«Нехай відпочине. А я його зміню на фронті», — син звільненого з полону мешканця Тернопільщини

58-річний Анатолій Бабійчук вже в Україні — 5 лютого його повернули з російської неволі. Син Назар, також військовий, каже, що найбільше переживав, аби росіяни не дізналися, що батько має сина «азовця», бо тоді катували би нещадно. 

«Я навіть не знаю, що йому скажу. У нас, у військових, не прийнято багато говорити. Просто хочу його обійняти. Думаю, слова тут зайві — все зрозумію по очам. Головне — що він живий», — каже Назар Бабійчук. 

Його батько, Анатолій Бабійчук зі Скалата, військовослужбовець 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, провів у російському полоні понад два з половиною роки. Про те, що батько живий, Назар дізнався лише влітку 2025-го. А про звільнення — 5 лютого 2026 року, коли прийшло офіційне сповіщення. 

Війна в родині — задовго до 2022 року

Анатолій Бабійчук мав бойовий досвід ще до повномасштабного вторгнення. У період ООС він служив у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. І син від 2014-го військовий. У 2019 році вони уперше за багато років несподівано зустрілися — на полігоні.

— Він мені подзвонив, мовляв, ти де, — згадує Назар. — Я кажу — на полігоні, там і там. Батько зрадів — і я тут. Ми зустрілися, пішли в їдальню, а потім, доки дозволив час і служба, не могли наговоритися. Це була така… проста і тепла зустріч. 

Назар у дитинстві мало спілкувався з батьком. Хоча його корені звідси — за діда-прадіда всі жили у Скалаті та підтримували національно-визвольний рух. Але так склалося життя, що батьки не були разом, і в трирічному віці мати вивезла його до росії. Там він виріс, але українського громадянства не зрікся принципово.

У 2014-му Назар повернувся в Україну і пішов воювати. Спочатку — в «Азові». Брав участь у Широкінській операції, служив до 2016 року. Каже — війна для нього ніколи не була абстракцією. Потім були інші бригади і напрямки. Контракт закінчувався, трохи відпочивав і підписував новий. 

Про батька знав небагато — лише те, що той підписав новий контракт і служить у 95-й бригаді. Перед вторгненням, згадує, батькові дали лише одну коротку відпустку.

— Далі був тільки телефонний зв’язок, бо обидва були на службі, — згадує Назар. — Він стояв у районі Костянтинівки. Вони постійно виїжджали на бойові. 

Під час боїв поблизу Кремінної син отримував тривожні повідомлення і, зізнається, була думка, що батько звідти не вийде.

Фото з російського сайту

5 квітня 2023 року Анатолій Бабійчук подзвонив рідним. «Він сказав, що, швидше за все, вже не вийде. 9 квітня дзвонив ще раз. А потім — тиша», — згадує син.

21 квітня 2023 року син отримав офіційне сповіщення: Анатолій Бабійчук зник безвісти. Довгий час Назар припускав, що батько загинув. Бої були надто важкими, як і втрати. Син подав заяви до всіх служб. І лише 8 серпня 2025 року дізнався, що батько в полоні. 

— Мама знайшла його фото у Facebook. Воно було з російського сайту, — згадує Назар. — На фото батько крупним планом. Видно було, що його били.

Назар згадує, як звертався в поліцію, подавав заяви, реєструвався в усіх можливих системах, розсилав фото. Каже, вони із батьком є один одного — і все. Іншої сім’ї після розлучення із матір’ю Назара в Анатолія, за словами сина, не було. Тому Назар каже: «У нього крім мене більше нікого немає. І я не міг просто сидіти й чекати».

Згодом в особистому кабінеті з’явилася інформація, що Анатолій перебуває у виправній колонії №3 в Уфі, пізніше — у СІЗО №2. Через волонтерів Назар зв’язався з колишніми полоненими, які підтвердили: вони сиділи разом із його батьком. Ті впізнали військового за фото і підтвердили, що це він. Та припускали, що його теж мають скоро обміняти. 

Назар зізнається, що боявся, аби руські не дізналися про його минулий бойовий досвід і що син в Анатолія «азовець». 

— Для них я — «націоналіст», «фашист», «укробендерівець». Якби вони нас пов’язали, батькові було б набагато гірше, — каже він. 

SMS, яке чекали роками

Про звільнення батька Назар дізнався офіційно — з SMS і повідомлення в «Дії». Тут, каже чоловік, система відпрацювала на відмінно. Та особисто поговорити з батьком поки ще не вдалося. Назар чекає дзвінка. Але, каже, розуміє можливу затримку. Передусім, батькові потрібно оговтатися, виспатися і прийти до тями. А ще пройти обстеження щодо стану здоров’я. Все решта буде потім. Хоче привітатися не просто за руку, а як завжди це робили рідні, чоловіки, воїни: плече до плеча. 

Що йому скаже при зустрічі чи телефонній розмові — навіть не задумувався над цим, каже син. Але переконаний, що навряд чи буде багато тексту — батько і син військові, і вже навчилися «розмовляти» за допомогою поглядів. Тому, переконаний син, і не розпитуватиме, через що довелося пройти старшому Бабійчуку. 

— Йому влітку виповниться 59 років — нехай вже відпочине, — каже Назар Бабійчук. — У нас чогось так склалося, що ми або разом воюємо, або один одного змінюємо. То тепер знову моя черга. А батько нехай відпочине… 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.