"Мама пекла палянички з лободи і листя": тернополяни діляться спогадами родичів про Голодомор

• 27 листопада в Україні згадують жертв Голодомору 1932-1933 років.
• Сьогодні тернополяни запалюють свічки пам'яті, а у соцмережах розповідають родинні історії дідусів та бабусь пр страшні часи Голодомору.

- Мій дідусь Казимир і бабуся Юля були чудовими. Я вже памятаю їх старенькими, бо мене матуся народила майже в 40....В той час між мною, внучкою, і правнуками, дітьми сестри, було лиш кілька років різниці.Коли починався піст, вечорами я сиділа в їхній кімнаті, щоб слухати пісні про жертву Христа під монотонне потріскування дров в грубці. І розповіді про муки під час голоду. Коли життя готовий віддати за скибочку хліба, а ніхто не бере... Бо хліб треба всім, а життя нічого не варте, - пише на своїй сторінці тернополянка Юлія Мамчак. - Я пам'ятаю мішечки з хлібом під дідусевою подушкою. Сухом і цвілим, які мама знаходила, коли змінювала постіль, і мовчки переставляла назад, на свіжопостелене ліжко. Розповідав про голод дідусь мало, може, мала для нього була. Але очі дідуся в ті рідкі випадки я памятаю досі..

Коли жаліємось на життя, варто згадати, що пережили наші рідні не так вже і давно....

"Бачила опухлих від голоду людей"

Історію своєї бабусі розповіла тернопільська журналістка Марта Журавель. Її бабуся Ніна Букачевська родом із Харківщини і вона добре пам'ятає розповіді своєї бабусі про Голодомор. 

У сюжеті телеканалу "Суспільне" жінка ділиться своєю історією Голодомору 1947-го року та розповідає історії родичів, які пережили 1932-1933-ій роки. 

- Одного разу мама послала мене в сусіднє село до нашої родини. Треба було молоко віднести. Мені було 10 років. Приходжу до них, а вони опухли, рухатися не можуть. Якось розпалила плиту і насмажила їм тих оладів із трави. Вони дуже зраділи. Це страшна картина 1947 року. Я тоді бачила опухлих людей на вулиці, - пригадує жінка. 

"Дідусь написав книгу про Голодомор"

Трагічною історією родини поділився депутат Тернопільської міської ради Іван Сороколіт. Він опублікував уривок із книги покійного дідуся Івана Сороколіта. 

"…. Ось у ці голодні роки почалось моє свідоме дитинство, я бачив голод, знаю, що таке голод, сам це відчув і пережив.

Я був свідком голодомору в нашому селі, мені було тоді сім років і дещо пам’ятаю. Голод прийшлося переживати в селі Олександрівка і в місті Тростянець. Я бачив, як по сусідству, десь через 3-4 хати, де ми жили, приїхала група комсомольців і вичерпувала відрами воду з криниці. Вичерпавши, дістали звідти пляшки з зерном проса. Бідний господар, зараз не пам’ятаю його прізвища, щоб зберегти хоч що-небудь з урожаю і не вмерти з голоду, понасипав просо в пляшки, позакривав герметично і кинув у криницю. А представники радянської влади, прийшли і його відібрали. Господаря забрали і невідомо де він подівся, ми його більше не бачили.

Сьогодні мало хто може уявити, що таке голод. Це таке, коли людина дуже і постійно хоче їсти, і їсть все, що може пережувати, все, що можна проковтнути. Мені, моїй родині, моїм сусідам, односельцям прийшлося їсти листя, різні шкаралупи. Були випадки, що люди їли людей. Найстрашніше настало весною 1933 року. Всі запаси були вичерпані за зиму, прийшла весна, пригріло сонце, а їсти абсолютно не було що. Люди помирали від голоду. Комсомольці, що займалися збором зерна, не знаю, яка їм була за це винагорода, але той, хто звозив трупи, отримував за кожен доставлений труп 200 грамів хліба.

Трохи легше стало, коли появилася зелень, виросли бур’яни. Мені дуже запам’яталося, що добре було їсти листя з вишні, а якщо попадався на дереві загуслий сік вишні, де тріснула кора, то це вже був делікатес.

Як тільки появилася зелень, мама пекла з лободи та якогось іншого листя палянички. Суміш терли в макітрах і пекли млинці, палянички. Вони були на вигляд подібні до засохлих коров’яків.

Ще, завдяки чому ми вижили весною і не повмирали, це тому, що батько поїхав на спиртзавод і там він чи вкрав, чи йому хтось дав, точно не знаю, в опалку тої суміші, з якої робили спирт. (Опалкою називали спеціальний мішок для годівлі коней у дорозі, коли вони були запряжені до воза. Опалку чіпляли на початку дишля перед кіньми під час їх стоянки). Мама варила по трошки ту суміш і ми її споживали.

Пригадую, появилися вже ягоди, достигли вишні, наша сім’я сидить за столом і їсть вишні. І тут мама свариться на нас: «Ви навіщо кісточки з вишень викидаєте?!!! Який же дідько вас нагодує?!!! Їжте з кісточками, щоб ситніші будете!!!» І ми, діти, їли вишні з кісточками, щоб шлунок бу повний і ми були ситими.

Прийшло літо, голод помалу стих, почалися жнива, зерна вже так не забирали і трохи можна було наїстися."

Книга Івана Сорокаліта називається "Поле мого життя" .

- Трагічні історичні події сприймаєш зовсім по іншому коли деталі про нього дізнаєшся не з книг авторів, яких не знав, а з уст свого рідного діда, котрий, його пережив, - пише онук автора. 

Закликають запалати свічку пам'яті

Про Голодомор на своїй сторнці у День пам'яті пише історик Микола Лазарович.

Тернополяни пам'ятають про страшні події, що мали місце в історії нашої країни

Запаліть і ви сьогодні свічку пам'яті в честь тих, хто загинув в роки Голодомору. І нехай їм спиться спокійно...

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.