Розпочати життя з чистого аркуша, коли не знаєш, куди їдеш і що тебе там чекає, — не так просто. Навіть коли над тобою щодня кружляють ворожі дрони чи ракети. Страшно взяти одну валізу і поїхати у невідомість. Страшно, бо не знаєш, як тебе там зустрінуть і що буде далі. Адже вдома — домівка, звичні умови життя, рідні чи сусіди. А там…
Війна змусила багатьох із нас змінити пріоритети, місце проживання, роботи та сприйняття багатьох речей. Разом із тим, ми навчилися підтримувати та об’єднуватися навіть на відстані тисячі, а то й десять тисяч кілометрів.
Ми розкажемо про те, як жителі прифронтових територій знайшли свій прихисток на Тернопільщині. А також — про те, як небайдужі американці спільно із місцевими жителями вдихнули друге життя в закинуті будинки в невеличкому містечку Копичинці, щоб ті стали другим домом для людей, які вимушено переїхали у більш безпечний регіон. Хоча, направду, жодне місце в Україні наразі не є безпечним. Також це буде історія кохання, яка народилася завдяки добрій справі.
Як виникла ідея
Усе почалося із думки та бажання діяти. Місцевий житель Арсен Келічавий разом зі своїм братом Богданом, який є міським головою Копичинців, ще до початку повномасштабного вторгнення займалися розвитком громад та мали партнерські стосунки із міжнародними організаціями. У 2022-му виникла ідея — подумати про місця облаштування внутрішньо переміщених осіб, адже було розуміння, що дитячі садки чи інші приміщення, тимчасово відведені під прихистки, не зможуть постійно виконувати таку функцію. Тож вони придумали відновлювати старі будівлі чи ті, де ніхто не проживає, для потреб ВПО.
Відео дня
v class="video-block">
Проєкт спочатку реалізувала американська організація Community Organized Relief Effort (Зусилля допомоги, організовані громадою), також відома як CORE Response, а раніше як J/P Haitian Relief Organisation (Організація допомоги Гаїті) — це некомерційна організація, заснована актором Шоном Пенном і Енн Лі у відповідь на землетрус на Гаїті 12 січня 2010 року. Компанія була заснована у 2010 році та змінила назву у 2019 році, щоб отримувати контракти та пожертви для роботи в усьому світі. Сума проєкту в Копичинцях, за словами Арсена Келічавого, склала 110 тисяч доларів.
Анн Лі, СЕО Community Organized Relief Effort, приїжджала у Копичинці. Їй дуже сподобалася ідея із відновленням будинків. Тож вирішили підтримати.
— Міська рада спочатку дала нам список із 300 будинків, які ми могли задіяти в проєкті. Ми скоротили його до 80. А потім поступово обрали із них 27. Загалом працювали зі 116 внутрішньо переміщеними особами. Усі помешкання були в Копичинецькій громаді, звідки ми із братом родом (він — голова громади). Пріоритет віддавали тим оселям, де вже жили люди. Деякі були напівпусті, занедбані, та нам вдалося вдихнути в них друге життя, — говорить Арсен. — Переїжджали у нові оселі зазвичай із дитячого садка, де тимчасово проживали, коли приїхали на Тернопільщину. Освітній заклад не міг постійно приймати переміщених осіб, адже з часом відвідування закладу дітьми відновилося. Тож потреба у тому, щоб подарувати людям дім — була надзвичайно високою.
Усі відбудовані помешкання мають власників, із ними підписували договір. ВПО та господарі укладали угоду про безоплатну оренду мінімум на один рік. І, по-суті, це вигідно для обох сторін. Адже всі зроблені зручності залишаються для власників.
Як працювали? З кожним будинком — індивідуально, залежно від того, що треба, скільки і що потрібно робити. Була задіяна ціла команда. Український інженер разом із фахівцями їздив будинками, вони оцінювали об’єм та вартість необхідних робіт. Запит був на створення базових потреб проживання — провести воду, підключити опалення, подбати про сантехніку, при цьому не було ремонтів (поклейка шпалер, побілка стін тощо).
Архітектор самостійно проєктував приміщення
Паралельно із CORE згодом у Копичинцях працювала й інша американська команда Ukraine Relief Effort. Вона приїхала сюди із міста Бозмен (Монтана) у 2022-му.
— Якщо я не помиляюся, до нас приїхали сім американських волонтерів. Хтось із них був медиком, хтось — архітектором. Вони об’єдналися, щоб допомогти українцям. 32-річний американець Майкл Бем, який приїхав у складі команди, уперше відвідав Копичинці в липні 2022-го та привіз медичну допомогу, почув про те, як ми тут відновлюємо житло, надихнувся ідеєю та обіцяв повернутися, — розповідає Арсен. — І повернувся. Через пів року. Із січня 2023 року він теж почав відбудовувати будинки, аби допомогти переміщеним особам швидше адаптуватися до умов проживання в новому місці.
Архітектор Майкл Бем, фото із theukrainians.org
Власними силами Майклу вдалося «реанімувати» п’ять помешкань у Копичинцях. За нашою інформацією, він продовжив проєкт на сусідній Хмельниччині. Кожна відбудова старого чи залишеного господарями приміщення — це не просто про дію та ремонт, це символ нашої нескореності і тверда впевненість у тому, що весь світ готовий об’єднуватися заради відновлення життя та збереження людських цінностей. Крім того, він забезпечував заклади медикаментами та медичним обладнанням.
— Я вирішив, якщо я дійсно хочу допомогти, то маю зрозуміти, які це люди і чого вони потребують. Я не міг зробити це по телефону чи емейлу, тому й вирішив приїхати в Україну, — говорить американець.
Ще до початку повномасштабного вторгнення росії Майкл навчався в американському університеті. Про війну в Україні почув від подруги з Польщі. Друзі допомагали, передавали гроші, шукали помешкання, де можна розмістити українців за кордоном. Чоловік також надихнувся бажанням допомагати, тож і сам доєднався до доброї справи.
— Головне було зрозуміти, де я міг бути максимально корисним. Я маю освіту архітектора, розуміюся, які будувати та відновлювати їхні. Також я маю навички проєктного менеджменту. Тож не було складно розробити власні проєкти, — ділився ідеями Майкл у інтерв’ю українським медіа.
Майкл із дружиною Іриною, фото з особистої сторінки Майкла у Фейсбук
До слова, як стало відомо редакції із власних джерел, під час свого візиту та роботи в Копичинцях американський благодійник та архітектор Майкл Бем знайшов своє кохання. Його дружина Ірина — чарівна жителька Копичинців, місцева волонтерка. Донедавна пара проживала в Україні. На початку серпня цього року — закохані одужилися. Та, як повідомили редакції «20 хвилин», наразі перебувають у США. Чи повернуться та чи є в планах нові благодійні проєкти на підтримку України — так, обіцяють розповісти більше, адже зараз мають заплановану подорож. Тож ми обов’язково розкажемо про це.
«Дітям тут добре, і це — головне»
Нам також вдалося поспілкуватися із жителями зі Сходу та Півдня країни, які зараз проживають у відбудованих будинках чи квартирах та будують уже нові плани на життя. Усі вони дякують як братам Келічавим, так і американцям, які підтримали, підтримують та дарують надію. Хоч проєкт звершився ще в лютому цього року, усі люди залишаються проживати у відновлених для них приміщеннях.
«Я Альбіна, до початку повномасташбного вторгнення проживала в Харкові. Коли мою вулицю почали бомбити, я разом із мамою та двома доньками переїхала у Копичинці. Ми заїхали у порожній будинок, а завдяки фонду «Навколо» та допомозі організації Community Organized Relief Effort Нам поліпшили умови проживання. Поміняли електрику, встановили конвектори та встановили септик. Тут я почалася займатися своїм хобі, роблю зефір. Тож маю невеликий дохід. Щиро дякую усім організаціям, які долучилися до допомоги. А також — місцевим, які підтримали як морально, так і матеріально», — розповідає жінка.
«Мене звати Ірина. Одного дня дитина сказала мені: «Мама, будь ласка, їдемо куди-небудь, де безпечніше, мені тут дуже страшно. Разом із донькою та іншими рідними ми переїхали у Копичинці. Це дуже важко розпочинати своє життя з нуля. Але нам допомогли місцеві та благодійні організації, за що я їм дуже вдячна. Маємо будиночок. Щоправда, туту був пошкоджений дах через негоду. А силами небайдужих нам вдалося замінити крівлю, допомогли й іншим. Добрі люди живуть на Тернопільщині», — каже вона.
Альона Майборода разом із двома дітьми переїхала на Тернопільщину із Запоріжжя у жовтні 2022-го. Раніше сюди переїхала їхня родичка, покійного чоловіка сестра. Так і дізналися про тутешню ініціативу. — Кирилові — 10, Карині — 14. Заради них я прибула сюди, хоча, скажу відверто, дуже нелегко було починати все з нуля. Нам сказали, що дуже комфортних умов у будинку немає. Але я подумала: якщо інші люди змогли тут жити, то і ми зможемо. А потім нам допомогти обладати будинок всім необхідним, — розповідає жінка.
Зараз родина проживає у двокімнатній квартирі у двоповерховому будинку. Раніше тут не було ні батарей, ні котла. Вода лише холодна. Згідно із проєктом, зробили повністю опалення, сантехніку, дали шафу. На облаштування помешкання витратили приблизно місяць.
Господар квартири давно проживає за кордоном. Його родичка передала ключі та каже, що сім’я може проживати тут стільки, скільки треба. Тож мама із двома діться залишається за тисячу кілометрів від дому.
— Діти ходять тут до школи, їм подобється. Вони тут більше в безпеці, ніж удома. А це для мене і є головним — щоб вони були щасливі та спокійні. Копичинці стали другим домом. Я вже і роботу тут маю — на меблевій фабриця, яка релокувалася із Харкова. Як кажуть — прижилися в новому середовищі,— наголошує співрозмониця.
А Тетяні Некрасовій з Покровського району— 70, її свасі зі Слов’янська— 78. Перебралися у Котівку в Копичинецькій громаді.
— Іхали сди, коли вдома вже дуже бомбили, то був березень 2022-го. Одна моя донька на той час була в Києві, друга — у Краматорську. А в мене якраз був ковід. Добре, що забрали свати, бо медицини там ніякої. З водою проблеми були. На Тернопільщині на двох зі свахою зараз маємо однокімнатку квартиру, умови гарні, вікна нові, котел, вода є, газова плита. Єдине — дуже бракує пральної машини, а ми вже літні люди… Загалом не жаліємось, головне — тут тихо і більш безпечно, — тішиться пані Тетяна.
Оренду житла переселенки не сплачують, лише — рахунки за комунальні послуги.
— Донька господаря квартири і рада, що ми є, що не якісь там п’янички. Ці два роки, та навіть більше, ми провели тут із задоволенням. Люди дуже добрі, всі вітаються, підтримують як можуть. Хтось бараболю пропонує, дехто — молоко чи яйця, — продовжує паі Тетяна. — Сумую за домом, за рідними, маю троє дітей, шестеро онуків. Одна донька проживає в Ужгороді, дві інші — у Києві. Війна всіх розкидала… Але в той же час і об’єднала — добрих людей.
