Ніби випробовував долю і знову рвався до своїх... Бережани прощаються з Русланом Рудічем

• Єдина донька Героя Христина на початку травня мала би подарувати татові онучатко…
• Його шукали рідні, і дуже хвилювались, коли перестав виходити на зв’язок. На жаль, дива не сталось. 21 квітня прийшла трагічна звістка, що Руслана більше немає.
• 30 квітня в Бережанській громаді оголошено Днем жалоби.

— Він наче долю випробовував… Йому кілька разів відмовляли у різних бригадах, але він, демобілізований учасник бойових дій, повернувшись додому, знову поїхав до рідної частини. Казав, не може тут сидіти і на все це дивитись, коли в його країні війна, — пригадує товариш загиблого бережанця Руслана Рудіча Володимир Драбик. — Біда у нас…  

На Бережанщину прийшла трагічна звістка — на війні загинув 47-річний Руслан Рудіч. За кілька днів до цього молодший брат воїна Павло розшукував Руслана, який перестав виходити на зв’язок. На жаль, дива не сталось. Невдовзі прийшла звістка – Руслана більше немає серед живих.

— Хороший товариш, вправний мисливець та прекрасна людина, — бережанська районна організація Українського товариства мисливців і рибалок у жалобі. — Війна забирає найкращих. Ми пам'ятатимемо тебе таким... Вічна пам'ять герою!

Добряк по житті. І для друзів був надійною стіною

Рудіч Руслан Вікторович народився 29 червня 1974 року на Бережанщині. Служив у складі 95 дисантно-штурмової бригади ЗСУ. Загинув 21 квітня 2022 року.

У Руслана залишились два молодших брата – Павло і Тарас. Та донька Христина, яка минулоріч вийшла заміж, і на початку травня цього року мала би подарувати татові онучатко. Батько братів Рудічів помер давно, а мами не стало у січні 2022-го. Син пішов услід за мамою, кажуть товариші загиблого.

Руслан, кажуть його товариші, був людиною надто цивільною. Цікавився комп’ютерною справою. Але коли йому прийшла повістка під час чергової хвилі мобілізації, не задумуючись, пішов служити. Більше того, повістку прислали за адресою, де був зареєстрований – в селі Урмань, а не за бережанською, де проживав. Руслан поїхав у село, забрав повістку і пішов у військкомат. Тоді він служив у складі 95 десантно-штурмової бригади, пройшов гарячі точки, був під Мар’їнкою. І, коли його демобілізували, залишився ще на службу, підписавши контракт.

Коли повернувся з війська, захопився полюванням. Тоді з придбав зброю, і став вправним мисливцем разом зі своїми двома братами.  

«Доповідаю: я знову сержант ЗСУ»

— Він такий, що багато не говорив, про нього говорили його вчинки, — пригадує товариш Володимир Драбик. — як щось пообіцяв – обов’язково зробить. Як комусь потрібна допомога – Руслан один з перших. Добряк по житті. І для друзів був надійною стіною.

Як у лютому 2022-го почалось повномасштабне вторгнення в Україні, Руслан Рудіч поїхав у Житомир, де дислокувалась його бригада. Проте чоловіка звідти відправили в іншу, бо все було укомплектоване, розповіли товариші. Далі Руслана перенаправляли з однієї бригади в іншу, але й там була така сама ситуація – чоловікові сказали їхати додому і чекати виклику, коли буде потреба. В Бережанах Руслан пробув кілька днів. Потім сказав рідним: «Я не можу на це все дивитись… Не можу тут сидіти, коли в моїй країні війна».  Сам знайшов волонтерів, які їдуть до Житомира, і знову вирушив в дорогу.

— Йому знову відмовили, мовляв, чекай виклику, — пригадує товариш загиблого. —Він ніч там переночував, ще на когось вийшов, і такий його забрали. Ніби доля подавала знаки, а він — наперекір. Сам рвався…

2 березня Руслан Рудіч написав на власній сторінці у Фейсбук жартівливий пост. Мовляв, доповідаю: я знову сержант ЗСУ.

Ночували в бліндажах, по коліна у воді

У нечастих телефонних розмовах Руслан просив йому не надзвонювати, обіцяв, що сам виходитиме на зв’язок, коли буде змога. Часом писав братам і друзям, що де він є – надто гаряче. Ще напередодні зникнення кілька слів казав про те, що їх сильно криє артилерія та авіація. Поділився, як три дні ночували в бліндажах, по коліна у воді.

Зранку 21 квітня Руслан написав братові, що в нього все добре. І після того більше на зв’язок не виходив. Три довгих дні рідні чекали від нього бодай якоїсь звістки. Потім брат Павло не витримав і набрав його. Виклик йшов, але слухавку ніхто не брав. Згодом телефон був вимкнений. Брати почали розшукувати Руслана.

— Що Руслана вже немає, ми спочатку дізнались від волонтерів, — розповів Володимир Драбик. — Не втрачали надії, може помилка. На жаль, невдовзі нам підтвердили офіційно, що Руслана вже немає себе живих. Спи спокійно, Друже…

Редакція «20 хвилин» висловлює щирі співчуття доньці, братам, родині, друзям, побратимам та землякам. Вічная пам’ять, шана і слава тобі, Герою…

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.