Батько вважає, що його дітей зомбують віряни з тернопільського парку

Пан Микола (прізвище просив не називати, але редакції воно відоме — прим. ред.) нарікає на общину, каплиця якої розташована у Тернополі, в парку Національного відродження. Обоє дітей, зі слів чоловіка, вважають, що служать Богові та людям. Проте зважаючи на фанатичну поведінку сина і доньки, розрив стосунків із друзями та рідними, а також на дивні речі, що відбуваються в общині, чоловік боїться за них.
Нагадаємо, ту релігійну громаду не визнала жодна конфесія чи релігійна община. Будівля, яку вони називають храмом, розташована неподалік Співочого поля, біля джерела. Тобто - на самовільно захопленій парковій території. Те місце обрали не випадково. Мовляв, там з'являлася Матір Божа. Тож на думку людей, та місцина — свята земля.
Назар став Павлом
Назар (23 р.) і Христина (22 р.) — жителі Львівщини. Проте в біду, як каже їхній батько, сестра і брат потрапили у Тернополі. Чоловік приїхав сюди, аби розповісти свою історію. Він сподівається, що вплине на ситуацію, надавши їй розголосу. Назар в громаді - майже два роки, а Христина - рік. Усі спроби забрати їх звідти були марними.
- Почалося все, коли вчителька християнської етики загітувала людей на поїздку в Тернопіль, - пригадує чоловік, - у греко-католицьку - так вони себе спочатку називали – каплицю. Мовляв, там у парку сталося диво. Син поїхав. Повернувся задоволений. Потім ще їздив і ще. Із друзями, із сестрою. Назар навчався в Львівському університеті. Був хорошим студентом, міг залишитися в аспірантурі. Але після 4-го курсу заявив, що йде служити в громаду.
Батька це насторожило. Він каже, що спершу подумав: на сина просто щось найшло і він передумає. Цього не сталося. Коли ж громада з парку почала себе називати не греко-католиками, а просто католиками, чоловік зрозумів, що в сина - проблеми.
- Назар завжди був авторитетом для Христини. Тож вона вчинила, як він. Донька залишила 5-й курс медичного вузу, - додає пан Микола. - Син тепер – священик, хоча й не має відповідної освіти. Йому дали нове ім'я - Павло. Що робить дочка - не знаю, але поки що ім'я не змінила.
Чоловік спілкувався з дітьми, коли приїздив з дружиною у Тернопіль.
- Діти втратили всі інтереси, які мали, - нарікає він. - Порвали стосунки з усіма. Не цікавляться і нами. На прохання і благання не реагують. Їх наче там якимись наркотиками накачують чи зомбування йде?
“Із Богом спілкуються...”
Батько каже, що пропонував дітям альтернативу: навчання на священнослужителя - для сина та релігійну освіту - доньці. Аби вони, якщо відчувають поклик до служіння Богу, могли це робити легально. Але пана Миколу не послухали.
- Коли помер їхній дідусь, вони навіть у нашу церкву не пішли помолитися за нього, - пригадує батько. - Вони нікого не визнають, усіх ігнорують. Вважають лише себе істинною церквою і християнами. Але там відбуваються дивні речі, які від поведінки християн - далекі. Жінки ходять у довгих сукнях, читають тільки релігійну літературу, телевізор - під забороною, хіба новини - і все.
Чоловік неодноразово бував на "службах" у каплиці. Тож помітив певні відмінності від традиційних богослужінь.
- Вони там на колінах і в мороз стоять, поклони б'ють постійно. Служба у них - три години, - описує пан Микола. - У них є старенький священик у візочку і жінка, яку називають сестрою Ольгою. Там кажуть, що вони з Богом спілкуються, від його ім'я говорять. Люди, які туди ходять, переконані, що там зцілюються. Пам'ятаю, всім про жінку, в якої виявили рак 4 стадії, розповідали. Вона, мовляв, зцілилася. Але тієї жінки ніхто не бачив!
Проживали діти раніше у найманій квартирі. Платив за неї тато. Батьки давали гроші і на прожиття. Та припинили, сподіваючись, що без коштів діти не зможуть обійтися і повернуться. Тоді почалися дзвінки з докорами. Панові Миколі видавалося, що всі слова синові і доньці хтось підказує. Надалі спроби дізнатися, де мешкають діти, були марними.
“Будуть ляльками...”
- Я якось хотів простежити, де вони живуть, але не зміг, - пригадує пан Микола. - До каплиці і від неї всіх возить бус. Думав, може на вулиці вдасться переконати, але ні. Коли йдуть пішки - там метрів 300 до каплиці не доїдеш, довкола моїх дітей йдуть якісь жіночки і чоловіки. Коли підходжу, їх відразу обступають, здіймають крик, відштовхують навіть.
Діти уникають спілкування з батьком. Чоловіка це дивує, бо раніше вони були дуже близькими. Панові Миколі видається, що син і донька нині ставляться до нього, як до чужого. Така біда може статися й з іншими батьками, прогнозує пан Микола.
- Та громада вже будує в Тернопільському районі чоловічий монастир (кореспонденти там побували, але про це ми напишемо згодом — прим. ред.) і планує звести ще й жіночий, - зауважує чоловік. - Завдяки друзям-правоохоронцям з інших областей я з'ясував, що такі ж "парафії" є на Львівщині та у Закарпатті.
Вірян з однієї області залучають до служб в іншій. Чоловік припускає - щоб рідним було важко витягти когось із “пастки”.
- Я лише хочу повернути дітей, - додає батько. - Вони й так собі вже нашкодили, бо ані освіти не мають, ані перспектив. Думаю, тій церкві вигідно, щоб люди не мали ні знань, ні майбутнього, ні зв'язків з ріднею. Тоді вони будуть ляльками в чиїхось руках. А якщо рідні захочуть спілкуватися з дітьми чи внуками, то змушені будуть вступати до тієї громади.
Чоловік каже, що докладе всіх сил, щоб "вирвати" дітей. У планах львів'янина - посприяти тому, аби сина забрали в армію. Мовляв, там він повернеться до нормального життя. Окрім того, батько сподівається, що влада нарешті розжене ту громаду.
Нагадаємо, вплинути на релігійну громаду, яка захопила землю в парку і забудувала там більше 3-х сотих, поки що не вдається. Тривають суди. Разом із тим, представники офіційних церков неодноразово застерігали людей від небезпеки, яку несе “паркова” громада. Поспілкуватися із її керівництвом — неможливо. Журналісти наштовхуються лише на агресивно налаштованих вірян, які спілкуються здебільшого цитатами з Біблії та не пускають нікого у каплицю.
- Свята церква коментарів не дає, - повідомила тоді одна з головних парафіянок кореспонденту. - Ми і наш отець не хочемо і не будемо спілкуватися з пресою. Нічого поганого ми тут не робимо. А заважаємо лише тим церквам, які збудовані на піску.
Інші жінки, які вийшла назустріч журналісту, стверджували, що вони, мовляв, — істинні християни, земля там — свята і храм — назавжди. Спробували ми поспілкуватися з вірянами і 10 травня, але вони повторили те саме, що й раніше. Втім, ми надамо їм можливість висловитися у газеті, якщо представники громади матимуть таке бажання.
 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.