Йому – 35, і він – учитель. Як живе тернополянин: руйнуємо стереотипи про (не) чоловічу справу

• Педагогів-чоловіків у нашому місті – одиниці. Володимир Регіщук – один із них, молодий та амбітний, викладає музику в четвертій школі.
• Він не боїться жодного дитячого «чому?», готовий до різних непередбачуваних ситуацій, а ще жодного разу не пошкодував, що обрав музику.
• Чи важко бути вчителем у сучасній школі? Яке місце у вихованні дитини має посідати чоловік? Про це читайте у інтерв’ю.

Дублікат ключів до школи, аби грати на фортепіано…

Із паном Володимиром про зустріч домовляємось заздалегідь. Чоловік говорить – мусив усе спланувати, аби поспілкуватися, адже через велике навантаження у школі часу має обмаль. Жартуємо – наше медіа носить назву «20 хвилин», тому й розмова триватиме стільки ж. Однак, інтерв’ю таки затягнулося – Володимир Регіщук просто не встигає за цей час все про себе розповісти, бо людина він дуже різностороння.

Спілкуємось з молодим вчителем музики у медіастудії четвертої школи, яка носить назву InsideMedia. 









Володимир Іванович трохи соромиться, запитує, як я його знайшла і чому саме він має стати «першовідкривачем» нашої серії публікацій «(Не) чоловіча справа», мовляв, нічого особливого ще не зробив.

Йому – 35 років. У Тернопільській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №4 працює ще з 2005 року, однак педагогічні години тут має з 2008. Пан Володимир розповідає, що мрії – бути педагогом, у дитинстві не мав. Просто так склалася доля, що почав вчителювати.

– Я навчався у школі, паралельно – і у сільській музичній. Здається, у 8-9 класі опинився на «роздоріжжі» – що робити далі? Одна моя вчителька завжди скаржилась на те, що у неї низька заробітна плата. А я це слухав і собі думав – як піду вчитися на музиканта далі, то і мене потім будуть такі ж проблеми (сміється – прим. авт.). Що тоді робитиму? Музику на той час вирішив відкинути. Потім пішов у 10-11 класи, а там стало ще складніше, бо після одинадцятого слід кудись поступати. Я вагався: з математикою в мене не дуже, українська мова чи література, якісь гуманітарні предмети теж не подобались. Що залишається? Та ж повертатися до музики! – розповідає пан Володимир.

Згодом він активно почав займатися грою на фортепіано, а ще – вирішив вступити у Тернопільське музичне училище (тепер Мистецький фаховий коледж ім. Соломії Крушельницької). Володимир Регіщук розповідає, що для цього щосуботи їздив на підготовчі курси, які були при училищі. Усміхаючись, згадує – коли вперше приїхав сюди на заняття, його не похвалили, а навпаки сказали, що знання і вміння, відверто кажучи, не такі хороші, як би хотілось. Пан Володимир розмірковує, що це, можливо, через навчання у сільській музичній школі, адже рівень тернопільських закладів освіти у рази вищий.

– Мені сказали в училищі, що треба займатися на фортепіано заледве не по чотири години в день. Я так і старався робити – після школи відразу приходив у музичну, вона була зразу через дорогу. Кумедно, бо мені дозволили навіть зробити дублікат ключів до дверей, аби я там сидів і займався. Наполеглива праця дала своє – я таки вступив у музичне училище в Тернополі, – згадує Володимир.

Молодий вчитель каже, що його спеціальність після училища – це викладач фортепіано, і, відповідно до специфіки диплому, він міг працювати хіба в музичній школі – навчати дітей грі на цьому інструменті. Для того, щоб викладати вже у музичному училищі, розповідає пан Володимир, потрібно було закінчити консерваторію – львівську чи київську, а це додатково 5 років навчання.

Такого бажання в нього не було. Тому після училища Володимир Регіщук вступив ще на три роки у ТНПУ імені Володимира Гнатюка. Ось там вже, згадує чоловік, йому почала подобатись педагогічна нива, і він вирішив працювати у майбутньому вчителем музики.

– Кумедна історія вийшла, як я взагалі потрапив у четверту школу. Це сталося випадково. Ще коли навчався в музичному училищі, там в нас був викладач, донька якого ходила у четверту школу. Через неї зв’язалися з ним і попросили: «Слухайте, у нас є хор, і треба якусь людину, аби була концертмейстером. Цей викладач приходить в нашу групу і запитує, мовляв, хлопці-дівчата, хто піде. Труднощі полягали в тому, що їм потрібен був універсал – ти мав вміти підбирати ноти на слух. Мені це вдавалось дуже добре. І я вирішив спробувати. Слід було після навчання приходити до школи на одну-дві години у тиждень і грати на фортепіано для цього хору. Тут на той час була інша вчителька музики – Наталія Іванівна Васько, і ми з нею дуже здружилися. Паралельно наша міська профспілка тоді організовувала такий собі огляд-конкурс творчих колективів художньої самодіяльності серед педагогічних працівників. Там були різні номінації – вокальні, інструментальні, великі і малі тощо. Я виступив на конкурсі як інструменталіст – просто вийшов, заграв на фортепіано, і, як не дивно, зайняв для школи хороше призове місце. Так себе і зарекомендував! – сміється Володимир Регіщук.

Так сталося, що згодом Наталія Іванівна пішла на пенсію, бо ж мала вже вислугу років, і панові Володимиру запропонували працювати вчителем музики на цілу ставку. «Я якраз закінчував університет, і ще вагався – йти чи ні. Вирішив: «Йду!». А потім як затягнуло – скоро вже 14 чи 15 років буде, як навчаю дітей», – дивується чоловік.





Написати про Володимира Регіщука можна не один, а десяток матеріалів. Аби вкласти усе почуте від нього за такий короткий час, подальшу розмову із молодим вчителем подаємо у форматі «запитання-відповідь».

Приходив в учительську – всі старались мене зачепити…

Часто кажуть, що вчителювання – це взагалі не чоловіча професія. Є певні предмети, які чоловіки зазвичай не викладають –  скажімо, у початкових класи. А Ви, як вчитель музики, зустрічалися з таким стереотипом?

– Взагалі, у школах говорять про необхідність гендерної рівності, і я думаю –  погано, якщо педагогічний колектив суто жіночий. Завжди мають бути і представники протилежної статі. Пам’ятаю, якось у ТНПУ на предметі методики викладачка нас запитує: «Студенти, то скільки бажаючих є піти працювати в школу?». Смішно, бо хлопці зразу, і я в тому числі, полізли під парту. Не дуже хотіли.

Чому так?

– У першу чергу, це пов’язано із малою зарплатнею. Коли ти приходиш у школу, тобі дають пів ставки чи ставку. Навіть для хлопця, який ще не одружений і у якого немає дітей – грошей не вистачає. Цього чоловіки і бояться, тому їх так мало по всій Україні. Але дехто таки наважується, приходить і зарекомендує себе. Як я, наприклад. Наша адміністрація дуже підтримує вчителів, а найбільше молодих. Якщо вони бачать що ти перспективний і добре працюєш – роблять усе можливе, щоб залишити тебе у школі. Особливо це стосується чоловіків! У мене було вже декілька випадків, коли  говорив, що напевно залишу школу. Не через якісь проблеми, чи тому що важко, а у зв’язку з низькою зарплатнею. Мене переконали залишитись. І хоча я маю у школі хороше навантаження, півтора ставки, маю ще додаткову роботу у міському Центрі творчості дітей та юнацтва, але все одно влітку, коли канікули, їду за кордон підзаробляти.

Що такого особливого чоловіки-вчителі дають дітям?

– Я думаю, що чоловіків учні навіть сприймають по-іншому, ніж жінок, особливо у початковій школі. Вони можуть більше горнутися до них, особливо себе поводити. Чоловіки дають дітям «свою опору», вчать їх цілеспрямованості і впевненості у власних силах.

Як тільки прийшли на роботу, яким було ставлення колективу до Вас? Можливо, трошки дивилися з-під лоба, бо молодий вчитель, без досвіду, а вже будете працювати з дітьми?

– Колектив був переважно жіночий, а я – чоловік. Коли приходив в учительську – всі старались мене зачепити. Тобто, «О, добрий день! А в нас новий вчитель. А як вас звати? А хто ви такі? А звідки? А що? А чому?», – звучало на кожному кроці. У молодих вчителів можуть виникати труднощі у спілкуванні з колегами. Але в мене такого немає і не було. Я помаленьку з усіма здружився і зараз мені максимально комфортно працювати з цими людьми.

Що відчували, коли проводили перший урок?

– Можливо, невпевненість. Не мав достатнього багажу знань. Були моменти –  не знав, як себе поводити, коли учні порушують поведінку. Дуже важливо на початках роботи завоювати у дітей авторитет. Тільки деяким вчителям вдається зробити так, щоб їх не боялися, а поважали. Я не вмів правильно зробити зауваження, боявся щось не те сказати. Та й узагалі – теперішні уроки, і ті, які колись були, відрізняються. Зараз ми використовуємо чимало комп’ютерних технологій: проектор, ноутбук, можливості інтернету. Майже у кожному класі є телевізор. А раніше, коли тільки став на вчительську «стежку», того не було. Якісь ілюстрації можна було показати, картинки роздруковані, або користуватися тільки картинкою у підручнику.

Веде кілька гуртків і медіастудію…

Розкажіть, як проходить ваш типовий день.

– Ми вчимося у дві зміни у зв’язку з карантинними умовами. Я працюю з усіма дітьми, які мають музику, а вона у нас є з 1 по 7 класи. Тобто, викладаю як у початковій, так і середній й старшій школі. У них різний розклад дзвінків. У початковій школі, наприклад, уроки починаються о 8:20 і завершуються приблизно о 12-13 годині, як у який день. А у старших класах, якщо це друга зміна, останні заняття можуть закінчуватись і о шостій вечора. А ще ж я за сумісництвом проводжу заняття для малечі у Центрі творчості дітей та юнацтва – у середу, четвер і п’ятницю, після роботи в школі. Для мене найскладніше зараз – це насичений графік, бо маю мало «вікон». І от навіть з вами зустрітися ледве знайшов можливість. Але я позитивна людина і завжди у труднощах стараюсь знайти «плюси».







Як Вам – вчителю музики, працювати на «дистанційці»?

– Спочатку ніхто нічого не знав, ми адаптовувались і вивчали різні програми – чи то Zoom, чи Google Meet. Мені, як вчителю музики, найскладніше було заспівати пісню всім разом. Пояснити матеріал, продемонструвати презентацію чи відео – то таке. Самому заспівати і заграти пісню також неважко – діти послухають. Але співати хором через «зум» неможливо. Ви собі тільки уявіть! Хтось звук включив, хтось ні, хтось не вміє користуватися програмою, у когось щось гуде чи якісь сторонні звуки. З дітками початкових класів було особливо складно. Вони хочуть порухатись, якогось інтерактиву, візуального контакту з тобою. А цього немає. Але от нещодавно школа була на дистанційному навчанні, то таких проблем вже не виникало.

Які у Вас стосунки з учнями? Ви зазвичай суворий чи навпаки – маєте якісь лагідніші підходи?

– По-іншому треба себе поводити з дітьми початкової школи і старшої. Так само відрізняється методика роботи з учнями середніх класів. З молодшими дітками мені трошки простіше працювати. Вони усе виконують, більш слухняні, щирі. Їхні очі горять цікавістю. Хоча, буває теж складно, особливо, коли в 4 школі стали набирати інклюзивні класи. З дітьми із особливими освітніми потребами важко. Одного року було так, що я не міг собі дати ради на деяких уроках. Але це лише спочатку. У середній і старшій школі дітей треба змушувати працювати іноді. Є частина класу, які хочуть щось робити, є які взагалі опираються. Часом навмисне бешкетують, і запитують: «А навіщо нам музика у майбутньому?». Звісно, іноді я ловлю себе на тому, що ведусь на дитячі провокації. Але це неможливо передбачити. Часом навіть підвищу голос або крикну. Тоді стараюся швидко заспокоїтись. Я завжди говорю, що школа – загальноосвітня, тому потрібно вивчати усі предмети, а не тільки музику. Це потрібно, аби учні у майбутньому змогли обрати для себе достойну і хорошу професію.

Керуєте якимось гуртком?

– Так, і не одним. У мене гуртки спільні. Є вокально-інструментальний гурток, веду його із Іваном Зіновійовичем Куснем, бо удвох працювати легше. У школі маємо ударні інструменти, клавішні, електрогітари. До мене приходить вчителька, яка грає на скрипці. Тому ми стараємося вивчати різні твори – як класичні, так і сучасні. Є ще у нас гурток спільно з Галиною Олександрівною Кізіловою – театральний, він називається «Метаморфози». Ми ведемо шкільний YouTube-канал і викладаємо там усі прем’єри вистав. От минулого тижня з учнями ставили п’єсу «Майстри чудес», можете глянути. Маю ще своє «місце сили» – медіастудію, у якій ми зараз.

Тобто Ви ще й за неї відповідаєте?

– Частково так. У мене є команда, з якою разом працюємо. Є людина, яка пише сценарії, а я керую апаратурою більше– освітленням, камерою, монтую відео, записую звук. Тобто всі події, які відбуваються у школі і які треба відзняти – усі проходять через мене. До речі, брав участь і в організації приміщення медіастудії. Вона була відкрита лише рік тому. Ми виграли міський проєкт і отримали кошти. За них купили непоганий фотоапарат, телесуфлер, зелений фон, зробили банери і все тут оформили. Дуже нею пишаємося.

Виходить, що вчитель музики – це як заступник педагога-організатора, бо його залучають до виховної роботи в школі?

– Так, жоден захід не проходить без вчителя музики: чи це в актовій залі, чи деінде. Я підбираю музику на концерти, роблю щось в оформленні і з декораціями, світло налаштовую. Але допомагаю залюбки, бо мені подобається навіть не стільки провести урок, як якийсь виховний захід.

Було різне: навіть на коридорі ногу ламали!

Які риси характеру має мати чоловік вчитель, аби працювати з дітьми?

– Насамперед, він повинен бути добрим, співчутливим, вміти вислухати. Потрібно інколи пошкодувати дитину, старатись не підвищувати голос. Молоді вчителі, як тільки починають працювати у школі, ще не до кінця розуміють, наскільки це велика відповідальність. Батьки ведуть дітей у школу. Відповідаємо за їхнє життя і здоров’я ми. Це не відповідальність за якийсь там інструмент або річ, це – дитина! Коли все добре – то супер. Але коли щось трапляється погане, відразу переосмислюєш свою роботу.





Чи траплялися кумедні випадки у Вашій роботі?

– Це би ви мені вчора сказали, то би подумав і може щось смішне згадав (жартує). Були випадки більше сумні. Скажімо, коли в дитини на уроці боліла голова, або їй ставало погано. Одного разу учень взагалі зімлів. Для уникнення такого до нас часто приходять спеціалісти, які вчать надавати першу медичну допомогу. Було різне: навіть на коридорі ногу ламали! До такого треба бути готовим. Тому ми також чергуємо на коридорах під час перерв.

Маєте якесь хобі? Чим захоплюєтесь?

– Не вистачає на таке часу. Але з того, що вмію робити – то ремонти. У себе вдома вже зробив, у тещі, у своєї мами зараз роблю. В мене ніби непогано виходить. Всі «підколюють»: «Ти музикант! Як в тебе руки доходять до ремонтів?». А я сміюся і кладу плитку. Але роблю це швидше, бо треба, а не захоплення таке. Моє хобі, думаю, – це робота у медіастудії. Відеомонтаж мені дуже подобається. Я на це не вчився, але із радістю роблю зйомки, фотографую.

Які плани на майбутнє?

– Були би гарні плани, якби нам гарну зарплату дали (сміється). Міняти професію не буду точно, ставати на якісь керівні посади – теж. Мені комфортно зараз, на тому місці, на якому я є. Хочу надалі бути вчителем музики і працювати з дітьми.

«Не уявляю четверту школу без Володимира Івановича…»

Так відгукується про нашого героя Микола Васильович Федоруць, вчитель географії і заступник директора з виховної роботи. Ба більше, каже педагог, так про Володимира Регіщука скаже будь-хто у школі – чи педагог, чи учень. Він буквально незамінний.

– Ми із Володимиром працюємо уже дванадцять років у цій школі, і дружба наша тільки міцнішає – як педагогічна, так і особиста. Це людина-«живчик». Він дуже відповідальний, сучасний, завжди дивиться на усі проблематичні ситуації з позитивом і знаходить вихід. Коли нам дають якусь роботу і її треба швидко виконати – Володимир не розгублюється, а навпаки – мотивує до роботи. А головне – цього вчителя обожнюють діти, його цінують і на нього рівняються. Школі потрібні такі чоловіки, – розповідає пан Микола.

Він прийшов підтримати колегу, почувши, що у нього нині братимуть інтерв’ю.

Галина Олександрівна Кізілова, ще одна колега пана Володимира, із якою він веде театральний гурток «Метаморфози», прибігла до нас на розмову на кілька хвилин, бо ж має урок. Жінка каже:

«Будь-який навчальний заклад, як і будь-яка організація, тримається на людях, які здатні робити свою роботу не тому, що їх примусили, а тому що вони це люблять і вміють. Одним із таких і є Володимир Іванович. Він не просто вчитель музики, оце вражає. Це «душа» компанії, людина з чудовим почуттям гумору. Він прекрасно орієнтується в усьому що стосується інформаційних технологій. Попри те, що у 4 школі є вчителі інформатики і люди, які за це офіційно відповідають, більшість речей було роблено його руками. Не тому, що у нього є вільний час, ні! Просто він усім допомагає і робить свою справу якісно. Чи то конкурс зимових композицій, чи змагання з туризму. Він завжди тут, на місці, навіть не просто прийде, а краще всіх той вузол зав’яже, усіх змотивує. А такої реакції, як на уроки Володимира, у дітей я ще не бачила!»  

Як вам історія успіху Володимира Регіщука? Поділіться враженнями у коментарях.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.