Правда чи ні? Які теми в медіа є чутливими: що показувати, а що — ні

У кожного з нас — різний рівень чутливості, тож всі ми по-різному сприймаємо ту чи іншу історію, реагуємо на її подачу та «оправу». Втім, насправді є чіткі правила, які допоможуть і читачам, і медійникам зрозуміти, де чорне, а де біле, де межа між ними, що варто показувати, а що — ні, навіть якщо дуже хочеться. 

Ви — журналіст чи журналістка регіонального видання. До вас звертається жінка, чий чоловік нещодавно загинув під час обстрілу. Вона хоче поділитися історією — каже, що її біль повинен щось змінити. 

Ви погоджуєтесь. Але вже після запису розумієте: частина деталей надто особиста, кадри — шокуючі, а її син випадково потрапив у кадр, хлопчик плаче на цих світлинах. Що робити? Видалити? Опублікувати все як є? 

А якщо ви не журналіст, а читач (глядач)? Чи хотіли б дізнатися суть цієї історії? Чи хотіли б бачити такі кадри?

Щоразу під час війни журналісти роблять вибір — як не перетнути межу між правом суспільства знати й правом людини не бути травмованою знову. Фактично, багато правил «народилися та продовжують народжуватися» вже під час повномасштабного вторгнення. Для цього маємо чіткі орієнтири — «Кодекс етики українського журналіста», українське законодавство та практичні посібники, зокрема «Як викладати журналістику конфлікту: передовий досвід та рекомендації».

Основне правило: не нашкодь

Чутливі теми — завжди пов'язані з історіями людей, які пережили втрату, поранення,  насилля, полон чи обстріли коли вони стосуються дітей абощо. Коли їх не можна розповідати без глибокої етичної рефлексії. Журналіст має не просто «записати правду», а зробити це професійно, із повагою до героїв та авдиторії, так, щоб не нашкодити.

Перевірте, наскільки добре ви розбираєтесь у цій темі — пройдіть тест від АНРВУ, який ми підготували в рамках проєкту «Медіамости: Фінляндія та Україна».

«Журналіст має поважати приватне життя людини, особливо в періоди горя або страждань» — ідеться в «Кодексі етики українського журналіста».

Зокрема, у Посібнику з журналістської етики зазначено: «Відповідальна журналістика допоможе висвітленню проблеми чи явища, натомість недбале ставлення до висвітлення чутливих тем може погіршити становище та наразити потерпілих на додатковий ризик».

Висвітлюючи складні та чутливі теми, медіа варто забезпечити баланс між своїм правом на публікацію суспільно важливої інформації, відповідальністю за захист постраждалих та впливом такої інформації на авдиторію.

• Мотивувати людину погодитися на інтерв’ю з усвідомленням наслідків
• Готуватися до розмови і бути готовим надати підтримку
• Записувати інтерв’ю м’яко, з емпатією, не змушуючи переживати травму ще раз
• Узгоджувати матеріал до публікації
• Не вживати слова «жертва» — краще «людина, яка пережила травматичну подію»

Що заборонено або неетично:

• Публікація імен загиблих без згоди родини
• Показ тіл загиблих, поранених, останніх хвилин життя
• Публікація фото, які принижують гідність
• Використання жалості або сенсаційності
• Поширення контенту, що може підпадати під ознаки «культу насильства і жорстокості» згідно зі ст. 300 КК України

Особливо важливо:

• З дітьми — знімати лише з дозволу батьків/опікунів, не показувати емоційно нестабільні моменти
• З полоненими — не публікувати їхні історії без згоди та не через третіх осіб (навіть родичів)
• З місць трагедій — не транслювати шок без попередження, розмити кадри, уникати сенсаційності

Окремим пунктом хочемо наголосити на темі сексуального насильства. Ми часто читаємо історії чи бачимо відео з людьми, які «пройшли через це». І справді, тема насильства — одне з найскладніших завдань у журналістиці, воно потребує серйозної підготовки.

У жодному разі особи, які пережили травму, не повинні бути піддані дискримінації чи стигматизації (коли є спроба нав’язати таку думку: «Сам винен, навіщо туди пішов чи взяв до рук цей небезпечний предмет»). Також журналісту, який спілкується із постраждалими, треба розуміти, що таке травма і які психологічні наслідки вона може мати, відчувати та не перетинати етичні межі. Посібник «Як викладати журналістику конфлікту: передовий досвід та рекомендації» містить наступні ключові рекомендації щодо спілкування з людьми, які пережили травму.

Основні рекомендації

— Медіа мають усвідомлювати, що постраждалі можуть зіткнутися з ризиком для себе, сім’ї, родичів або знайомих у результаті виступів у медіа. Тому журналісти чи журналістки повинні завжди повідомляти, як фотографії, аудіо та / або відео будуть поширені та з якою метою.

— Журналісти та журналістки повинні переконатися, що постраждалі були поінформовані про те, що фотографії та імена можуть бути оприлюднені і видимі у всьому світі протягом необмеженого часу. Тому завжди має бути інформована згода постраждалих на розкриття інформації, яка їх ідентифікує.

— Журналісти і журналістки мають переконатися, що постраждалі повністю розуміють результат оприлюднення. Постраждалих ніколи не можна вводити в оману, запевняючи, що поява в медіа гарантує значний глобальний відгук.

— Фотографування/зйомка осіб віком до 18 років, які пережили сексуальне насилля, обмежена за рідкісним винятком і можлива лише за згодою батьків або осіб, які їх замінюють, як і опитування неповнолітніх дітей. При публікації будь-яких матеріалів із зображенням дітей, їхні обличчя та / або особисті дані, які можуть їх ідентифікувати, мають бути приховані.

— Особам, які пережили насилля, завжди дозволено мати з собою «третю сторону», наприклад, співробітника, знайому особу, когось із рідних або іншу особу, якій вони можуть довіряти під час співбесіди.

— Журналісти і журналістки завжди повинні уникати осудливої мови. Наприклад, «секс» не можна використовувати при описі зґвалтування, нападу або іншої форми сексуального насильства. Слово «жертва» не вживається, бо воно має негативний вплив і характер своєрідного «вироку» людині. Можна говорити про постраждалих, тих, хто вижили, тих, хто перенесли травмувальні події, пережили насилля. Важливо уникати прямих чи непрямих звинувачень тих, хто пережили ці травмувальні події.

— Журналісти і журналістки повинні забезпечити комфорт для постраждалих під час інтерв’ю задля уникнення ризику повторної травматизації. Ознаками повторної травматизації є, наприклад, явні ознаки емоційного стресу, плач, неспокій, відстороненість, пасивність, спалахи гніву. При появі таких ознак необхідно виявити розуміння, запропонувати перерву або припинити співбесіду, якщо необхідно, за згодою постраждалих.

Журналісти і журналістки повинні поважати право постраждалих осіб або їхніх присутніх близьких перервати чи скасувати інтерв’ю.

Тема смерті є ще більш складною для журналіста. Можуть траплятися випадки, коли журналіст опиниться в тому місці і в той момент, коли сталася трагедія. Що знімати, а що не знімати? Про що писати, а про що ні? В який спосіб? Постає багато етичних питань. Низка досліджень підтверджують, що шок-контент у медіа може посилити або сприяти розвитку стресу, тривоги, депресії і навіть посттравматичного стресового розладу у глядачів або читачів.

Психотерапевт Ольга Семенова стверджує, що «неетична журналістика з психологічної точки зору — це потенційно травмуюча журналістика. Смерть у прямому ефірі (та й в записі теж) спричиняє великий емоційний резонанс у більшості глядачів. Цим журналісти додають роботи психотерапевтам і психіатрам. Наша емоційна сфера досить вразлива і крихка, і для когось ці кадри стануть надважким досвідом».

Коли ви повідомляєте про загиблих, варто дотримуватись наступних правил:

• родина не повинна дізнатися про смерть близьких через ЗМІ. Відтак треба добре зважити всі обставини, перш ніж повідомляти імена та прізвища загиблих;

• не варто транслювати смерть в прямому ефірі і робити з цього сенсацію;

• не варто показувати (ні на фото, ні на відео) понівечені тіла (натомість можна показати якісь речі загиблих);

• не варто показувати у кадрі останні хвилини життя пораненої людини;

• у випадках, якщо не можна уникнути показу шокуючого контенту, в телеефірі перед показом такого контенту має йти попередження, а в друкованих та онлайн-ЗМІ такий контент не повинен бути на першій шпальті чи головній сторінці сайту та привертати увагу.

• повага до загиблих та їх родин має бути в основі будь-якого матеріалу. 

А як бути читачам?

Якщо ви бачите шокуюче фото — спитайте себе: чи потрібне воно для розуміння ситуації, чи просто викликає емоції?

Повідомляйте редакції, якщо матеріал порушує вашу чутливість або етичні межі.

Не поширюйте зображення тіл, особливо дітей або загиблих — навіть якщо це «реальність».

Пам’ятайте: повага до гідності — відповідальність не лише журналіста, а й читача.

Вірте в силу етичної журналістики й підтримуйте медіа, які працюють чесно.

Уникайте написання образливих або принизливих коментарів до історій людей, які пережили втрати — пам’ятайте, що вони можуть це читати.

Не публікуйте персональні історії інших без їх згоди — навіть якщо вам здається, що це «в ім’я правди».

Поважайте гідність не лише героїв матеріалів, а й себе як відповідального користувача інформації.

Журналістика під час війни — це не просто інформування, це партнерство медіа та авдиторії, усвідомлене ставлення до інформації, яка має показувати реальність, але не завдавати болю тим, хто пережив травмуючу подію. 

***

Проєкт «Медіамости: Фінляндія та Україна» реалізується Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» у партнерстві з News Media Finland за підтримки Міністерства закордонних справ Фінляндії.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.