«Не вірте їм. Я живий»: рідні зниклих безвісти приходять уві снах

Ірина БЕЛЯКОВА

Історії тернополян, рідні яких зникли безвісти у місцях бойових дій. Що довелося пережити, як впоратися з емоціями, де шукати інформацію і що потрібно знати перед тим, як рідні йдуть на службу — зібрано в матеріалі.

У день свого півстолітнього ювілею Оксана Іконяк отримала повідомлення, яке змінило її життя: чоловік Степан зник безвісти на фронті. Подібне випробування пережила і Ольга Тимошенко, коли після повернення на фронт зник її чоловік Максим, а Наталія Орищак майже рік шукає племінника Юрка, про якого спершу повідомили, що він загинув. Всі вони живуть у постійному очікуванні, долають страх і безсилля, підтримують одне одного і незнайомих родичів зниклих безвісти через волонтерські спільноти, зберігаючи надію, що їхні рідні ще повернуться додому. Такі історії непоодинокі…

Рідні зниклих безвісти розповіли для редакції «20 хвилин» про свій досвід, що робити, аби не опускати рук.

Зник у її 50-річчя

Тернополянка Оксана Іконяк розповіла, що з чоловіком Степаном виховували трьох синів.

Відео дня

— Він пішов на фронт добровольцем на другий день повномасштабного вторгнення — разом з моїм братом і кумами, — згадує Оксана Іконяк. — Всі наші чоловіки йшли за ідею, стали на захист держави, аби діти на війну не йшли. Аби стримати ворога і захистити своїх рідних та країну.

Спочатку Степан заступив на службу у лавах самооборони, а згодом потрапив до іншої частини та ніс службу на Запорізькому напрямку, пригадує дружина.

— Він ніколи не розповідав, що погано, важко чи страшно, часто від нього чула, мовляв, не хвилюйся, маленька, все нормально, — згадує пані Оксана. — Діти часом казали, що в тата завжди все добре, ніби він на курорті. Він часто дзвонив, я двічі їздила до нього в Запоріжжя і раз у Дніпро. Перед тим, як Степан зник, планувала їхати знову…

Зранку 6 вересня Оксана приймала вітання, а по обіді прийшло сповіщення, що чоловік зник безвісти.

— Саме на мої 50 — я так чекала того дня, ми мали святкувати разом, чекала, що поїду до нього і ми зустрінемося, — згадує пані Оксана. — Звичайно, вже ніхто нікуди не їхав. Відтоді живу як в страшному сні. І вірю, що скоро це закінчиться.

Рятує волонтерство і «Промінь надії»

Обставин, за яких зник чоловік, пані Оксана не знає. Лише суха інформація, що зник безвісти під час штурмових дій. Дружина дякує чоловіковому командиру за підтримку. Каже, не було жодного разу, аби той не взяв слухавку або не віддзвонив. Саме він повідомив через 21 день після зникнення, що поверталися на поле бою за тілами. Шістьох забрали — Степана серед них не було. Відтоді Оксана має надію, що той в полоні.

Зараз, зізналася пані Оксана, вона навчилася стримувати свої емоції та сльози. А до того весь час плакала, зривалася, ходила вулицями, неначе примара, на роботу приходила не з початком робочого часу, а коли могла. За що вдячна колегам і всім, хто розумів і підтримував. Жінка каже, що боялася залишатися сама у чотирьох стінах. Тоді її підтримали священник, який давав шлюб Оксані зі Степаном, і його дружина.

— Спочатку вона мені запропонувала поїхати в Зарваницю – разом із родинами полеглих Героїв, — згадує пані Оксана. — Я не захотіла їхати. При всій повазі до цих людей, але я не готова була молитися на панахиді за чоловіком. Вдруге організовували поїздку для родин полеглих і зниклих безвісти. Цей еритрит тримав мій дух, дав платформу і розуміння, що таких як я багато. І вони теж потребують підтримки.

Жінка саме тоді вирішила допомагати іншим, тримати їхній дух, аби не впадали у відчай — і створила на базі бібліотеки спільноту «Промінь надії». Саме там збираються жінки — рідні зниклих безвісти.

— Чому промінь надії? Бо треба за цю надію триматися, що наші сини, чоловіки повернуться, — пояснила пані Оксана. — Ми збираємося, малюємо кавою, розмальовуємо тубуси для ярмарків, вервечки робимо, організовуємо молитовні чування. Я навчилася з тим жити: тебе зрозуміють тільки такі, як ти…

Пам’ятає пані Оксана пораду ще одного священника, який скерував допомагати іншим хлопцям. Тому часто жінку можна побачити на ярмарках на підтримку ЗСУ у Тернополі та передмісті. Ліпити вареники, плести сітки, брати участь в ярмарках — це все потрібно робити ніби для чоловіка і в ім’я чоловіка.

— Приймайте допомогу від тих, хто її пропонує, — радить пані Оксана із власного досвіду тим, рідні яких теж зникли безвісти. — Господь допомагає через людей. Приймайте від інших допомогу і допомагайте іншим — будьте для когось тими Божими руками. Чи це тепле слово, чи просто вислухати і побути поруч. Не впадайте у відчай — наші хлопці повернуться, і ми маємо бути сильними, аби допомогти їм відновитися і повернутися до життя.

А жінки й дівчата в «Промені надії» вже стали як родина — мають спільні інтереси та теплі обійми одна від одної при зустрічі. І вони знають, що є одна в одної — а це так важливо, навіть якщо часом просто треба когось вислухати… Тому запрошують жінок, які чекають своїх рідних, приєднуватися до їхньої спільноти. Контакти — у довідці.

Зайняти руки, щоб розвантажити голову

Тернополянин Максим, чоловік відомої волонтерки Ольги Тимошенко, з яким подружжя виховує двох донечок, зник безвісти у грудні 2022 року на Донеччині.

— До лав війська Максим долучився 24 лютого 2022 року, — розповіла пані Ольга. Був на Луганщині і Донеччині. Після ротації в Херсонській області отримав поранення у вересні 2022 року. Лікування і реабілітацію проходив на Тернопільщині.

Чоловік зник у перший день на фронті після повернення у сектор. Дружина згадує, що важко описати свій стан словами і дякує за підтримку рідним.

— Було дуже важко, ми подавали багато документів у безліч інстанцій, — згадує Ольга Тимошенко. — Щось офлайн, щось онлайн. Раджу все записувати — що, коли і кому подавали, бо в такі моменти пам’ять нерідко підводить. Сама всього не могла згадати. Тепер алгоритм подачі документів і заяв змінився, в грудні 2022 року навіть не всі структури існували, не було й Реєстру безвісти зниклих.

Командири чоловіка нічим не допомогли. Більше того, каже дружина, вона досі не знає, хто у грудні 2022-го був безпосереднім командиром чоловіка. Відомості, які надали із частини, у багатьох випадках не співпадали та навіть суперечили один одному.

— Вже через два роки я знайшла людину, яка була із Максимом того дня на позиціях, — каже Ольга Тимошенко. — Деталей, що повідомив, не можу розповідати. Але є надія, що Максим живий і в полоні.

Від початку повномасштабного вторгнення Ольга активно волонтерить. Це як зайняти руки, аби голова зайвого не думала, каже жінка. Допомога іншим допомагає й тобі триматися.

— Коли чоловік зник, молодшій донечці було 9 років, а старшій 12, — пригадує пані Ольга. — Я їм пояснила простими словами: наш тато загубився, приблизно в якому районі, і що немає більше жодної інформації. Поки я почувалася гірше, діти старалися нічого не розпитувати, не зачіпати тему. Зараз запитують, чи немає ніяких новин про тата.

Доньки займалися із психологом на групових тематичних заняттях їхнього віку — разом із дітках, батьки яких теж зникли безвісти. Під час таборів отримували загальну психологічну допомогу. Вся родина чекає і вірить, що Максим повернеться додому.

Побільше контактів побратимів

Тернополянка Наталія Орищак майже рік шукає племінника, який зник безвісти на фронті. За цей час пережили відчай, розпач, доки з’явилася надія, що Юрко живий і, можливо, в полоні.

— Спочатку нас повідомили, що Юрко загинув при евакуації поранених і загиблих, — згадує Наталія Орищак. — Навели факти, що була в авто і потрапили на Донеччині на ворожу ДРГ. І авто наших воїнів розстріляли. Про це повідомив побратим племінника. Через деякий час ми зробили заявку в ТЦК та отримали відповідь, що тіла не змогли евакуювати, Юрко перебуває у статусі зниклого безвісти.

В ТЦК рідним повідомили процедуру, як діяти і куди та які документи направляти. Все зробили, каже тітка.

— Лише через деякий час завдяки дівчині Юри нам вдалося знайти контакти родин побратимів, які служили в одній частині з Юрою, — згадує тітка. — Зв’язалися з побратимом і дізналися деталі. Це важливо — мати якомога більше номерів побратимів. Інколи навіть невелика деталь може змінити хід розслідування. Дуже прикро, що спочатку у нас таких контактів не було.

Інформацію про події і обставини збирали по крупинкам. Здебільшого через родичів побратимів. Згодом вийшли на командира, який повідомив подробиці, за яких обставин зник Юрко.

— Були такі факти, які дали нам надію на те, що він може не загинув, тим паче тіла немає, є багато суперечливих моментів, але завдяки цьому з’явилася надія, що він отримав поранення і потрапив у полон, — каже Наталія Орищак. — Ми створили групу з родичами побратимів, туди завантажили фотоальбом і передали тим, хто займається зниклими безвісти на Тернопільщині. Самим нереально потрапити до хлопців, яких звільнили з полону. А так є надія, що їм покажуть фото наших рідних, і вони когось впізнають.

Для рідних Юрко живий. На нього чекають мама, бабуся, брат, кохана дівчина та всі рідні. — Він часто сниться своїй дівчині і говорить єдину фразу: «Не вірте їм. Я живий, чекайте на мене», часом їй здається, що вже сходить з розуму від цього, а ми — від безсилля щось більше зробити для нього, — тітка розплакалася, коли це згадувала. — Ми і чекаємо. Сходимо з розуму від хвилювання, але чекаємо…

Чіткий алгоритм, де шукати рідних та інформацію, як діяти, читайте:

Пошук зниклих безвісти: алгоритм дій та чому фото у соцмережах можуть зашкодити