Повертається додому назавжди: у Чорткові прощаються з Назаром Махневичем, який загинув на Харківщині

Повертається додому назавжди: у Чорткові прощаються з Назаром Махневичем, який загинув на Харківщині
  • Назар загинув ще 5 травня, під час захоплення разом із побратимами ворожого блокпосту у селі Цупівка Дергачівського району на Харківщині. Там хлопця і поховали.
  • «Я вірю, що загибель сина була недаремною» — мама Назара Махневича чекала перемоги, щоб поховати сина вдома. Пані Світлана пройшла через сім кіл пекла, аби довести, що її єдиний син загинув. Найбільше жінка хотіла перевезти його додому. І провести в останню путь, як він на це заслужив, захищаючи нас із вами ціною власного життя…

Чортків зустрічає свого Героя, 29-річного Назара Махневича. Він загинув в боях на Харківщині ще 5 травня. 28 вересня Герой назавжди повернувся додому.

Окупанти не давали забрати тіло додому. Мати, яка пройшла через сім кіл пекла, аби довести, що її єдиний син загинув, довгі місяці чекала, що зможе перевезти його додому. І провести в останню путь, як він на це заслужив, захищаючи нас із вами ціною власного життя…

Захищаючи Україну від загарбницьких рук російських окупантів, загинув чортків'янин – 29-річний Назар Махневич. Рідні довго розшукували його, сподіваючись на диво. На жаль… Назар загинув ще 5 травня, під час захоплення разом із побратимами ворожого блокпосту у селі Цупівка Дергачівського району на Харківщині. Окупанти влучно поцілили гранатою. 5 травня життя 29-річного воїна обірвалося. Про це у травні 2022 р. повідомили у Чортківській міській раді.

Мріяла, аби дитина покоїлась в рідній землі

Мати Назара Світлана Махневич ще довгі місяці оббивала пороги різних інстанцій, розшукувала побратимів, аби бодай дізнатись, як загинув син. І їздила до поранених побратимів, аби отримати свідчення та змінити статус єдиної дитини зі «зниклий безвісти» на «загиблий». Жінка, яка повернулась з Італії, зізналась «20 хвилин», що, наївна, сподівалась: знайде правди і допомоги на Банковій — і навіть їздила туди. Щоправда, далі блокпосту перед Офісом Президента пройти не змогла. Проте довелось пройти міністерства і навіть через суд. Єдине, що залишалось матері — чекати на повернення містечка, де поховали Назара, на підконтрольну територію. Згорьована мати найбільше мріяла — перевезти тіло додому, у Чортків, аби її дитина покоїлась в рідній землі… Дочекалась…   

Мама Світлана розповіла, що її Назар був надзвичайно патріотичним хлопцем. Дуже хотів служити у війську, втім мав зайву вагу та з першої спроби до армії його не взяли. Хлопець навіть поставив собі ціль і схуд з 94 до 72 кг. З другої спроби його таки взяли до армії.

Назар Ярославович Махневич народився 19 лютого 1993 року у Чорткові. Після строкової служби він перевівся на заочну форму навчання в чортківській філії ЗУНУ і підписав перший контракт на службу в ЗСУ. Пройшов чимало гарячих точок, був учасником бойових дій. Служив у різних бригадах та пройшов кілька ротацій. Останнє місце служби – 8 батальйон 10 гірсько-штурмової бригади. Він саме приїхав додому, побув кілька днів, як вночі подзвонили: треба терміново повертатись на службу, розповіла мама. Назар узяв наплічник і поїхав…

— Я нічого не знала, тоді перебувала в Італії, вже потім побачила, що почалась війна, — розповіла Світлана Махневич. — У Назарка 19 лютого був день народження, йому виповнилось 29 років. Я приготувала гарний подарунок. Але, на жаль, так і не змогла подарувати його синові…

Не зумів потримати Назар у руках і останню нагороду: 4 лютого його нагородили Хрестом сухопутних військ. Буквально нещодавно нагороду передали матері – вона наполягала, аби відзнака була вдома. За час військової служби Назар отримав вже чимало військових відзнак і нагород.

Радів, коли «затрофеїли» в орків БМП

— Він був дуже порядним, проукраїнським і патріотично налаштованим. Мені часом здавалось, що не я мати, а він моя дитина, а навпаки, — пригадує пані Світлана. —Він хоч вже і був дорослим, але ж дитина моя… А душа і розум у нього були вже зрілими, як у людини, яка чимало побачила-пережила. Читаю зараз нашу переписку у ватсапі, він мені відкривав очі на багато питань. Деякі речі пояснював на пальцях. Дуже поважав чеченського лідера Дудаєва. Рівнявся на нього. З повагою говорив про Шаміля Басаєва. Розповідав про війну у Чечні, проводив аналогії та скидав документальні фільми. Виходило, що не я його вчила, а він мене. А я мусила гуглити чимало речей, аби говорити на рівні із сином. Мусила бути і за маму, і за тата, якого не стало 6 років тому.

Назар захоплювався військовою технікою і знав про неї абсолютно все. Кожен гвинтик, кожну деталь, що де і навіщо знав досконало. І напросився, аби бути механіком-навідником. І не було меж його радості, коли він разом із хлопцями «затрофеїв» в орків другу БМП.

Пройшов Бучу, Ірпінь, Гостомель

— На жаль, перед останнім боєм він її втратив, машину сильно обстріляли — вона стала недієздатною, — поділилась Світлана Махневич. — Це додало йому злості і люті. Хоча куди більше, коли син пройшов Бучу, Ірпінь, Гостомель… Бачив наслідки звірств, попелища і згарища, дивився на почорнілих від жаху і болю людей. Казав мені: «Мам, оце все, що ти бачила по ТВ – вважай, що ти нічого не бачила». Що словами всього жаху описати неможливо. Розповідав про розтерзані тіла молодих дівчаток, як їм хрести вирізали на грудях. Як вулицями, ніби примари, ходили зґвалтовані жінки з опущеними головами.

Тоді ж Назар, який завжди був надто добрим і справедливим, зізнався матері: тепер не шкодуватиме нікого з ворогів. Який полон? На нього заслуговують хіба вищі військові чини ворога — і те лише для того, аби дізнатись у них важливу інформацію. Решту потрібно просто винищувати, пригадує матір.

— А в мене серце розривалось. Він настільки був завжди гуманним – до чого треба було довести мою дитину, щоб він так казав. А зараз ще гірше, — жінка зупинила розмову, вона плакала…

2 травня Назар подзвонив до мами. Світлана каже, вони балакали, наче востаннє — і ніяк не могли наговоритись про все на світі. Хоча часто син обмежувався повідомленнями на кшталт «у мене все ок».

Побачила некролог і її життя ніби зупинилося

— Уявляєте, мій син почав заїкатись, — матері важко це все згадувати. Жінка робить паузи, аби опанувати себе. І продовжує, — Назарко, як я потім дізналась, отримав контузію. Але в госпіталь їхати відмовився, мовляв, треба йти в бій, і я не можу лишити своїх хлопців. Зараз я вже думаю, якби він не зволікав, якби тоді погодився лікуватись, може б і залишився живим. А так через контузію, напевне, гірше і повільніше орієнтувався і не зміг дати раду, коли кинули гранату.

Коли Світлана приїхала додому з Італії, побачила 8 травня на сторінці сина некролог. Писав Леонід, що Назар загинув. Там було багато добрих слів про сина і сотні слів співчуття. А в Світлани в цю мить життя ніби зупинилося. Її син офіційно перебував у статусі «зниклого безвісти». І тоді почались її власні сім кіл пекла, через які їй довелось пройти, аби дізнатись правду про сина. І про його загибель. Більше того, добитись, щоб змінили статус «зниклий безвісти» на «загиблий».

— Ми шукали його у списках тих, хто був в полоні, між пораненими, загиблими, ніде Назара не було. Я просила через соцмережі, аби повідомили бодай щось про мого єдиного сина, — пригадує Світлана. — Просила, щоб хоч хтось відгукнувся із його побратимів. Одного разу мені подзвонила дружина побратима. Колі. Першими її словами було «я мушу повідомити вам гірку звістку».

Коля був дуже добрим другом Назара, хоча у чоловіків була суттєва різниця у віці. У Колі дружина і п’ятеро діток, у Назара – лишень дружина. Чоловіки служили в одній роті, але у них було й чимало спільного, раз вони так подружились. Микола не був очевидцем загибелі Назара, тому мати далі вперто шукала тих, хто бачив все на власні очі. Їздила у військову частину, опитувала всіх, хто бодай щось міг знати про сина, і таки знайшла.

Там було пекло на землі

— Десь через місяць відгукнувся побратим сина Станіслав, він довго не бачив моїх повідомлень, бо був на передку, а тепер опинився у госпіталі, — поділилась пані Світлана. — Чоловік написав мені в приватні повідомлення, коли і за яких обставин загинув Назар. Я запитала, чи є ще очевидці, він назвав імена і що за потреби хлопці готові свідчити у суді. Розповів, що на тому блокпості було справжнє пекло на землі. Їх обстрілювали зі всіх боків, поливали з градів, гатили по них з літаків. Якби у нас тоді була перевага у зброї, або хоча б як зараз, мій син не загинув би.

Станіслав розповів, де поховали Назара. Побратими надали локацію, де покоїться його тіло. Але потрапити на ту територію тоді було неможливо – вона була під окупацією.

— Тоді мені самій довелось шукати свідчення, аби сина визнали загиблим, — поділилась Світлана Махневич. — Один із побратимів нотаріально затвердив свідчення. Треба було ще бодай одного. Знайшла пораненого побратима Тараса у госпіталі, але у нього не було паспорту, лише Е-документ. А нотаріусам такого не достатньо. Тоді ми записали відео, де він себе назвав і все повідомив, коли і як загинув мій син.

Тоді з цими свідченнями Світлана з адвокатом подали до суду. Суд ухвалив рішення, і лишень тоді мама змогла отримати свідоцтво про смерть дитини.

— Я надіюсь, смерть моє дитини була недаремною, і це збереже життя іншим – як військовим, так і цивільним, матерям, дітям, літнім людям, — каже пані Світлана. — Україна мусить перемогти. А я чекатиму, коли зможу поховати сина вдома.

Було б легше, якби сказали правду

У Назара залишилась молода дружина Тетяна – пара побралась 5 років тому 10 червня, саме на день народження Світлани. І тепер жінка каже, вже ніколи не зможе відзначати своє свято. На війні і племінник Богдан, тому жінка молиться, аби бодай його Господь зберіг.  

— Я довго не могла зрозуміти нашого законодавства. Вносити у списки «зниклих безвісти» усіх, тіло кого не змогли забрати чи знайти, — каже пані Світлана. — Невже не можна внести поправки до Закону зараз, коли йде війна. Щоб не марнувати стільки часу, сил, нервів і здоров’я, доводячи, що твій син загинув. Було б інакше, якби мені одразу сказали правду. А так родичі мусять пройти через суди і решту. Чому я маю збирати свідчення і доводити, що моя дитина загинула?

Жінка тоді ще довго розповідала про всі поневіряння. Як намагалась шукати допомоги і правди в Президента, для того поїхала у столицю. Але не могла пройти далі блокпосту на Банковій. Як плакала і обіцяла нікуди звідти не йти, доки їй не допоможуть, нехай навіть в кайданки закують. Наївна, гірко констатує пані Світлана. Щоправда, згадує, як люди з блокпосту порадили звернутись до Міністерства ветеранів. А вже там її вислухали, бодай трохи розрадили й обіцяли допомогти. Там дали їй свої координати, номери телефонів. І в співпраці з міністром, тамтешнім і своїм юристом почалась паперова й судова тяганина.

Світлана згадує, як збиралась сама їхати на Харківщину, шукати тіло сина. Контактувала із місцевими волонтерами й депутатами. Єдине, що її зупиняло — це ж доведеться спілкуватись із представниками країни, яка вбила її дитину. Просити, говорити, вмовляти, аби віддали тіло. Про те, що й сама могла не повернутись звідти, тоді не думала. Проте чітко знала: Назар цього не хотів би, і, якби був живим, не допустив би за жодних обставин. Тому зараз жінка чекала вірила: територію звільнять, і тіло її сина віддадуть. Дочекалась…

У травні Назара поховали саме там, у селі Цупівка, де він і загинув. Та хлопець  повернувся додому — назавжди…

Парастас за загиблим Махневичем Назаром відбудеться 28 вересня о 18 год. у Чорткові, у рідному домі Героя за адресою: вул. Кн. В.Великого, буд. 14, кв. 47. Чин похорону відбудеться у четвер, 29 вересня, о 10:30 в рідному домі Героя, а о 12 год. – у церкві Святої Покрови.
 

Редакція висловлює щирі співчуття мамі, дружині, всій родині, землякам, побратимам та всім, хто втратив дорогу людину. Вічная пам’ять, шана і слава тобі, Герою…

 

Стежте за новинами Тернополя у Facebook, Telegram, Instagram, Viber та YouTube.

Коментарі (112)
  • Tetiana Tabachniuk

    Вічна пам'ять герою України
  • Ганна Раба

    Вічна і світла пам'ять Герою Співчуття рідним і близьким
  • Lena Kruchynina

    Дякую, брате ! Вічна слава … ❤️❤️🤣🤣🤣
  • Stephanie Sollo

    Нет войне

11:05 «Нива» на виїзді зіграє останній матч року 10:21 У Тернополі планують розгорнути 12 стаціонарних пунктів обігріву play_circle_filled 09:15 Ситуація із електроенергією на Тернопільщині 27 листопада (ОНОВЛЮЄТЬСЯ) 08:01 Сьогодні, 27 листопада: Іменини святкують Олексій, Григорій, Микола, Сергій, Василь, Костянтин, Віктор, Петро, Федір, Анна Від читача 15:41 Виділення однієї земельної ділянки різним особам 21:00 «Дорогий Миколаю, тебе я благаю, допоможи нашим захисникам і захисницям»: що просять діти з Тернопільщини 20:15 У Тернополі вшанували пам'ять жертв Голодомору photo_camera 20:02 Зупинився час без тебе, непоправна втрата і біль… Тернопільщина прощається з Ігорем Ліщиною 19:00 Доброволець тернопільського батальйону «Тор» отримав поранення на фронті 18:00 Картини, постери й декоративні ікони. Що ще можна буде купити на аукціоні від Молодіжного Центру? 17:05 На Тернопільщині діє 101 «Пункт Незламності». Що там є і чи можна перебувати під час тривоги і після 23-ої? 16:33 На Тернопільщині рятувальники дістали з колодязя жінку 16:01 На передовій духовно служать сім тернопільських капеланів photo_camera 15:01 Голодомор: запалімо свічку пам’яті на Театральному майдані та у своєму вікні 14:10 Бетонні укриття на зупинках почали встановлювати. Як всередині і про що мовчить міська рада Тернополя 13:07 Приїхали додому на кілька днів: на Тернопільщині одружилися військові 12:01 Внаслідок COVID-19 помер 69-річний тернополянин
Дивитись ще keyboard_arrow_right
keyboard_arrow_up