Маленький син сказав, що тато приїде влітку — так і сталося. З полону повернувся Володимир Триндюк
Пораненого Володимира Триндюка, за словами дружини, на Донеччині взяли у полон вагнерівці. Ірина побачила його на відео у соцмережах — чоловік був пораненим, на милицях, час від часу здригався і зціплював зуби від болю. Її серце ніби зупинилося на мить… Але розуміла, що треба триматися, бо маленькі діти. І треба дочекатися чоловіка із полону…
«Цей рік для нас — як ціла епоха. А зараз ми починаємо нову, разом. Бо наша мрія — щасливе життя під мирним небом, — каже Ірина Триндюк, дружина звільненого 10 червня із полону мешканця с. Молотків, що в колишньому Лановецькому районі. — Так, попереду у чоловіка операції, бо багато осколків, реабілітація. Але ми дочекалися — і це таке щастя… Бо живий. Бо вдома, в Україні. Зрозумію і відчую, коли побачу та обніму. Старший син каже молодшому, що через 9 днів побачимо тата. Вони вже дні рахують…»
Побачила на відео, що в полоні
Володимир Триндюк не мав військового досвіду, в армії строкову службу не служив. Працював спочатку вчителем фізкультури у школі, потім на підприємстві старшим зміни. Разом із дружиною Іриною виховували двох синочків — зараз старший Даниїл закінчив перший клас, а молодшому Святославчику у вересні виповниться чотири рочки.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, казав дружині, мовляв, ми всі підемо служити, але не всі разом. 16 квітня 2024 року його призвали, розповіла Ірина Триндюк.
— Спочатку чоловік був у навчальному центрі, ми їздили до нього, навідували, — згадує пані Ірина. — Потім залишився там, був інструктором. Восени 2024 року його перевели до бойової частини — у 46 бригаду. 17 листопада він вже був на Донеччині і через два дні заступив на позиції. Чоловік подзвонив тоді, що два-три тижні не виходитиме на зв’язок. Попередив, аби не хвилювалися. Тоді, як ми згодом дізналися, він потрапив у полон.
Дружина згадує, як чекали тиждень, два — зв’язку не було. А 8 грудня дружина, гортаючи стрічку у Фейсбук, побачила відео з нашими полоненими. Серед хлопців був і її чоловік.
— Там було багато наших, всі говорили про себе, і мій чоловік також, — згадує Ірина Триндюк. — Але і без цього я одразу впізнала чоловіка — на милицях, поранений, втомлений — він мав не найкращий вигляд. Від болю він періодично здригався і закочував очі. Серце розривалося…
Наступного дня рідні писали на гарячу лінію частини, де служив Володимир, але їм відповіли, що він на завданні. Дружина згадує, як спілкувалася із представниками і запитувала, мовляв, яке завдання? Він у полоні — відео гуляє в Інтернеті. Через 5 днів прийшло сповіщення, що 7 грудня Володимир Триндюк зник безвісти на непідконтрольній Україні території.
Зверталися у всі можливі інстанції — від Червоного хреста і до ООН, згадує Ірина Триндюк. І за тиждень до її дня народження — 21 січня 2025 року, російська сторона підтвердила службам, що Володимир у них в полоні.
Сім’я — на першому місці
Ірина згадує, як все це переживала тоді, як було важко. Сама каже — цей стан настільки незрозумілий, що його важко описати. Проте жінка розуміла: треба триматися, бо двоє малих дітей. Вони підходять, заглядають в очі і цікавляться, чого мама плаче…
— Старший син знав, що тато потрапив в полон, — каже Ірина Триндюк. — Багатьох речей він не усвідомлював, зважаючи на вік, але чимало й розумів, бо він вмить став не за віком дорослим. Молодшому говорили, що тато на роботі. А він весь час розпитував, де тато, як він, чого не дзвонить. Святослав дуже прив’язаний до тата – їсти, гуляти, гратися, час проводити — все з ним. Чоловік живе нашими дітьми і дуже любить їх. Сім’я у нього на першому місці. Якогось дня молодший син просто видав: тато приїде влітку. Так і сталося — літо настало і тато приїхав.
Дружина писала листи чоловіку у полон, але, як він зізнався після повернення, жодного не отримував. Володимир, як каже дружина, весь час був в суцільній ізоляції і навіть не знав, чи рідним відомо про його полон.
— 10 червня я приїхала з роботи, погано почувалася, напевне давалася взнаки втома — напередодні я їздила до хлопців, яких звільнили 4 травня, а також навідувала пораненого хрещеного, — жінка згадує цей день, як дізналася про звільнення чоловіка. — Прилягла – приходить sms: вашого чоловіка звільнили з полону. Я не вірю своїм очам!.. Сльози течуть, руки трусяться. Гукаю маму, показала sms — вже плачемо обидві. Почала шукати його на фото — знайшла. Не на передньому плані, але точно він. Лишень тоді повірила…
Через години три чоловік і сам подзвонив. Розповідав, що по пам’яті почав набирати номер із чужого мобільного. У селі, де проживають, погана мережа, тому дуже боявся, що не додзвониться. А дружина зізнається, що три години чекала дзвінка у місці, де мережа добре ловить, аби почути рідний голос.
Рік — як перевірка на міцність
— Чути було погано, але я одразу його впізнала, — жінка розплакалася. — Питала, як він, бо ж був пораненим, як нога. А він лише відповів, що все добре. Чоловік думав, що ніхто не знає про його полон і що його поміняли. Розпитував про дітей, що вдома, чи все добре, як батьки, чи всі живі. В нього хобі — пасіка. То запитав, як його бджоли (Ірина сміється — прим. авт.). Мій тато за ними доглядає, то як дізнався, що чоловік повертається, сказав: все, здає пост.
Близько опівночі Володимир передзвонив по відеозв’язку. Молодший син заснув, а старший дочекався. Розпитував, коли зможуть побачитися, коли тато приїде. Домовилися, щойно дозволять, поїдемо до нього туди, де проходитиме реабілітацію.
Цей рік — як перевірка на міцність. І для самого Володимира, і для дружини із дітьми, і для всіх рідних. Тепер мріють по швидше побачити чоловіка і тата та обійняти його.
— Поки чітких планів немає, але цього року ми святкуватимемо десятиріччя нашого шлюбу, — розповіла пані Ірина. — Може, після реабілітації чоловіка поїдемо кудись відпочити. Аби набутися разом. Розумію, що попереду ще операції, бо багато осколків, а потім відновлення. Але ми все пройдемо разом.
Молитися, вірити і чекати — радить жінка тим, хто ще не дочекався рідних із полону. Ірина згадує, як одного понеділка священник обійняв її і сказав: «Ти тільки вір, і Бог тобі покаже». І, запевняє Ірина — вона повірила. І вкотре переконалася у силі молитви…
— Я хочу подякувати всім, хто був поруч із нами весь цей час, — звернулася пані Ірина. —Війна і наша ситуація дуже просіяла оточення. Але залишилися батьки, рідні, які весь час поруч, і справжні друзі. Дякую хлопцям, які тримають небо. Дякую тим, кого не зламав ворожий полон — вони Герої, бо вистояли і знаходять сили жити далі. Дякую справжнім друзям, які були і є в нашому житті.
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
