Після втрати батьківщини лемки вже 69 років плачуть за нею
- Я знаю, що про лемківський характер легенди ходять, - каже 84-річна Богуслава Палкова. – Але якби ми не були такі вперті, рішучі, чи змогли б зберегти свою ідентичність, культуру?
{photo_gallery id=274|}
У цій бабусі, звісно, важко впізнати 17-річну красуню, яку разом із родиною у далекому 1946 році вивезли на Теребовлянщину у звичайному товарному вагоні. Відтоді пережила Богуслава Іванівна - різне. Але зуміла дати раду собі, господарці, дітям. Тепер бавить внуків, які живуть у Тернополі. Досі активна – дописує у районну газету, зустрічається з молоддю, читає лекції у "Просвіті". Ось вам і лемківський характер!
Власне, щирими і дотепними були й розповіді інших представників цього карпатського етносу. Вони досі пам’ятають батьківські землі, з яких їх зняли у 1944-1947 рр. і переселили на територію радянської України або на західних і північних землях Польщі. Декого після того вітри долі занесли у Росію, інших навіть за океан – в США.

Мають своє радіо!
- Лемки ватру мают! Вшитки то-то знают, - виголошує зі сцени ведучий концерту. – Кожен з нас проріс на щедрім вітті. І спільна доля, мова в нас єдина. І до хоть єден лемко буде в світі, не згине наша мати – Лемковина! Хце мі ся плакати, я плакати мушу, бо тим полатати мам я свою душу…
Багатотисячний натовп, який зайняв територію біля сцени, завмер. Усі встали, коли відома лемківська співачка Софія Федина (Львів) а капела затягнула "Ой, верше, мій верше…"
- Я ту вже шестий раз за остатні сім років, - каже Владислав (Волтер) Максимович. – Народився я уже на польських землях у 1949 році. По-лемківськи - Владек. Як мав 15 років, то родина – батьки, я і сестра, виїхала до Америки. Шість років тому я, попрацювавши на державній посаді, пішов на пенсію і поїхав до Флориди.
До Монастириська пан Максимович тепер приїздить до своєї тещі, бо має другу дружину - із місцевих лемкинь.
- Од трьох років маємо лемківське Інтернет-радіо, - продовжує він. – Тобто 24 години на день, сім днів на тиждень ми розповідаємо про себе на цілий світ! Дотацію – 33 тисячі доларів на обладнання ми отримали від міністра культури у Варшаві. Маємо млодих студентів з університету в Кракові – більшість із Лемківщини. Тож у нас працюють внуки тих людей, які народилися на батьківських землях.
Чоловік каже, що має патріотичну душу, тому й займається ЛЕМ.fm – "Радийо руской бурсы". Причому від 18.00 за Київським часом можна слухати лемківську говірку наживо.
- Наші ведучі читають книжки чи байки, - додає він. – Розмовля.ють із людьми. Переважно – старшими бабцями, яким понад 80 років. Іде теж етнічна лемківська музика.
Прибирають тиждень
Михайло Тиханський – директор музейного комплексу у Бичовій і староста цьогорічного свята - розповів, що до фестивалю у Монастириській активно готуються впродовж місяця, а потім ще тиждень в урочищі після навали гостей… прибирають.
- Лемки-партіоти, які є бізнесменами, поофірували нам цього року – до ювілейної ватри - щиріше, - каже він. – Тож ми маємо різні розваги та фестиваль лемківської кухні. "Родзинкою" є те, що лемки за три дні зробили макет справжнього млина і зробили його!
Отже, було чим дивувати шанованих гостей. Наприклад, етнографа і фольклориста, академіка Національної академії наук України Микола Мушинка. Він приїхав на свято із Пряшева (Словаччина) вже вдруге. Причому із благородною місією. Адже презентував книги, виданням яких в Україні у 2013 році реабілітували ще одного гідного сина Лемківщини Ореста Зілинського. Він — автор понад 200 наукових праць, статей і рецензій. Велику увагу приділяв вивченню літератури та культури лемків Західних Карпат і Надсяння.
- Я приїхав не з порожніми руками, адже маємо ювілей - саме в цьому році Орест Зілинський відсвяткував би 90 років, - розповідає пан Мушинка. – Мало хто знає, що він – лемко. Народився на території Польщі. Ім'я Зілинського ніхто не мав права згадувати у радянській пресі, бо він мав власну думку на історію українського народу, його культуру.
Говорять, як колись
Футболка із написом "Лемко з Москви" впадала і в очі всім, хто гулів урочищем Бичова. У такому вбранні на фестиваль приїхав Михайло Бенч. Він – брат екс-заступника Міністра культури і туризму України, професора Ольги Бенч. Раніше вона була щорічно гостем "Лемківських дзвонів". Але тепер має іншу роботу – є Генконсулом України у Пряшеві. Тож відлучитися може лише з дозволу президента.
- Я народився на Лемківщині, в Польщі, - каже він. – І тоді і тепер там – курортна зона. Від Перемишля – кілометрів 100. Але нас переселили на Тернопільщину, під Бережани. Я з того села втік до Трускавця, до сестри, ще після закінчення початкової школи. Але після 10-го класу і звідти втік. У Москві закінчив університет і вже не хотів повертатися.
Михайло Бенч уже 50 років живе у столиці Росії, але розмовляє українською достойно. Щоправда, зізнається, що писати – важко. Мовляв, відвик і підзабув.
- Сестра нині більше схиляється до лемків-русинів, - додає чоловік. – У Пряшеві досі місцеві розмовляють лемківською говіркою. Польські лемки говорять трохи по-іншому. Ми, пригадую жили за 1,5 кілометра від Словацького кордону. Тато на ринок до словаків ходив. Тому русини Ользі й ближчі. Вони навіть про федерацію почали розмову…
"Нас зруйнували…"
Богуслава Палкова – одна із найстаріших учасників цьогорічного свята. Приємно, що пам'ять у жінки – зовсім світла, тож бабуся розповіла нам історію своєї родини докладно.
- Я дуже добре пам’ятаю, як нас вивозили, адже мені вже було 17 – не мала дитина, - каже жінка. – Наша родина була заможною. Ми мали дві вілли. Коня з упряжжю. На повозці возили кататися панів, які приїздили у Криницю на курорт. Жили добре!
Поляки, як розповідає Богуслава Іванівна, казали родині жінки та ще кільком лемківським сім'ям, які до останнього не виїздили в Україну, що їх не рухатимуть. Мовляв, волос з голови не впаде. Але одного дня прийшли "комісари" і наказали їхати. В один вантажний вагон мали вміститися чотири родини. То хіба багато забереш у чужі краї?
- Я вийшла заміж, сидячи на скринях, перед дорогою, - пригадує пані Палкова. - Чоловік був набагато старший за мене. Він уже закінчив Ягелонський університету Кракові. Був греко-католицьким священиком. Приїхали ми разом у пустку!
Лемків зруйнували як матеріально, так і морально, вважає вона.
- Коли доїхали на Теребовлянщину, нас висадили у селищі Дружба, хоча ми записалися на Заліщики, бо там теж був наче курорт, - продовжує жінка. – Фактично, лишили нас у полі. Нам мали відшкодувати втрату майна – окрема хата на кожну родину. Тож нам із чоловіком дали також яку не яку халупу, хоча папери були на доми великі муровані….
Карпати – це диво, ледь стримує сльози бабуся. Тож зрозуміло, як було важко опинитися на рівнині людям, які звикли до гір. І це – після двох важких місяців у дорозі.
- І воші нас їли, і поруч із різними нечистотами жити доводилося, - нарікає жінка. – Ми опинилися на чужині у кінці жовтня. Вже було доволі холодно. А в декого – дрібні діти! Приїхали ми на теє дідівство. Біда!
Втім, люди вижили. Богуслава Палкова тішиться, що дітей своїх вивчила. Син – лікар у Львові. Внук Тарас – кандидат медичних наук, доцент. Дочка закінчила Інститут прикладного мистецтва. Вона – художник-модельєр. Другий внук працює у податковій.
- Бог мені допомагав у всьому, - додає бабуся. – Я все молодим людям на лекціях кажу, що треба робити іншим добро, бо молитва не дійде до Господа без добрих вчинків. Нікому кривди не можна робити навіть словом!
Усі діти та внуки пані Богуслави вміють говорити по-лемківськи. У родині досі дотримуються звичаїв і традицій свого народу.
- У нас на Різдво у Криниці на стіл ставили скляний збаночок із цілющою водою, - продовжує Богуслава Палкова. – У ній було дуже багато заліза, на дні, наче іржа осідала. Решта звичаїв у нас були схожі на інші українські. Звісно, ми багато співали за столом! Я вже навчила багатьох наших лемківських пісень…
Коментар

Олександр ВЕНГРИНОВИЧ, голова Всеукраїнського товариства "Лемківщина":
- Ми зібралися ту, жеби разом от святкувати наше свято! Ми зібралися ту, аби засвідчити нашу любов до рідного краю, щоб засвідчити нашу присутність в Україні та світі, щоб довести, що наша культурна спадщина зайняла достойне місце у загальноукраїнській культурі. Ми зробили єще єдин крок у питанню відродження нашого рідного краю... 69 років тому по велінню тоталітарних режимів, за національною ознакою, нас депортували із поконвічних українських етнічних земель. Ми лишили Лемківщину, яку не можем забути. І нашим девізом назавжди буде: "Цме мі ся за тобом мій лемківський краю!".
Чорна пляма закрила сторінки нашої історії. Здавалося, що на все пропадут лемки і їх культура. Але 32 років тому патріоти Лемківщини звернувся до лемків світу, аби ми зберегли свою ідентичність. Ми запалили свою ватру — символ нашого відродження, запалили у наших серця віру і надію у майбутнє. І нас шануют за то-то. Іскри цієї ватри розлетілися по світі і нині палають в Америці, Канаді, Польщі, Словаччині, Сербії, Хорватії, і тут – на восьми регіональних ватрах в Україні. Тут панує дух лемківський, на нашім фестивальнім полі, тут серця наші наповнюються любов’ю до нашої батьківщини, наповнюються радістю, що ми тут зустріли велику родину лемківську. Тут кожен знає, що то є маленька Лемківщина!
Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google