«Борітеся — поборете, вам Бог помагає». З чеченського полону повернувся Михайло Торченюк

На відео чеченського журналіста Михайло поділився сокровенним — він не знав, чи жива мама і розповів, як йому важливо, аби вона і рідні дочекалися. Це, як потім зізнався, тримало його всі роки полону й допомогло вистояти. Про очікування, голос у слухавці і про першу зустріч, яка нарешті відбулася, «20 хвилин» розповіла рідна сестра звільненого земляка. 

Після понад трирічного полону, який провів у Чечні, в Україну повернувся 54-річний Михайло Торченюк з Тернопільщини. 

Чоловік, за словами рідних, зараз проходить реабілітацію та повертається до життя. Про полон розповідає небагато, але робить все можливе, щоб упізнати чим більше хлопців, які залишилися в неволі у ворога. Аби допомогти їм повернутися і дати надію їхнім рідним. 

Найрідніші вже зустрілися з Михайлом, а син Сашко, кажуть рідні, вже навіть поділився із батьком секретом — і тепер у них є одна спільна таємниця — одна на двох. 

У березні 2023-го потрапив в полон

Михайло Торченюк народився 16 листопада 1971 року с. Великі Млинівці на Кременеччині. Одружився і проживав із дружиною Анною та двома дітьми у с.Травневе  на Збаражчині.

Спочатку працював на вирубці лісу, а в селі, де проживав з дружиною, вибір роботи був невеликий, каже сестра. Фактично єдиним місцем, де можна було заробити, залишалася ферма. Тому Михайло ходив і туди — разом з іншими місцевими заготовляв сіно.

Разом із дружиною Анною виховували двох дітей: 15-річна донька Злата вже на першому курсі, навчається на перукаря, а 11-річний син Олександр — школяр, розповіла тітка дітей.  

На службу Михайла Торченюка призвали восени 2022-го. Спочатку був у роті охорони, а вже в лютому 2023 року поїхав на Донеччину. Служив у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

— Їхні позиції були в районі Білогорівки, — розповіла молодша сестра Анна. — Там він пробув недовго — близько місяця. 4 березня Михайло потрапив у полон. Бої були дуже запеклі… 

За словами сестри, напередодні один із побратимів вийшов на зв’язок із дружиною і написав: «До ранку не доживемо». 

На акції виходила й 75-річна мати

10 березня невістка пані Анни знайшла в соцмережах відео, де українські військові перебувають у полоні чеченців. Серед них і Михайло. Згодом це підтвердив звільнений з полону побратим.

Вперше на відеозв’язок із рідним Михайло вийшов в липні 2023 року. За словами сестри, дзвінок був коротким, на кілька слів набрав дружину, побачив дітей, а потім подзвонив сестрі. Сказав тільки, що живий і що все добре. 

Після цього почалися роки очікування. Родина писала звернення, їздила на акції, шукала будь-яку інформацію. Вони зверталися до різних інстанцій, передавали запити, були на зустрічах із представниками влади. Були такі інституції, що навіть через кілька років про полон рідних у Чечні там вперше чули. Проте родичі полонених не зупинялися. За Михайла на акції до столиці та Вінниці спочатку їздила дружина Ання з донькою Златою. Потім почали виходити з плакатами і прапорами сестра Анна і 75-річна мама Лідія. 

Про звільнення брата з полону сестра дізналася, коли їй зателефонували зі Служби безпеки. Там запевнили, що брат вже в Україні, що він повернувся з чеченського полону.

Першим Михайло подзвонив дружині — її номер пам’ятав. А вже потім — племіннику, з яким суттєва різниця у віці, але в чоловіків дуже тісний зв’язок, каже Анна про брата і сина. А потім, пригадує, як була на роботі і отримала нарешті такий важливий дзвінок. 

— Це були кілька хвилин розмови, але найважливіші за ці роки, — сестра Анна, згадуючи той день, розплакалася. — Про стан мами і говорити годі. Всі ці роки було дуже важко. Я мусила бути для неї всім — і підтримкою, і розрадою, і людиною, з якою можна і пожартувати, і поплакати. Бо я мама, і вона мама — ми  розуміємо цей біль.

У полоні — трималися разом

Перший дзвінок від брата вона пам’ятає до деталей. Каже, радість від того, що він живий, змішалася з іншими запитаннями — тими, які три роки не давали спокою.

— Я дуже хотіла його почути. Одразу запитала про побратимів, бо і їхні рідні чекають бодай якоїсь звістки, — розповіла Анна Тернова. — Він одразу попередив, що всі деталі буде давати через СБУ, щоб правильно донести родинам.

Після повернення рідні намагаються не розпитувати про полон. Більше говорять про дім, про звичні речі, про життя, каже сестра.  

— Ми скидали йому фотографії з Кременеччини, я привезла альбом, сестра Анна пригадує, як їздила на зустріч із братом, який перебував на реабілітації. — Там і наші місця, і хлопці, які зникли безвісти. Він переглядав, але нікого не впізнав. Стараємося спілкуватися на позитиві, не тягнути його в ті спогади.

Про полон Михайло говорить стримано, але з його слів рідні зрозуміли головне — трималися разом.

— Він каже, що вони були дуже згуртовані. Не було поділу, хто звідки і якою мовою говорить — всі підтримували один одного, — розповідає Анна Тернова. — Хотів навіть подякувати одному побратиму, бо той дуже допомагав. Деталей поки що не варто озвучувати. Сам Михайло, за словами родичів, у полоні перев’язував поранених. Щодо умов утримання говорить обережно. 

Родини полонених і зниклих об’єдналися 

Найбільше непокоїть чоловіка, що у полоні залишаються наші хлопці. Вже ідентифікували трьох, а це означає, що для багатьох родин очікування ще триває, продовжує сестра. 

Жінка зізналася, що її часто запитували, навіщо виходити на акції, писати звернення і говорити про зниклих і полонених публічно — коли, здавалося б, можна просто чекати вдома. Але для неї і рідних це не було питанням вибору між «робити» чи «не робити». Вони робили все одночасно — і молилися, і шукали, і виходили до людей, аби вкотре нагадати всім про бранців кремля. 

— Ви знаєте, у храмі ми навіть роздавали записки. Отець Роман із нашої помісної церкви молився за всіх хлопців. Тоді в списку було десь 74 імені, — згадує пані Анна. — І щонеділі він молився за всіх. Ці недільні молитви стали для багатьох родин опорою у невідомості.

Але навіть там, де були віра і підтримка, залишався сильний біль, каже сестра.

— Це дуже боліло, бо рідний брат, — згадує пані Анна. — Мамі було нелегко виходити на ті акції, але вона виходила. Нашого з Михайлом батька немає вже 30 років. А ми йшли на акції у своїй громаді на Кременеччині. Там були постійно.

Родини полонених і зниклих безвісти об’єдналися. Хтось виходив у своєму місті на акції, хтось створював сторінки в соцмережах. Жінки-матері боролися за своїх рідних, додає Анна. І ця боротьба, пояснює жінка, тривала за те, щоб про їхніх рідних не забули.

Пообіцяв вийти на площу

— Михайло вже на рідній землі і візуально майже не змінився — яким його відправили на фронт, таким і зустріли — жартівливим, сталевим братом, — сміючись, каже пані Анна. — Після його звільнення мені подзвонив однокласник Михайла. І сказав, мовляв, ти до кінця не знаєш, який у тебе брат. У нього сталевий характер. 

Вона каже, що для неї це стало підтвердженням того, яким старший брат був завжди — не лише в дорослому житті, а й з дитинства.

— Коли ми були маленькими, він завжди намагався мене захистити, — розповіла Анна. — Щоб мене ніхто не чіпав. Він казав, мовляв, мене бий, а її не зачіпай, бо це болить. Я молодша за брата на три з половиною роки. І він завжди для мене той, хто поруч — і вдома, і на вулиці, і в будь-яких ситуаціях. Справді захисник. 

Родина вже планує, як зустрічатиме свого Героя вдома. Спочатку у селі на Збаражчині, де проживає із родиною. А потім навідається на Кременеччину, де народився і де проживають мама і сестра з родиною. 

— Він пообіцяв, що вийде на площу під час наступної акції, подякує всім і обов’язково буде разом із побратимами — тими, з ким був у полоні, — говорить сестра. — Я знаю, що двоє інших теж планують долучитися. 

Анна додає, що це важливо, і звільнені з ворожої неволі хлопці це розуміють. Бо у полоні є багато людей, про яких немає підтверджень. Рідні просто мають боротися за своїх.

«Борітеся — поборете, вам Бог помагає»

— Головне — віра. Вона давала підтримку і хлопцям, — розповіла сестра, як їй і рідним вдалося триматися ці довгі три роки і два місяці, відколи Михайло потрапив у полон. — Думаю, вони відчували наші молитви — і мамину, і дружини з дітьми, і мою. У мене є син, але я за нього молилася в другу чергу. Бо він був удома, хоча й служив — був у відрядженнях на білоруському кордоні і в Краматорську, поки брат був у полоні. Але на першому місці був брат. Я просила Бога, щоб він мав повітря, їжу, воду — і сили все витримати та пережити.

Зустрічатимуть удома Михайла і побратимів зі святковим і подячним хлібом. За те, що хлопці вистояли, що повернулися. І за те, що мають шанс жити за всіх своїх побратимів, хто поліг на полі бою, каже Анна. І додає: ця зустріч не про свято, а про повернення життя.

— Жити не одне життя, а ніби всі — за себе і за тих, хто не повернувся, — каже Анна Тернова. — Бог допоміг їм вистояти — і молитви, і акції, і те, що ми стукали, говорили, зверталися. Не бійтеся і не мовчіть. Можливо, нас не завжди чують. Можливо, ми говоримо в небо — до Бога, щоб хлопці там відчули підтримку. І це дає мотивацію іншим. 

Навіть після повернення брата вона не планує припиняти виходити на акції та підтримку полонених та закликає всіх мешканців Тернопільщини приєднуватися до них. 

— Я готую прапор. Там напис: «Борітеся — поборете, вам Бог помагає», — розповіла Анна Тернова. — Обіцяю по можливості бути на кожній акції, але вже стояти  збоку, на підтримку. А не в центрі, де рідні з плакатами і прапорами з фото полонених. 

Про інтерв’ю і синову таємницю

Дружина Михайла Анна теж часто бувала на акціях на підтримку полонених. Причому часто їздила в інші міста із донькою Златою.  

Жінка зараз перебуває у місті, де брат проходить реабілітацію — і допомагає йому із документами, у побутових та інших справах. За словами сестри звільненого, максимум часу намагаються проводити разом, хоча проживають окремо.

А діти вдома, і дуже чекають на повернення батька. Бо розлука була для них дуже болісною, каже тітка. Особливо молодший син Саша — він постійно говорив про батька і дуже чекав кожної звістки. І в доньки, хоч вона вже і підліток, потреба в батькові була дуже сильною. А для Міші, за словами рідних, сім’я завжди була на першому місці. 

Діти вже побачилися із батьком і не відходили від нього ні на крок. Та шкодували, що треба повертатися додому. А малий Сашко вже поділився із татом секретом. Розповів, що у школі, як він випадково почув, вже теж готуються до зустрічі Героя. Але, мовляв, це секрет, тому просив батька і далі вдавати здивування, коли це відбудеться. А старший Михайло міцно обійняв сина та запевнив, що з ним у розвідку пішов би. Бо тепер у цих хлопців родини є секрет — один на двох… 

Сестра досі згадує, як натрапили на відео журналіста із Чечні, який брав інтерв’ю у Михайла ще в полоні. Відео стало для родини особливо важливим. Його опублікували 5 березня 2026 року. У ролику було видно різницю між тим, яким Михайло був до полону і яким став через три роки.

— Він звертався і до брата, і до всіх: «Ти вже старший, чому тебе не обмінюють? Чому ти стільки часу в полоні?» — переказує сестра. — У тому ж відео Михайло звертався і до президента України. Говорив про дітей, які для нього залишилися «маленькими», хоча за роки його відсутності донька вже виросла і фактично доросла до батька, і син підростає. А для нас це відео стало одним із ключових підтверджень того, що Михайло живий.

У відео озвучили й особисту, дуже для брата на той час болючу тему. Найбільше його турбувало, чи жива мама. Жінка вже літня — 75 років, розповіла сестра. І в тому відео брат постійно казав, що мріє, щоб мама його дочекалася… ».

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.