Мій ангел не дрімав... історія бійця та офіцера поліції Михайла Бурого

Ольга Турчак

Фото: поліція Тернопільщини

Незамінний побратим на війні – ангел-хранитель. Капітан поліції Михайло Бурий не раз переконувався в цьому. На прикладі товариша, в підошві берця якого застрягла куля. І тоді, коли сам одного дня вийшов із позиції, а наступного її зрівняли з землею. Небесний вартовий був поруч і тоді, коли Михайлові двадцять чотири доби довелося провести в трубі під трасою. Двадцять чотири на позиції, двадцять дев’ять – із виходом.

Історію воїна розповіли в поліції Тернопільщини.

— Там було дуже «весело», — так однією фразою описує воєнні перипетії командир взводу №1 групи реагування батальйону поліції охорони Тернопільщини Михайло Бурий. Однією фразою — про місяці на адреналіні, втому, постійну напругу і хлопців, які не змогли дійти на зміну.

У мирному житті Михайло — поліцейський охорони. Той, хто відповідає за безпеку інших. На війні все перевернулося: він довіряв свою безпеку лише побратимам і невидимому охоронцеві. Й після цього став гостріше відчувати ціну слова «охорона».

Службова біографія Михайла Бурого розпочалася в 2015 році зі спеціального батальйону служби патрульної міліції особливого призначення «Тернопіль». Тоді його бійці охороняли громадський порядок на Луганщині, стояли на блокпостах і що два місяці мали ротацію.

До лав поліції охорони Тернопільщини Михайло долучився у 2017-му. Швидко здобув репутацію порядного й відповідального колеги, людини честі. Тож коли в області сформували стрілецький батальйон, він став його бійцем у числі перших

Після кількамісячного навчання, опанування навичок тактичної медицини під орудою чеських тренерів і злагодження в Одесі бійці стрілецького поїхали на кордон Волині з Білоруссю, а відтак – у Краматорськ на Донеччині. Під час першого виходу на позицію загинув колега Михайла – він досі вважається зниклим безвісти.

— Мій ангел не дрімав, — пригадує Михайло. — Одного дня я вийшов з позиції, а наступного хлопці там загинули, і бетонна «капсула» не захистила. Пішли їх відкопувати, але почалися скиди, мінометка, арта — і мусили відійти, щоб не лягти самим».

Ще один спогад як вдячність ангелу — Іванопілля. Михайло з побратимом другий день очікували в старенькій сільській хаті броньовану машину. За п’ять кілометрів від позиції почувалися у відносній безпеці. Поїли, запарили чай. Вибух пролунав раптово. Двері відчинилися в протилежний бік, а Михайла тільки присипало пилом. Щоправда, відтоді не дочуває.

Ангел супроводжував його і ще сімох бійців з Іванопілля до Костянтинівки. Відмовившись від коридору й від навушників, щоб краще чути, що й звідки летить, вони пройшли понад вісім кілометрів. Тоді їх особисто приїхав забрати командир батальйону Андрій Гожій.

…У Михайла Бурого багато болючих спогадів і дев’ять нагород, серед яких відзнаки і МВС, і Національної поліції, державні й громадські, проте найбільш пам’ятний орден «Україна — Доброволець» — почесна громадська відзнака для осіб, які добровільно вступили до лав захисників України.

Утім, офіцер наголошує: найцінніше для нього — не нагороди, а те, що вдалося вистояти й повернутися. Адже коли обставини складалися так, що врятувати могла тільки мить або крок убік, спрацьовувала небесна охорона — невидимий захист для тих, хто захищає інших.