Молодшу доньку востаннє бачив, коли їй було пів року. З полону повернувся Василь Ніколюк

Військовий повернувся додому після двох років і понад чотирьох місяців неволі — і вже побачився з дружиною і дітьми під час реабілітації. Тепер заново вчиться бути поруч із дітьми, які за цей час виросли без батька. Перші хвилини зустрічі, зізнається жінка, були такими, що їх неможливо переказати словами. Тепер чекають, коли рідний буде вдома та обіцяють, коли можна буде,  посмажити йому картоплі — це перша страва, яку замовив дружині Василь.

«Кохана, я вже вдома. Як діти?» — Наталя Ніколюк починає плакати, як згадує перше чоловікове повідомлення після звільнення. — Василь пробув в полоні два роки і понад чотири місяці. Коли пішов служити, синові було два рочки, а донечці — шість місяців, вона татка і не знала толком. У нас по кімнаті всюди фото чоловіка стоять. То син малій розповідав щодня, що це наш татко, і він скоро приїде. Ми дочекалися…»

Про полон — через сім місяців

Василь Ніколюк народився 10 січня 1996 року у с. Раковець на Кременеччині. Його дружина Наталя родом із Залісців на Шумщині, де родина планує жити після повернення чоловіка.

Пара одружилася у 2020 році. До повномасштабного вторгнення Василь працював на агропідприємстві — керував технікою, згодом на будівництві в Тернополі. У подружжя двоє дітей: син Святослав народився 24 лютого 2021 року, донечка Аріна — у березні 2023-го. Батько встиг побачити доньку лише немовлям — коли їй було шість місяців.

До війська Василя мобілізували 1 вересня 2023 року. Уже наступного дня його відправили на навчання. Після півторамісячної підготовки він потрапив до складу п’ятої штурмової бригади, а згодом — на Донеччину.

Останній раз Василь вийшов на зв’язок 9 грудня 2023 року. Тоді сказав дружині, що йде на бойовий вихід і скоро повернеться. Сказав: «Все буде добре, не переживайте». І більше не подзвонив, згадує Наталя.

Спершу родині навіть повідомили, що військовий нібито зник як дезертир. Згодом цю інформацію спростували, згадує дружина. За її словами, командир чоловіка підтвердив, що він був на позиції і пішов із побратимами. 

Про те, що чоловік у полоні, жінка дізналася лише через сім місяців — із відео в соцмережах.

«Тільки сказав, що живий»

— Я виставляла фото у соцмережах, надіялася, що хтось бодай щось знає про Василя. Мені побратими, з якими чоловік строкову службу проходив, скинули відео, що він у полоні. Там було 11 наших хлопців із 5-ї бригади. Василь був дуже худий, змучений… Я його ледве впізнала, — згадує жінка.

До цього часу родина жила в повній невідомості. Наталя самотужки шукала чоловіка, зверталася до командирів, оббивала пороги установ і писала всюди, де тільки могла.

— Нам казали, що вони пішли на завдання і зникли. Більше нічого не знали, — говорить вона.

Після цього Наталя звернулася до всіх можливих інстанцій — Координаційного штабу, інформаційного бюро, Червоного Хреста, СБУ. Каже, знала лише, що Василь живий, і що він у полоні. Це допомагало триматися. 

Офіційне сповіщення про зникнення безвісти Наталя отримала 11 грудня 2023 року. Перший дзвінок від чоловіка з полону — 30 серпня 2024 року.

— Нам дали три хвилини. Він тільки сказав, що живий, щоб не переживали, і просив показати дітей, — згадує Наталя і плаче. — Загалом у полоні Василь провів два роки, чотири місяці і 15 днів. 

За цей час рідні бачили ще два ролики, де полонені стояли в підвалі. А дружина і батьки  за кожен кадр чіплялися, бо лише так могли дізнатися, що він живий.

Передали лист на шкільному аркуші

Наталя Ніколюк пригадує: Василь телефонував лише кілька разів — востаннє, здається, у січні 2025-го. Тоді коротко сказав, що бачить, як рідні виходять на акції, і просив не зупинятися.

— Казав: я знаю, що ви боретеся за нас. Робіть ще більше, старайтесь, щоб нас скоріше звідси забрали, — розповідає жінка. — Після того більше жодного дзвінка не було.

Єдиною звісткою з полону став лист, який передав звільнений боєць. Василь на клаптику паперу написав номер дружини, але там була помилка в цифрі. Тоді звільнений знайшов Наталю у соцмережах і повідомив, що має послання від її чоловіка. Лист був написаний українською, дрібно складений у кілька разів — так, що спершу жінка навіть не зрозуміла, що це, коли чоловік, який проходив реабілітацію, надіслав вісточку поштою. 

— Там він писав, щоб ми не переживали, що він живий, розпитував про дітей і батьків, — каже Наталя. — Ті листи зазвичай пишуть російською, а цей був українською. Значить, писав і передавав потайки…

Що буде обмін, Наталя дізналася вночі напередодні 24 квітня. Каже, дуже надіялася, що серед звільнених буде й Василь. Хоча й дуже хвилювалася, бо, як розповів її чоловік вже після повернення в Україну, їм не раз казали про обмін. Вивозили кудись, а потім повертали назад у колонію. 

Наталя згадує, як стежила за повідомленнями у спільноті родин полонених. 

— А потім почали приходити повідомлення: обмін відбувся. І мені прийшли повідомлення від Координаційного штабу та СБУ, що мого Василя звільнили, — згадує жінка і розплакалася. — Це просто… радості не було меж. Плакали всі, хто був поруч.

«Кохана, я вже вдома»

Згодом Наталі зателефонували і підтвердили: її чоловік уже в Україні, треба чекати дзвінка від нього. Але Василь не подзвонив того дня. Лише ввечері вона отримала від нього повідомлення у соцмережах.

— Він написав: «Кохана, я вже вдома». І все… — усміхається крізь сльози жінка. — Я одразу його набрала. Дала свій номер, далі вже говорили телефоном. Перші його слова були прості й найважливіші: як діти? Як ми? Чи все добре… Найперше — про нас.

Після звільнення Василь поступово починає говорити про пережите, але родина намагається не квапити його — так порадили психологи. Наталя каже: найважливіше зараз — щоб він відчув підтримку поруч із близькими.

— Він хоче говорити про пережите у полоні, видно, що йому це потрібно, — розповідає жінка. — Але нам пояснили: не тиснути, дати час, щоб він трохи відійшов і вже тоді відкривався. Ми спілкуємося щодня, але обережно, про прості речі. Найбільше він зараз хоче бути поруч із дітьми, надолужити те, що втратив за цей час.

Побачитися наживо родині вдалося вже після звільнення, але перша зустріч була короткою — лише кілька хвилин, згадує дружина.

— Діти його просто не відпускали, обіймали з усіх сторін, — каже Наталя. — Старший розуміє, що це тато, пам’ятає його. Менша — ні, але звикала через фото, я всюди розставляла його світлини і постійно казала: це тато. Вона питала: «А чому тато не приходить? А тато нас любить?» — і це було найважче пояснити.

На день — буханка хліба і суп

Жінка зізнається: коли побачила чоловіка після полону, ледве стримала сльози — він дуже змінився.

— Він сильно схуд, виснажений, — говорить вона. — Каже, що годували так собі: на день — буханка хліба і щось рідке, типу супу. Працював, де міг, — і на кухні допомагав, і щось на кшталт столярки робив. Але в нього і раніше були проблеми зі спиною, а зараз стало значно гірше — дуже болить хребет.

Про найтяжчі моменти Василь розповідає неохоче, але дещо Наталя вже знає.

— Коли його тільки забрали в полон, то били, — тихо каже вона. — Розповідав, що стріляли по руках з травматичної зброї, одна кулька так і залишилася в руці. Іншу він витягнув сам, бо почалося запалення, піднялася температура. Каже, що мусив це робити сам, бо інакше було б ще гірше.

Попри пережите, родина вже обережно будує плани на майбутнє — прості й дуже земні.

— Він каже, що хоче просто жити разом — ми і діти, без нічого зайвого, — усміхається Наталя. — Трошки стати на ноги, зробити ремонт у хаті, відійти від усього цього. Я хату нам купила, машину. А діти вже планують: хто з татом спатиме, як кімнати облаштують, які кольори будуть. Все вже в садочку розповіли (сміється — прим. авт.). Для них це зараз найбільша радість — що тато нарешті вдома.

Тримали діти і віра, що живий

Василь вже впізнав земляка із сусіднього села, який досі у полоні в Чечні. Бранець вже не має батьків, але є сестри. То Наталя через знайомих розшукала рідних і передала їм інформацію від Василя — їхній Руслан живий. 

Коли їздили до Василя під час карантину і побачилися буквально на 20 хвилин, діти не відходили від батька, розповіла дружина. 

— Вони його обіймають, цілують щосекунди, не відлипають взагалі, — розповідає Наталя. — Особливо син — він дуже татовий. Та й обоє просто за ним ходить по п’ятах, не відпускали ні на крок. Це такі емоції, що словами не передати.

На запитання, що допомогло вистояти весь цей час, Наталя відповідає без паузи: діти і віра, що чоловік живий.

— Треба боротися за них до кінця, — каже вона. — Ходити на акції, кричати про них, стукати в усі двері, навіть якщо не відповідають. Не можна сидіти склавши руки, бо тоді просто з’їдеш з глузду. Мене тримала надія і той лист від нього — коли мені його надіслали, загорнутий в чистий аркуш паперу, я навіть не зрозуміла, що то лист. Він випадково випав, малесенький прямокутник, складений у безліч разів з подвійного листка шкільного зошита. 

Сил додавала світлина рідних

А сили Василю не здаватися, каже жінка, додавала світлина, яка була з ним у найважчі моменти. Весь полон із ним було фото найрідніших. Світлину відібрали, коли повезли на обмін. 

— Він казав, що дивився на неї і тримався, — говорить Наталя. — Думав про дітей, про те, що мусить повернутися. Це була його мотивація — вижити і дочекатися дому. Навіть не вірив, що лист, який передав, дійде до мене.

Попри пережите, родина вже думає про прості речі — зустріч вдома і улюблену їжу.

— Він дуже хоче картоплі смаженої, — усміхається жінка. — Каже, що дуже хоче домашнього, простого. Любить борщі, супи. Зараз їх поступово відновлюють, годують кілька разів на день, дають потрохи м’яса. Каже, що загалом тримається, тільки спина дуже болить і зуби посипалися.

Коли ж нарешті зможе повернутися додому — поки невідомо, орієнтовно це буде 15 травня. 

— Готуємося до зустрічі і чекаємо, дуже чекаємо, — зізнається Наталя. — Просто хочеться, щоб він вже був поруч. Найважче за ці місяці було пояснювати дітям, чому тато не поруч.

Не було дня, щоб діти не розпитували про батька. Старший син, хоча й був дуже маленьким, чітко запам’ятав, як тата в машину забирали люди у формі. Казав матері: «Тато не приходить, бо його забрали». Малий не розумів, де зараз батько і чому не повертається. 

— Я пояснювала, що його відпустять, що він повернеться, — згадує Наталя. — Але це дуже важко — коли дитина боїться, що тата знову заберуть. Сподіваюся, Василь повернеться, і в нас все тепер буде добре. Ми дуже на нього чекали. І дочекалися… 

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.