Пішов сам на танкову колону: у бою загинув 25-річний тернополянин Олександр Питель

• Душа компанії, веселун, добряк і спортсмен, кандидат в майстри спорту з греко-римської боротьби. А ще – великий патріот України, який не зміг стояти осторонь, коли в його Україні лютує війна.
• Після першої ротації, Саша приїжджав додому. Все обнімав бабцю, яка його виростила, і заспокоював, мовляв, я повернусь. Я ж їду тебе захищати…

— Не можу повірити, що це правда. Ми до останнього надіялись, що це помилка, і Саша живий, — Людмила Фічка, вчителька з біології і класна керівничка Сашка Пителя плаче. Жінка не може стримати емоцій, бо це теж її дитина. — Знаєте, зараз всі згуртувались, його однокласники пишуть, навіть ті, що за кордоном. І жоден з них не дивується, що саме він пішов в перших рядах захищати Україну і воювати. Бо саме такий наш Саша...

Загинув 11 березня на Луганщині

Питель Олександр Ігорович — тернополянин. Народився 28 березня 1996 року. Навчався в школі №22 у Тернополі. Військовий кулеметного взводу механізованого батальйону, героїчно загинув 11 березня у боях на Луганщині при артилерійському обстрілі російських військ.

— Він патріот. Мій син героїчно загинув. Він на танк пішов. Просто зі зброєю на танк, — коли журналістка говорила з пані Уляною, мамою Сашка, у цей момент подзвонили з військкомату та підтвердили інформацію, що син справді загинув. До останнього родина вірила, що це помилка, і Саша живий. Стан матері передати вкрай важко.

Мама розповіла, що Саша марив спортом, займався греко-римською боротьбою, кандидат в майстри спорту. Брав участь у військових змаганнях з рукопашного бою. В 2019 році підписав контракт на 3 роки. І ця ротація вже друга…

В січні Сашко мав приїхати додому, розповіла рідна тітка Василина. Але ротація не відбулась. І він весь час залишався в Золотому, що на Луганщині. 

Добродушний, активно займався спортом, непосидючий, як і всі хлопці, але однокласники його любили, пригадує директор школи №22 Олег Климчук.

— Саша — непосидючий, але добряк. Душа компанії, жартівник і був з тих, хто готовий прийти на допомогу, — пригадує директор школи. — Виступав за школу у змаганнях з військової підготовки. Товариський, добродушний, веселий. Ми не можемо досі повірити. Царство небесне Сашкові…  

Мріяв про перемогу на олімпіаді і про власне авто

Був збитошним, як більшість хлопчаків, але дуже добра дитина. І найголовніше, він виріс Людиною, з великої букви, каже класна керівничка.

— Він так пишався своїми перемогами у спорті, а ми всі раділи разом з ним, — розповіла Людмила Фічка. — Через кілька років після того, як він закінчив школу, ми з ним зустрілись. Саша ділився, що мріє перемогти в олімпіаді, аби заробити грошей і купити машину. Він тоді поділився, що планує підписати контракт. Дуже роботяща дитина, добра і чуйна.

Класна мама пригадує один момент, як її учні в 5 чи 6 класі прибирали листя на території школи. Хто утік, хто сачкував. Сашко ж трудився до останнього. Підійшов з граблями до вчительки, коли у дворі стало чисто. «Можна я вже піду додому?», - запитав. Отой погляд і очі, каже вчителька, не забуде ніколи.

Сашко ріс із бабцею Іриною Григорівною Пасенко та її цивільним чоловіком і водночас тренером, заступником з навчально-тренувальної роботи комунального закладу комплексна дитячо-юнацька спортивна школа з греко-римської боротьби міськради Василем Івановичем Мельником.   

Обнімав і заспокоював бабцю: я ж їду тебе захищати

— Він біля мене виріс, на моїх очах, — пан Василь не може стримати сліз. — Після першої ротації Саша приїжджав додому. Все обнімав бабцю і заспокоював, мовляв, я повернусь. Я ж їду тебе захищати…

Сашко ріс збитошним та шустрим, як і більшість хлопців. Серйозно займався спортом і, коли у шкільній спортивній секції не було вже рівних у спарингу, перейшов займатись до школи з греко-римської боротьби. Докладав максимум зусиль та любив, коли в нього виходило перемагати. Був дуже терплячим. Чоловік бабусі пригадує, як ще малим Сашко зламав руку. Прийшов додому, кістка стирчить, бабця зомліла, а він стійко тримається і навіть не плаче.

— Він все рвався в десантники. Я його переконував: заберуть не туди, де ти хочеш, а куди потрібно. Так і сталось, останні роки він служив на кордоні з Молдовою, — пригадує Василь Мельник. — Сильно захворів, і його комісували. Але він не бачив себе без армії. Бабця просила не йти знову, бо Саша мав дівчину, стосунки були серйозними. Вона займалась гімнастикою, а Саша – боротьбою. І бабуся просила залишатись, одружитись, мріяла няньчити правнуків. Не судилось…

Коли востаннє бачились, бабуся сильно переживала та благала внука залишитись. Він лишень обнімав Ірину Григорівну, витирав їй сльози та заспокоював, мовляв, я ж тебе їду захищати. Її онук героїчно загинув. Вічна пам’ять, шана і слава тобі, Герою…

Редакція «20 хвилин» щиро співчуває бабусі, мамі, тітці, всій родині, однокласникам з 22-ої школи Тернополя, друзям, побратимам та колегам спортсменам. Ще на одного Ангела-охоронця поповнилось Небесне царство...

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.