На Тернопільщині батька засудили за розпусні дії щодо доньки: Верховний Суд залишив вирок в силі
У Тернопільській області чоловіка засудили до п’яти років ув’язнення за неодноразові розпусні дії щодо власної доньки. Спочатку суд призначив йому умовне покарання, однак апеляція замінила його реальним терміном. Верховний Суд залишив це рішення в силі, виправивши лише помилку в зазначеному строку покарання: замість шести років — п’ять.
Про вирок Верховного суду пише Судово-юридична газета.
Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного кримінального суду в постанові від 12 листопада 2026 року у справі № 606/1326/23 розглянув питання обґрунтованості призначення реального покарання за розпусні дії щодо неповнолітньої доньки, критерії застосування ст. 75 КК України, а також наслідки невідповідності між проголошеним покаранням і його письмовим викладенням у вироку.
Ця справа має значення для практики індивідуалізації покарання, адже демонструє, що пом’якшуючі обставини та дані про особу засудженого мають оцінюватися в сукупності з характером і суспільною небезпечністю вчиненого діяння.
Обставини справи
Чоловіка було обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 156 КК України.
Як установили суди, у 2018 році, навесні 2021 року, у середині лютого та на початку квітня 2023 року він неодноразово вчиняв розпусні дії щодо своєї доньки, яка на той час була малолітньою, а згодом неповнолітньою.
Теребовлянський районний суд Тернопільської області вироком від 31 липня 2024 року призначив обвинуваченому п’ять років позбавлення волі. Водночас на підставі статей 75, 76 КК України звільнив його від відбування покарання з випробуванням на один рік.
Суд урахував повне визнання вини, щире каяття, активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення та наявність на утриманні двох неповнолітніх дітей.
Після апеляційного перегляду, який відбувся за скаргою прокурора, вирок було змінено в частині внесення відомостей про засудженого до Єдиного реєстру осіб, засуджених за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості малолітньої особи. В іншій частині рішення залишили без змін.
Однак після попереднього касаційного перегляду Верховний Суд скасував ухвалу апеляційного суду та призначив новий апеляційний розгляд.
За результатами повторного перегляду 4 грудня 2025 року Тернопільський апеляційний суд скасував вирок першої інстанції в частині призначеного покарання та ухвалив новий вирок. Засудженому призначили шість років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з навчанням і вихованням дітей, та займатися діяльністю, пов’язаною з роботою з дітьми, строком на три роки.
Захисник оскаржив це рішення в касаційному порядку.
Сторона захисту стверджувала, що апеляційний суд вийшов за межі обвинувачення, зазначивши про тривалість злочинних дій упродовж п’яти років. Також захисник заперечував висновки про відсутність щирого каяття й активного сприяння розкриттю злочину.
Окремо він звернув увагу на розбіжність між проголошеним покаранням і письмовим текстом вироку: під час оголошення суддя назвала строк п’ять років позбавлення волі, тоді як у тексті рішення було зазначено шість років.
Крім того, захисник указував, що повнолітня на той час потерпіла не була викликана в останнє судове засідання апеляційного суду, а тому не змогла особисто висловити свою позицію.
Позиція Верховного Суду
ВС вказав, що саме по собі виключення з мотивувальної частини вироку посилання апеляційного суду на п’ятирічну тривалість злочинних дій не впливає на призначене покарання та не є підставою для його пом’якшення.
Суд звернув увагу, що фактично встановлені епізоди розпусних дій мали місце у 2018 році, навесні 2021 року, у середині лютого та на початку квітня 2023 року. Тому твердження про їх безперервну тривалість упродовж п’яти років підлягало виключенню з мотивувальної частини вироку.
Щодо відсутності потерпілої в апеляційному засіданні Суд зазначив, що, явка потерпілої в судове засідання суду апеляційної інстанції є її правом, а не обов’язком, тому жодних порушень прав учасників судового провадження під час апеляційного розгляду не було встановлено.
При цьому апеляційним судом було враховано думку потерпілої щодо призначення засудженому покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, яка була озвучена в судовому засіданні її представником.
За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що відсутність потерпілої в судовому засіданні апеляційного суду в цьому конкретному випадку не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону в розумінні ст. 412 КПК України, яке тягне за собою безумовне скасування судового рішення.
Водночас Суд зауважив, що захисник має право подавати касаційну скаргу лише в частині, яка стосується інтересів засудженого. Тому доводи про неналежне повідомлення потерпілої не могли бути самостійною підставою для скасування рішення за скаргою захисника.
Окремо Верховний Суд звернув увагу на розбіжність між проголошеним покаранням і письмовим текстом вироку.
Із звукозапису судового засідання від 4 грудня 2025 року вбачається, що під час проголошення резолютивної частини вироку головуючий суддя вказав про призначення засудженому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, проте як у резолютивній частині вироку, так і у його повному тексті зазначив про призначення покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років.
Водночас у мотивувальній частині вироку апеляційний суд зазначив, що не вбачає підстав для призначення покарання в розмірі більшому, ніж визначив суд першої інстанції, тобто п’ять років позбавлення волі.
З урахуванням цього Верховний Суд дійшов висновку, що у вироку апеляційного суду помилково зазначено про призначення шести років позбавлення волі, а тому рішення в цій частині підлягає зміні.
Щодо критеріїв призначення покарання Суд зазначив, що поняття судової дискреції (судовий розсуд) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов’язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Суд нагадав, що відповідно до ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне та достатнє для її виправлення й попередження вчинення нових злочинів.
ВС наголосив, що виходячи з мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов’язковому врахуванню.
Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом’якшують і обтяжують відповідно до положень статей 66, 67 КК України.
Суд також роз’яснив критерії оцінки явної несправедливості покарання.
Згідно зі ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м’якість або суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру.
Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено з урахуванням обставин, які підлягають доказуванню, зокрема тих, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.
Оцінюючи можливість застосування ст. 75 КК України, Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду.
Апеляційний суд установив, що суд першої інстанції, звільняючи засудженого від відбування покарання з випробуванням, не навів переконливих доводів на підтвердження такого рішення, обмежившись формальним посиланням на повне визнання вини, щире каяття, активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення та наявність на утриманні двох неповнолітніх дітей.
При цьому апеляційний суд зауважив, що формальне визнання вини в суді першої інстанції, про яке обвинувачений заявив під тиском зібраних доказів, не може бути свідченням щирості та дієвості каяття за вчинений злочин та активного сприяння його розкриттю.
Також апеляційний суд урахував тривалий характер злочинних дій, конкретні обставини та характер правопорушення, а саме те, що умисний характер дій обвинуваченого свідчить про підвищену суспільну небезпечність цього діяння, що полягає у спричиненні шкоди нормальному психічному, фізичному й соціальному становленню дитини.
Щодо даних про особу засудженого апеляційний суд урахував, що він не перебував на обліку в нарколога та психіатра, мав постійне місце проживання, раніше не притягувався до кримінальної відповідальності. Однак ці обставини стали підставами для призначення покарання в мінімальній межі санкції ч. 2 ст. 156 КК України, але в сукупності були недостатніми для застосування ст. 75 КК України.
ВС погодився, що наявність на утриманні обвинуваченого двох неповнолітніх дітей сама по собі не є тією обставиною, що істотно знижує ступінь тяжкості вчиненого ним злочину.
З урахуванням викладеного, а також конкретних фактичних обставин справи, Верховний Суд підтримав висновок апеляційного суду про відсутність підстав для звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням.
Суд також підтвердив, що апеляційний суд належним чином умотивував своє рішення в частині призначення покарання та дотримався вимог статей 370, 420 КПК України.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу захисника та змінив вирок апеляційного суду.
Засудженого визнано таким, що має відбувати покарання у виді п’яти років позбавлення волі замість помилково зазначених у письмовому тексті вироку шести років. Також із мотивувальної частини виключено посилання на те, що злочинні дії тривали впродовж п’яти років. В іншій частині судове рішення залишено без змін.
Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google