицький відбув із отцем Іваном Чапельським, який був відомим громадським діячем і головою Українського Педагогічного Товариства. Вибралися вони обоє із Ворохти до Буковелю, Кривополя та Жаб'я, Шибеного, Буркуту, на Піп Іван.

«Тоді в Буркуті існував невеликий купелевий заклад з дуже доброю залізною водою… недавно перед нами гостив тут єпископ Хомишин, що лишив по виїзді гарні слова прощання у книзі відгуків. Був тут якийсь час д-р Трильовський та ще дехто…» – йдеться у записах Володимира Левицького.

Єпископ Григорій Хомишин – ще один уродженець Тернопільщини… Тим часом автор спогадів до Шибеного і на Піп Іван Чорнгірський, відомий тепер туристам руїнами обсерваторії. Утім, обсерваторія ще тоді не стояла, а дорога від озера Шибене на гору була, як подає уродженець Тернополя, дуже прикрою. На хребтах же, як і тепер, відкривалися чудові краєвиди.

«У дальшій дорозі на полудневий схід від Попа Івана минаємо гірське озерце, одно з тих, яких на Чорногорі багато (але не таке гарне як Несамовите під Туркулом), далі знаходимо гарну джерельну воду і скоро стаємо серед прегарної погоди на вершку Попа Івана, – подавав Левицький. Якийсь час відпочиваємо на цій імпонуючій горі та оглядаємо величавий вид на всі сторони світу аж далеко-далеко в Роднянські Альпи».

Перед очима туристів поставали все нові хребти, полонини, а також безлюддя – те, що вабить у Карпати і тепер. Зрештою, уже у 1930-ті індустрія туризму була добре відлагоджена. Популярними були ті ж місця, що й тепер.

«Косів, цей галицький Меран (курортне містечко Південному Тіролі в Італії – авт.) манить до себе цілий рік не тільки прогульковців, але також недужих людей, що хочуть мати лагідне підсоння, багато сонця та овочів і річну купіль у теплій порі року. Хоч саме місто має всі відомі нам прикмети галицьких містечок, то зате сусідні громади як Старий Косів, Смодне, Москалівка і Город мають багато гарних мешкань та стягають туди літників. З Косова легко робити дуже гарні прогульки: ближчі на Кам'янисте, Михалків, у долину Бабинського потоку, або дальші на Писаний Камінь, Сокільське чи в долина Чорного і Білого Черемоша або до Вижниці…» – читаємо у статті «З Косова до Буркута» у газеті «Діло» у 1932 році.

До Косова у ті часи туристи доїжджали через Коломию. До цього міста добиралися потягами, а вже звідти – автівками через Заболотів і Рожнів. Квиток для одного мандрівника за таку поїздку маршрутом Коломия–Косів коштував 5 злотих. А ще їздили потягами до Ворохти. Було навіть таке, що залізниця організованим групам туристів давала знижки. Одначе теперішні «колійовці» тих статей, напевно, не читали.