Ішов і знав, що можу не повернутися. Історії тернополян до Дня пам’яті Героїв Небесної Сотні

• 20 лютого в Україні відзначають День пам'яті Героїв Небесної Сотні. Вже вісім років українці згадують своїх героїв, яким так і не судилося побачити зміни, але які стали причиною змін.
• Ми поспілкувалися з тернополянами, які були учасники подій на майдані.

Кожен з них і досі з тривогою та щемом в голосі згадує ті події. Та жоден не пошкодував, що був одним з учасників.

Богдан Кіндій, волонтер, учасник АТО:

– Я поїхав у Київ, коли побачив, що людей, які мирно протестували, почали бити. Такого майбутнього не хотів для свого сина. Молодь обрала собі шлях у цивілізований світ, і я теж цього хотів.

Найбільше я запам’ятав початок атаки на нас в лютому. Мене та моїх побратимів обливали водометом, а потім на нас пустили газ, назву якого і досі не знаю. Згадую, як на щиті медики несли чоловіка, а потім рятували його.

Та нам головне зараз втримати Україну, а вже наші діти збудують її такою, якою вони її бачать. Коли це станеться? Певно, коли переродиться покоління, тоді у нас буде цивілізована країна.

Багато людей після майдану пішли в політику. Я вважаю, що це мала і має робити молодь. Вони народилися вже в Україні, коли вона стала незалежною. Те, що вони пішли в політику, правильно, а їхні дії судитимуть вже наші нащадки.

Юним українцям хочу побажати, щоб вони знали і вивчали реальну історію, а не ту, що закладали в наші голови. Аналізуйте прочитане з холодними головами. Розвивайтеся, адже майбутнє за вами.

Володимир Ткачук, учасник майдану:

– Я не міг дивитися на несправедливість в країні і очікувати гіршого. Вважав, що маю сили підтримати морально та тілесно цей рух.

Взагалі кожен день тоді був особливим. Дуже багато емоцій, страху, болю в тих моментах. Сила духу побратимів була і моєю підтримкою.

Я знав, що можливо не повернуся додому, до сім’ї, та був впевнений, що роблю праве діло. Багато побратимів моїх загинуло. А 20 лютого вбили мого друга дитинства Сергія Байдовського. Друзів моїх і мене поранили. Тоді я втратив багато крові, рідні не могли знайти мене, бо про мене не було ніякої інформації.

Через тиждень після цих подій, коли в лікарні прийшов до тями, мені розповіли про всі події. Тяжко передати на словах, що я відчував. Не вірив, що їх немає, моїх друзів, знайомих. Думав, що це брехня.

Коли мене в лікарню приїхали відвідати родичі, я не стримував емоцій. Думав, краще б не стало мене, ніж їх.

А тепер… Я розчарований владою і її законами. Воно все не так, як мало бути. Влада тільки й думає про те, як набивати свої кишені.

Більшість справжніх патріотів зараз на війні. Вони не змінили свої думки, ті хто був патріотами, ними і залишилися.

А щодо політиків, тих що прийшли з майдану, то є такі, що борються й далі за справедливість, а є і такі, що пішли в політику, щоб збагатитися.

Хочеться, щоб люди вірили, що в країні все буде краще. Якщо не зараз, то пізніше, але без віри ти сили духу ніколи нічого не зміниться. Поважайте один одного, вчіть українську мову і боріться за Україну.

Богдан Брич, громадський діяч:

– Коли тодішній президент України Віктор Янукович відмовився підписувати договір про асоціацію з Євросоюзом, я зрозумів, все те, що ми здобули за роки незалежності зійде нанівець і ми повернемося в Радянський союз.

Тоді я з колегою вирушили в Київ. Спочатку там було весело та гарно. Студенти з посмішками на обличчі та плакатами на підтримку євроінтеграції мітингували. Ми до ночі на майдані з ними пробули, а тоді поїхали ночувати до мого товариша.

Вранці наступного дня я побачив, що цих іще дітей жорстоко побили.

Після цього я остаточно вирішив, що треба бути там, відстоювати шлях до Європи. А далі були протистояння з беркутом та тітушками. 18 лютого 2014 року мене поранили та я далі продовжував ходити мітингувати, а перев’язки мені робили у Михайлівському соборі, де тоді утворили польовий шпиталь.

Дуже мені в пам’ять врізався Сергій Нігоян, який декламував Шевченка. Сергія тою зимою вбили і він став одним з Небесної Сотні.

Я бачив його тоді, на майдані. Не спілкувався з ним, але він був досить колоритним хлопцем, тому його запам’ятав. А коли його вбили, для мене це була знакова подія і я зрозумів, що треба йти до кінця.

І досі ніхто не відповів за ті події, за смерті людей що загинули і продовжують гинули. Винуватці й досі виступають на телеканалах.

За сім років Україна змінилася, вона ніколи вже не стане такою, якою була до 2014 року. Та роботи ще багато.

Дуже добре, що багато з тих, хто стояв на майдані, потім пішли в політику. Якщо не підуть вони, хороші та порядні люди, то підуть одні покидьки. Адже політику заповнюють як вакуум. Але це інструмент, яким потрібно користуватися і нею потрібно займатися.

Ми маємо свою державу, але її тепер треба відстояти. Ми вже будуємо нову країну і нам вирішувати, якою вона буде.

Оксана Куца, учасниця майдану:

– Я була на майдані, ще коли він тільки розпочинався, у листопаді. Ми займалися просвітницькою роботою, якщо так можна сказати: спілкувалися з беркутівцями і доводили їм свою позицію.

Найбільше запам’ятала події 19 січня на вулиці Грушевського, коли по протестувальниках почали кидати коктейлі Молотова і зав'язалися сутички з беркутівцями. Біля нас тоді бігали знані політики, та це було не більше, ніж піар.

Мені ніколи не було так страшно, як у лютому. Коли я була на барикадах, то один з протестувальників звернувся до мене  сказав: «дівчино, що ти тут робиш, тебе ж можуть поранити». Але я хотіла бути разом з тими людьми. Прагнула і підтримувала їх, і тоді не задумувалася про те, що можу зустріти смерть.

Чи було передчуття, що в лютому будуть розстрілювати людей? Якщо чесно, ні. Але тоді моє життя розділилося на те, що було до Революції і після. Того, що я побачила, не передати словами.

У лютому я допомагала протестувальникам і подавала бруківку, пліч-о-пліч зі мною стояв генерал у відставці і допомагав мені.

Це страшно згадувати. Хлопці йшли зі щитами з фанери, а я стояла і плакала. Вони були беззахисними, з шоломами для велосипедистів, з касками.

Тоді політики просто піарилися на цій події. Так, можливо, вони й були на майдані, але десь на віддалі, може вони й ночували ніч в курені, але в цілковитій безпеці. Багато людей забули, що революція розпочиналася без жодних партійних прапорів. Вийшла молодь, а закінчилося все тим, що політики керували парадом і люди хотіли їм вірити і вірили.

Найболючіше те, що за сім років ментальність українців так і не змінилася. Люди вірять пропаганді і не бачать справжнього. Вони вірять всім новинам і довіряють думці більшості.

Ми маємо пам’ятати нашу історію і вчити наших дітей. Будуйте країну з себе. Це працює. Робіть добро і вчіть інших це робити, а вже скоро ви помітите, що зміни дійсно є.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.