Життя і подвиг Миколи Карпенка

Погруддя Миколи Карпенка у Тернополі, в Старому парку

Двоє онуків служать в Українському війську і захищають державу від нових окупантів.
Прізвище Карпенко у багатьох тернополян асоціюється здебільшого з назвою вулиці на «Дружбі». Та не всі знають, чим насправді відзначився герой Карпенко. В Інтернеті інформації також небагато - скупа біографія і фраза у «Вікіпедії» про подвиг:
«Відзначився 14-15 квітня 1944 року в боях біля села Великий Ходачків (Козівський район Тернопільської області). Його екіпаж, відбиваючи атаки противника, знищив 7 танків, 3 БТР і багато живої сили ворога. Звання Героя Радянського Союзу присвоєно 24 травня 1944 (посмертно). Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни І ст., Червоної Зірки".
Та суттєво доповнює історію розповідь сина героя - тернопільського будівельника Анатолія Карпенка.

- Батько пішов воювати у 1941-му. Я 1938 року народження і пам'ятаю, як він візком приїхав відправляти нас на евакуацію - у формі... - пригадує події син Миколи Карпенка Анатолій. - Батько народився у Софіївці Дніпропетровської області 20 квітня 1914 року. Сім'я була багатодітною, восьмеро дітей. Майже всі були вчителями, окрім дяді Толі. Він став агрономом.
«Коня завжди вів поряд»
Майбутній герой закінчив педагогічне училище у Донецьку. Здобув фах вчителя української мови і пішов працювати у село.
- Згодом батько був директором школи у селі Червоний Яр Софіївського району Дніпропетровської області. Вибрали його головою колгоспу, - продовжує Анатолій Карпенко.
Багато про героя його синові розповідали односельці.
- Люди казали, що як головою колгоспу був, то завжди ходив пішки, а коня вів за повід, - пригадує чоловік. - Коли казали: «Сядьте на коня», він відповідав, що кінь і так працює...
З мамою, Марією Степанівною, про батька Анатолій говорив мало... Жінка була на два роки старша від чоловіка, дожила до 1953-го.
- Я три роки підряд їздив до нас у село, оновив пам'ятник - зробив гарний, з мармуру, - каже тернополянин. Нас у батьків було четверо. Сестра Тамара, 1934-го року народження, живе у Кривому Розі. Там же жив брат Григорій, 1940-го року. Він загинув у 1971-му. Наймолодший брат Віктор, 1941-го року, живе у Росії. І так усі роз'їхалися...
Окупацію рідної Дніпропетровщини родина, поки батько воював, пережила у Краснодарському краї, тепер Росія.
- Ми тільки виїхали з села, як його вже зайняли нацисти. Досі пам'ятаю прізвище сім'ї, у якої ми жили, - Кашки, - говорить Анатолій Карпенко.
Оскільки Микола Карпенко закінчив військові курси і був воєнкомом Софіївського району, він не відсиджувався у тилу.
- Відтіль пішов на фронт. Служив командиром танка Т-34 (сучасний танк «Оплот» є модифікацією уже Т-84У - прим. ред.) у бригаді двічі Героя Радянського Союзу Архіпова, - деталізує співрозмовник. - Був двічі поранений. Лежав у госпіталях у Ростові-на-Дону і Хмельницькому. Так пройшов від Москви і дійшов до Тернополя, де було 16 тисяч військ нацистів. Тернопіль вони обійшли танками до Козової. Там обкопалися і відбивали атаки противника.
Саме у цьому бою екіпаж танка під командуванням лейтенанта Карпенка підбив сім танків і три БТР противника. За цей бій командир отримав звання Героя Радянського Союзу. Посмертно.
- У 1965-му учні школи №4 Тернополя з’ясували місце бою і посадили там берізку, - говорить чоловік. - Я востаннє був там три роки тому - берізка ще росла...
Син розбудовував Тернопіль
Микола Карпенко після школи здобув професію будівельника. Навчався в інституті у Кривому Розі. Він - тернополянин з 1965 року.
- Уперше приїхав у Тернопіль у 1964-му. Наступного року мене покликали будувати місто, і я повернувся сюди. Вулиця Карпенка тоді вже існувала. Там якраз давали квартири, і мені за чергою виділили, - розповідає будівельник.
Відтак чоловік живе на вулиці імені свого батька-героя.
- Я завжди відчував відповідальність. Працював бригадиром, старався, щоб бригада була передовою, - відповідає він на питання, чи ім'я батька зобов'язувало. - Будували ХБК, п'ятиповерхівку на „БАМі”, „Ватру”, новий м'ясокомбінат, пивоварний завод біля фарфорового, „Оріон”. Також будували Миколаївський глиноземний завод.
Після поселення у нашому місті Анатолій Карпенко не був у батьківському селі 15 років. Як пояснює, часу не було: на рік давали 12 вихідних плюс три дні за вислугу. З часом поїздки на малу батьківщину стали регулярними.
- І хоча у Червоному Яру залишилося тільки 10 дворів, там щороку на День Перемоги збираються люди. На місці батьківської хати - глиняної, шевченківської - стоїть пам'ятник татові. Біля нього і збираються. Школярі, ветерани, керівники району... - згадує пан Карпенко.
Мимоволі чоловік додає - батько прожив тільки 30 років.
- Мої онуки зараз служать. Призвали у березні 2014-го. Старший, Олег, служить на Херсонщині, біля Криму. От нещодавно приїжджав у відпустку. Є грамота, стаття про нього у газеті частини, де служить. Молодший, Микола, у військкоматі, - завершує син героя.
Правнуки-вояки згадують свого прадіда-танкіста, але не вихваляються цим, пояснює Микола Карпенко.
- Мій син уже закінчував школу, і тільки тоді його однокласники дізналися, чий він онук, - говорить тернополянин. - Я маю двох дітей, чотирьох онуків і трьох правнуків. Один із них, син мого онука Олега, уже пішов до першого класу. Вони живуть з нами в одній квартирі.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.