Порожнє місце за столом: як родини Героїв переживають Різдво і як їх підтримати

Це Різдво для багатьох українських сімей буде зі сльозами. За столом — порожнє місце Героя, який віддав життя на війні. Як прожити свято без нього, як говорити з дітьми про втрату і як правильно підтримати родину загиблого — порадила психологиня Тетяна Білінська.

Різдво — це про родину, тепло, світло в домі та запах куті. Але для тисяч українських сімей цей вечір уже ніколи не буде таким, як колись. За столом залишилося порожнє місце — там, де мав сидіти тато, чоловік, син. Але він пішов на війну і повернувся на щиті. І нині родини Героїв учаться жити з болем, який не минає, а лише стає тихішим.

Не приховувати правду

Як говорити з дітьми про смерть тата, чи варто ставити на Святвечір окрему тарілку, чи потрібно вітати родину загиблого і як це правильно зробити, аби не нашкодити і підтримати  — про це ми запитали психологиню Тетяну Білінську.

Психологиня одразу говорить прямо: робити вигляд, що нічого не сталося, — найбільша помилка. Особливо, якщо дбати про дітей, які втратили татів. Дитина бачить і відчуває набагато більше, ніж дорослому здається.

— Порожнє місце за Різдвяним столом — треба говорити так, як є. Не казати, що тато десь пішов чи «залишився серед нас», — каже Тетяна Білінська. — Людина загинула. Вона загинула за нас. Ми сумуємо, нам боляче. Але ми називаємо речі своїми іменами.

Діти, пояснює вона, рідко бувають «не в курсі» війни. Вони чули розмови дорослих, бачили тривоги, чекали дзвінків. Тому новина про загибель, хоч і болюча, не падає «як грім серед ясного неба». Важливо, аби мама й рідні не закривалися в мовчанні і не будували навколо смерті «заборони на слова».

Порожній стілець: чи це правильно?

Традиція залишати місце для померлого на Святвечір існувала в українських родинах завжди. Стілець, тарілка з кутею, склянка води — символ присутності тих, кого вже немає поруч фізично, але хто живе у пам’яті.

— Це така фантомічна присутність людини. Вона є в нашій пам’яті, в нашій душі, і ми її опредмечуємо, — пояснила Тетяна Білінська. — Це нормально: плакати, згадувати, говорити, що нам його не вистачає. Не потрібно стримувати сльози. Як можна мати спогади і не плакати?

Проживання горя передбачає не уникання теми, а її прийняття. Навіть через такі символічні жести. Найбільше війна б’є не лише по тих, хто на передовій, а по дітях Героїв. Психологиня підкреслює: стан дитини прямо залежить від стану матері.

— Якщо мама конструктивно проживає горе, у дітей немає великих психологічних травм, — каже психологиня. — Діти завжди «фонять» тим, як почувається мама. Мама — це опора в їхнє майбутнє, — каже вона.

Якщо мама зламана, світ дитини теж тріскає. Коли мама розбита, дитина також розбита. Бо вона боїться: що їсти, у що одягнутися, на кого спертися завтра. Тому дуже важливі прості, але сильні слова: «Діти, ваш тато — Герой. Ви — діти Героїв. Пам’ятайте про це». Це не пафос. Це — фундамент. Він допомагає дитині жити далі, вчитися, мріяти й знати, що жертва тата не була даремною, каже психологиня.

Чи можна святкувати, коли йде війна

Для дитини важливо бачити ритуал прощання. Це допомагає усвідомити: смерть — не абстрактне слово, це подія, яку можна оплакати й прожити.

Питання, яке нині підсвідомо ставлять собі майже всі: чи маю я право радіти? Психологиня відповідає чітко: жити потрібно.

— Неможливо жити на цвинтарі 24/7, — каже Тетяна Білінська. — Різдво завжди було тихим домашнім святом. Його святкували в колі близьких людей, які дають тепло і підтримку. Свято не скасовує біль. Але допомагає відчути, що життя триває. Особливо коли поруч — діти, рідні.

Чимало людей уникають таких родин — бояться сказати щось «не те», ніяковіють, губляться. Це ще одна велика проблема суспільства.

— Ми не вміємо підтримувати знайомих, близьких у горі, — каже Тетяна Білінська. — Люди не знають, як робити це — і не лише в перший день, чи після поховання. А правильно — це просто привітати зі святом, подякувати родині, назвати загиблого Героєм, не втекти в мовчання. Наше Різдво — завдяки їхнім життям. Ми маємо можливість хоча б кутю зварити завдяки їм.

Горе живе рік. Пам’ять — все життя

Психологиня пояснює, що нормальний цикл горювання триває близько року. Це час, коли людина вперше проживає всі дати без того, кого втратила: Різдво, Великдень, Новий рік, дні народження. 

— Після року біль не зникає, але стає менш гострим. Людина навчається жити з ним, — каже психологиня. — Жити — не означає забути. Жити — означає не дозволити болю відібрати сенс.

Цьогоріч Святий вечір знову буде з порожніми місцями. Хтось поставить тарілку. Хтось — фотографію. Хтось просто мовчатиме і плакатиме. І це — нормально. У кожній такій хаті є свій Герой. І є ті, хто мусить навчитися жити далі — заради дітей, заради його мрій, заради України.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.