Пережив теракт у Оленівці та російські в'язниці. З полону повернувся Віктор Федірко

Тернополянин у перші дні повномасштабного вторгнення пішов до ТЦК і згодом вже служив під Авдіївкою. Його бліндаж присипало, коли передмістя накривала ворожа артилерія. У полон потрапив ще з двома побратимами. Розповів рідним, що його врятували Біблія і молитва. 

«Син дуже схуд, часом у розмові прохоплюється, які тортури і катування довелося пережити. Але я сама його зупиняю, аби той його біль ще більше не посилювати, — розповідає Марія Дубляниця, мама звільненого з полону мешканця Тернопільщини Віктора Федірка. — Я обов’язково вислухаю і дам йому можливість виговоритися. Але нехай спершу прийде до тями. Тепер все буде добре. Головне, що живий. Головне, що повернувся і вже в Україні».  

З позицій бачили Донецький аеропорт

Чекайте. Попри все — моліться і чекайте. А ще вірте, що ваші рідні обов’язково повернуться — мама Віктора Федірка розповіла, що їй ці довгі 2 роки і 8 місяців допомагало дочекатися сина. І радить всім, хто чекає рідних, ні на мить не сумніватися, що вони повернуться. 

31-річний Віктор Федірко був підприємцем, працював в крамниці авторинку «Мотор». Коли почалось повномасштабне вторгнення, всі магазини автобазару закрили, і чоловік поїхав до матері у село на Теребовлянщину. Чергував разом з місцевими чоловіками, ставили барикади. Згодом вирішив поїхати до Тернополя, аби оплатити комуналку. 

— То були перші дні повномасштабної війни. Віктор виїхав в неділю до Тернополя, а вже у вівторок дзвонить, мамо, я вже в дорозі, — згадує Марія Дубляниця. — Якій, питаю, дорозі? Виявляється, син пішов у ТЦК, і його вже відправили в одну з частин Черкас. Колись він мав проблеми зі здоров’ям, тому навіть в армії не служив, списали. А тут війна. Тижнів два навчили, потренували — і відправили під Авдіївку. Там пробув місяців чотири…    

В цей час Віктор досить часто зв’язувався з рідними, аби ті не хвилювалися. Розповідав, що звідти навіть Донецький аеропорт було видно. Коли почався ворожий наступ, після артилерійського обстрілу «накрило» бліндаж, де були військові. Хто загинув, кого поранило. А Віктор та ще двоє побратимів з Вінниччини потрапили у полон. 

— Він певний час не виходив на зв’язок, я ще бачила на телебаченні, що там, де ніс службу син, страшне що робилося. Думки були різні, — згадує мама. — Але наступного дня він подзвонив і сказав, що у полоні. Як вже потім довідалася — дзвонив з Оленівки. Згодом другий дзвінок —два-три слова, але я знала, що син живий. Попередив, що маю скинути за телефонну розмову якусь суму на той номер. Ще давали тоді подзвонити. А далі була тиша. 

«Мамо, нашого Віктора поміняли!»

Приблизно через рік рідні побачили Віктора на відео російського телеграм-каналу. Там було чимало наших полонених, і всі казали по кілька слів. Живий — і це головне, — мати згадує, що ця думка додала хоч якоїсь віри. Невдовзі Віктор знову подзвонив до молодшого брата. Голос почули, дізналися, що живий — у за це Богу дякували.  

Що син вже у Волгоградській області — про це рідних повідомив чоловік, якого тоді  обміняли. 

— Син пробув у ворожому полоні два роки і майже вісім місяців, — пригадує мама. — Я вже часом і надію втрачала… (жінка зупинила розмову — прим. авт.). Але попри все чекала. Молилася. Вірила в диво… Тут дзвонить молодший син і майже пошепки: «Мамо, нашого Віктора поміняли». Так, ми напередодні обговорювали, що буде обмін, але надії, що серед звільнених буде мій син, було мало. Я ще й не дочула молодшого, перепитую, що він казав. І він аж крикнув: «Мамо, нашого Віктора поміняли, я його голос чув». 

Жінка згадує, як в одну мить їй перекрило дихання. Згодом все було як в тумані — дзвінок з координаційного штабу, що Віктор вже в Україні, що він пізніше зв’яжеться з рідними. Попередили, що побачитись скоро не вийде, бо хлопцям потрібно оговтатися, пройти медичне обстеження і реабілітацію. 

Материнська молитва робить диво

— Я вже стільки чекала — ще трохи почекаю, — мама розплакалася. — Добре, що він в Україні. Головне, що живий. Я з ним часто спілкуюся телефоном. Каже, що помалу оговтується. Здає аналізи, дуже йому руки-ноги крутить. Вже кілька слів розповідав про катування. Я стараюся з ним зараз на ту тему не дуже говорити, бо він починає плакати. І він, і я на таких емоціях… Розповідав, що ворогу байдуже, чи ти довго служив, якою мовою говориш. Ти хохол, українець — це значить ворог. Казав, скільки часу проходив там в одному черевику 40 розміру, другому 44-го. Без шнурівок. Це тільки верхівка. Я розумію, то далеко не все, що в його душі… 

Мама згадує, що не раз казала, що багато молилася, аби її дитина повернулася живою. І син запевняє, що відчував це. Та зізнався, що його там, у ворожих застінках, врятувала молитва. Що мали Біблію — одну на всіх. І багато інших книг. Якою мовою була література — воліє не згадувати. 

Син розповідає, що ніяк не може наїстися. Що тут, вдома, все таке смачне… Рідні, коли побачили його фото при обміні, навіть намагалися пожартувати, що він у полоні ще щоки від’їв. А потім з’ясували, що чоловік сильно набряк, коли перед обміном возили кілька діб по всій ворожій країні. Можливо, це робили умисне, аби не виглядали наші полонені як після концтаборів, припускає жінка. 

— Материнська молитва робить диво, а Бог нас чує — тепер я це точно знаю, — каже Марія Дубляниця. — Моліться і чекайте. І без віри, що всі наші хлопці повернуться — ніяк. Зізнаюся, і в мене вже були моменти відчаю. Але молилася попри все. Сина дуже довго не було, але він пройшов свій шлях і витримав. Диво сталося… 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.