«Мама не дочекалася сина 13 днів». З полону повернувся Сергій Єднак

Ірина БЕЛЯКОВА

Колаж редакції

Три роки і місяць Сергій Єднак із с. Старі Петликівці Чортківського району пробув у полоні. Востаннє він виходив на зв’язок 18 липня 2023 року, був під Кремінною на Донеччині. А вже за два дні родина отримала звістку, що чоловік зник безвісти. Понад три роки рідні чекали бодай якоїсь інформації, а його мама — попри тяжку хворобу — мріяла лише про єдине: дочекатися сина. Сергія звільнили 19 серпня 2026 року, але мама не дожила до цієї зустрічі — 6 серпня її не стало.

«Боже, якби я тільки його побачила, тільки дочекатися б» — ці слова мати Сергія Єднака повторювала кілька разів на день, коли вже знала про свою тяжку хворобу. Рідні майже півтора року не наважувалися сказати їй, що син у полоні. Вона здогадувалася сама: бачила, як додому повертаються інші військові, а Сергія все немає…

Сергій Єднак народився 9 серпня 1978 року в селі Зелена Чортківського району. У великій родині він був середульшим із дев’яти дітей — всього було п’ятеро сестер і четверо братів.

Від закінчив професійно-технічне училище за фахом тракториста. Одружився та проживав із дружиною Галиною та сином Михайлом у сусідньому селі — Старих Петликівцях. Працював різноробочим, займався деревом, плиткою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вступив до сільської самооборони, розповіла дружина Галина. Через рік пішов до війська.

«Побачила в полоні»

— Він казав: «Якщо з нас ніхто не піде, то хто наших дітей боронитиме?», — згадує сестра Світлана. — Сергій завжди був такий, що не міг просто стояти осторонь.

Після навчання потрапив до 42-ї бригади, служив на Донецькому напрямку, поблизу Кремінної. Був молодшим сержантом, розповіла дружина.

18 липня 2023 року Сергій востаннє вийшов на зв’язок із родиною. Сказав, що йде на позиції. Додзвонитися до нього після цього вже не могли. 20 липня сім’я отримала повідомлення, що Сергій зник безвісти. Рідні шукали його всюди — зверталися до установ, перевіряли інформацію в Інтернеті, шукали будь-які згадки.

А потім Світлані зателефонували з села. Жінка сказала, що Сергій у полоні і є відео, як його допитують росіяни. Сестра увімкнула телефон і побачила брата.

— Я тоді побачила його і все, — згадує Світлана Олексевич. — Більше ні слуху, ні духу. Я не знала, де він, що з ним, чи живий. Тільки знала, що він у полоні.

Офіційне підтвердження від Червоного Хреста родина отримала 8 грудня 2023 року. Пізніше почали знаходити людей, які поверталися з полону і могли підтвердити, що Сергій живий, згадує дружина Галина.

Галина каже, за час полону чоловік перебував, зокрема, у Свердловській колонії №38. Родина не мала з ним жодного зв’язку. Лише час від часу отримувала уривки інформації від тих, хто повертався з полону.

«Мамо, ви дочекаєтеся»

Найважче було сказати правду матері Сергія. Півтора року рідні приховували від неї, що син у полоні.

Поруч із мамою, згадує сестра, жила родина іншого військового, який час від часу приїждджав у відпустку. Літня жінка все розпитувала, чому її Сергійко не приїжджає.

— Ми майже півтора року не казали мамі, що Сергій у полоні», — розповідає Світлана. — Вона весь час питала: «А що, нашого Сергія не відпускають?». Потім уже сестра, з якою мама жила, й каже — будь що буде, мамі треба сказати. Навіть попри те, що серйозно хворіла.

Мама Сергія знала, що має онкологію. Після того, як їй розповіли про полон сина, вона багато молилася і просила Бога лише про одне — дочекатися Сергія.

— Оце так важко було чути від неї: «Щоб я хоч трошки протягнула ще, щоб дав мені Господь можливість його побачити», — Світлана плаче. — Коли вже дуже ослабла, при кожній зустрічі говорила тільки про те — дочекатися Сергія. Ми її заспокоювали: «Мамо, все добре, ви дочекаєтеся»…

5 серпня Людмилі виповнилося 79 років. Наступного дня, 6 серпня, вона померла.

Сергія звільнили з російського полону 19 серпня — через 13 днів після смерті мами і через три дні після свого 48-річчя.

«Він на українській землі»

Про звільнення Сергія родина дізналася 19 серпня. Світлана саме поверталася з міста, коли зателефонували з харківського номера. Спочатку жінка не зрозуміла, хто телефонує. На тому кінці запитали, ким їй доводиться Сергій Єднак. Коли запевнила, що це її рідний брат, почула слова, яких чекала понад три роки.

— «Я вас вітаю, він на українській землі», — Світлана плаче, згадуючи слова жінки у слухавці. — Я дуже плакала, дякувала. Мені сказали, що поки зв’язатися з ним не зможу, бо їм дадуть одяг, телефони, а потім він сам подзвонить.

Наступного дня Сергій зателефонував сестрі із Вінниці. Попросив рідних не приїжджати, бо вони перебували на карантині, і до звільнених з полону нікого не пускали.

Дружина Галина згадує, що дуже відчувала чоловіка. Напередодні полону не могла собі раду дати через тривогу і неспокій. Напередодні чоловікового звільнення протягом кількох днів відчуття були іншими, ніби має статися щось неймовірне. 19 серпня вона отримала повідомлення від Координаційного штабу про звільнення чоловіка, а згодом представники штабу зателефонували особисто і порадили чекати дзвінка.

— Дуже скоро Сергій подзвонив. «Я живий і вдома», — Галина Єднак зупинила розмову. Жінка намагається стримати сльози. А за мить сміється, — першої розмови без сліз не вийшло. Я чула його голос, і те, що зі мною коїлося, описати словами неможливо.

Про смерть мами Сергію спочатку не сказали. Вже згодом, коли розпитував про рідних, Галина повідомила, що його мами вже немає.

Схуд на 20 кілограмів

Батькові служба і полон дуже змінили Сергієвого сина Михайла, якому восени виповниться 18 років. Він був ще підлітком, коли батько пішов у військо. Галина каже, що не приховувала від сина, що батько в полоні. Мати додає, що син тоді нібито миттєво подорослішав.

Так, плакав і він, і я, але потім як справжній чоловік взяв себе в руки і, зізнаюся, син мене більше підтримував, ніж я його, — розповідає Галина. — Мама, каже, надіємося, все буде добре, мусить бути все добре. Ми молилися і чекали…

Після звільнення Сергій уперше поговорив із сином телефоном. Галина каже, емоції словами не переказати.

Зараз Сергій Єднак проходить обстеження та реабілітацію. Родина не може дочекатися, коли закінчиться карантин і вони із сином одразу поїдуть на зустріч. Хоч дві хвилини, хоч п’ять, але мусять побачити чоловіка і батька та обійняти його. Поки змушені спілкуватися відеозв’язком.

За словами Галини, чоловік сильно схуд, втратив майже 20 кілограмів — зараз важить близько 60 кг. Психологічно йому також непросто після трьох років і одного місяця полону.

— Він зараз проходить обстеження, психологічний стан поки не дуже, — каже Галина. — Він сам не може повірити, що вже тут, в Україні. Але, дай Боже, поступово відійде.

Про полон Сергій поки майже не розповідає. Родина не розпитує його детально, розуміючи, що після пережитого йому потрібен час. Каже, наразі чоловік хоче лише одного — додому.

— Ми ще дуже обережно з ним говоримо, — розповіла дружина. — Три роки — це дуже багато інформації, і не треба все одразу. Поступово. Зараз він просто хоче додому.

Про подальші плани подружжя ще навіть не говорить. Зараз найважливіше — щоб чоловік відновився, а все інше вони вирішуватимуть потім, каже дружина.

— Перші його слова були, що він живий. І це головне. Бо з полону різними люди повертаються, — говорить Галина. — Нас завжди рятувала молитва і віра, що він повернеться. А далі все поступово. Підтримка, родина, з Божою допомогою — все буде добре.

Подякуй журналістці гривнею