Цілую. Обнімаю. Я вже в Україні! — звільнений з полону також майор із Бережан Арсен Дмитрик (ЕКСКЛЮЗИВ)

• Після теракту в Оленівці мати побачила сина у списках поранених. Не вірила, доки не впізнала Арсена на відео з лікарні. 28-річний майор полку «Азов» сильно схуднув, змарнів і мав понад десяток осколкових поранень шиї й голови. Він був в Оленівці…
• Молодший із синів — Микола —  теж азовець. Ще навесні він потрапив до списків зниклих безвісти. «Він живий, я це відчуваю. І дочекаюсь обов’язково!», — запевняє мама.

— Мій старший — Арсен – звільнений з полону, він вже в Україні. Син — дуже позитивна дитина. Востаннє  з ним спілкувалась 20 травня зранку, коли він виходив з «Азовсталі». Тоді він сказав єдине: «В нас все буде добре. До зустрічі». А ця зустріч потягнула на 4 довгих місяці. Чотири місяці пролетіли, як один день. То літо промигнуло, я навіть і не помітила, — Ірині Дмитрик, мамі звільненого із полону майора полку «Азов» Арсена Дмитрика, дуже важко говорити. Жінка щаслива, бо старшого із синів звільнили з російського полону. Ще б дочекатись молодшого…

Всю розмову ми фактично проплакали. Не могли стримати сліз через емоції, що розривали. Так, один із синів Ірини повернувся. І хоч попереду не день і не тиждень лікування та реабілітації, головне — що він живий. Тепер ще б дочекатись на повернення Колі. І мама свято вірить, що він обов’язково повернеться додому.

Ми спілкувались з Іриною 22 вересня, коли й доби не минуло після звільнення її старшого сина. Жінка ексклюзивно для «20 хвилин» поділилась подробицями звільнення та коли планує побачитись з Арсеном.    

Нагадаємо, з полону повернувся майор  полку «Азов» Дмитрик Арсен Володимирович з Бережан. Він став на захист Маріуполя від російських окупантів, а Президент відзначив високою державною нагородою – орденом «За мужність» ІІ ступеня у Національній гвардії України.

Я летіла б до нього, якби тільки могла б…

— Вони ще всі перебувають у лікарні, я поки не бачилась з Арсеном і не знаю точно, де він, — поділилась Ірина Дмитрик. — Тільки би мені сказали, дозволили, я сідаю в машину — і вже там. Я летіла б до нього, якби тільки могла б…

Пізно ввечері 21 вересня Ірині зателефонувала дружина Арсенового побратима та полоненого. Вона запевнила, що їхні рідні вже на території України. Згодом був дзвінок ще від однієї дружини, і ще…

— Його побратими зустрілись з Арсеном одразу після обміну і набрали мене зі свого телефону на відео, — жінка згадує цей момент і плаче. — Боже, я вам не можу передати цю радість! Я плакала, я досі плачу кожну хвилину! Це радість, радість і мільйон разів радість! Його друзі були з ним. Це словами передати неможливо.

Арсен був добровольцем, і в 2014 році долучився до лав полку «Азов». Із солдата, з рядового, він став майором, командиром мінометної батареї.

Від 20 травня нічого не знали про сина

Усі оборонці потрапили у російський полон. Останній раз вийшов на зв’язок зранку 20 травня. Тоді він сказав мамі, що вони, командири, останніми виходять з «Азовсталі», що всі його підлеглі вже вийшли.

— Відтоді він з нами не зв’язувався, і ми нічого не знали про його долю, — поділилась мама. — Після теракту в Оленівці побачили списки, що він поранений. Не вірили, поки не побачили відео з лікарні — на ньому я впізнала свого сина Арсена. Схуднув дуже. Змарнілий і виснажений. Поранений, у нього багато осколкових поранень голови і шиї. Він був там, в Оленівці...

Мати щиро молилась і стукала, куди тільки можна. Писала звернення, дзвонила, зверталась до центру поводження з військовополоненими, СБУ, раз у тиждень надзвонювала у всі інстанції і відправляла листи. А з нового тижня — знову, і так по колу.  Обривала телефони і до Міжнародної організації Червоного хреста. Там запевнили: Арсена бачили. Він живий і перебуває в СІЗО Оленівки.

У той час за нього щиро молились мама Ірина і тато Володимир, бабусі Надія і Марія, дружина Світлана і сила-силенна родичів і друзів. На Арсена чекали усі, каже мама.

Арсен Дмитрик народився 31 березня 1994 року, йому 28. Раніше закінчив Львівську політехніку, факультет «Міське будівництво», і Острозьку академію за фахом правознавство.

Радість і відчай – це ж як над ними знущались

— У них там більшість такі — це цвіт нації. Я як їх побачила на відео, сльози на очах. Радість, бо хлопці живі. І водночас відчай – це ж як над ними знущались, — каже Ірина Дмитрик. — Вони всі дуже схуднули і змарнілі. Чимало мають поранення, контузії. Всі колись важили по 80-100 кг, а зараз 30-40. Дивитись боляче…

І син Арсен зараз потребує лікування та тривалої реабілітації. У нього 13 осколкових поранень, частина осколків досі є в тілі захисника. Арсен добре не дочуває. Мама, медик за фахом, припустила, що має контузію. У нього вже після 2014-го року були проблеми зі слухом, він мав слухові апарати. І зараз, коли говорив з мамою, неприродньо схиляв голову на плече, поділилась пані Ірина.

— Цілую, обнімаю. Я вже в Україні, — то були перші слова мого сина телефоном, — Ірина Дмитрик, згадуючи це, плаче. — Він фактично більше й не встиг нічого сказати. Там такий був крик – то страшне.

І молодший син Ірини та Володимира та молодший брат Арсена, Микола, теж був азовцем. Жінка не дуже розповідає про нього, боїться, аби не нашкодити. Проте переконана: син живий. Він не дістався «Азовсталі», ще 15 квітня колону розбомбили. Відтоді про сина жодної звістки. І лише запис у списку зниклих безвісти.

Ми ще довго говорили, і сльози в обох текли струмком. Жінка плакала за загиблими хлопцями, які поклали своє життя за Україну. І додала: такою ціною нам дається наша свобода.

А щодо Миколки — жінка запевняє, що материнське серце відчуває: її молодший син живий. Прощаючись, Ірина лише додала: «Коля живий, і я обов’язково його дочекаюсь…»

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.