«Привіт, кохана. Що робиш? Тебе чекаю…» З полону повернувся Андрій Вінницький

Синові-підлітку не казали відкрито, що тато в полоні. Але дружина припускає, що він знав. Коли почув, що тата звільнили, плакав разом з дорослими. 

«Я весь час молилася… Після останнього обміну полоненими просила, аби чоловік був у списках саме 62 обміну. Бог почув мою молитву, — Юліана Вінницька, дружина захисника, який днями повернувся із ворожого полону, вже й не стримує сліз. Через кілька хвилин, опанувавши себе, жінка продовжила, — для мене це свідчення. Моліться, рідні полонених, Бог вас почує, вірте в це. Я кожному тепер про це розповідаю. Це моя подяка Богові, що він повернув мені чоловіка…» 

Про полон повідомили росіяни

37-річний Андрій Вінницький із с. Медин Скориківської громади Має двох дітей — старшій дочці від першого шлюбу Соломії вже 19, а молодшому синові Матвію 13 років, розповіла дружина. 

До повномасштабного вторгнення займався євроремонтами, ремонтував у церквах. Саме напередодні вторгнення ворога в Україну повернувся додому з роботи у Києві. 

— Коли ступив з поїзду на перон у Тернополі, Київ вже бомбили, — розповіла дружина Юліана. — За лічені дні йому подзвонили з ТЦК, Андрій зібрався і пішов, хоча не мав військового досвіду і навіть в армії не служив. Спочатку був в теробороні. У травні їх відправили на Львів. 

Згодом підрозділ 24 бригади, де служив Андрій Вінницький, перекинули на Луганщину. Місяць з чоловіком не було жодного зв’язку, пригадує Юліана. А потім дружині подзвонили з російського номера та повідомили, що чоловік у полоні. Тому порадили звертатися до його командування. 

Більше на зв’язок чоловік, — до самого обміну, не виходив. Були короткі повідомлення від тих, кого звільнили: «Живий, здоровий, тримається», згадує дружина. І каже, мовляв, Андрій там тримається, і вона себе переконувала, що мусить. Жінка згадує, як зверталася до всіх можливих інстанцій, як боляче було бачити на відео допит чоловіка у ворожому полоні. Як часом була паніка і відчай. Але вона молилася, аби Бог дав їй сили все пережити і повернув чоловіка. 

— Синові я не сказала прямо, що батько у полоні, але він, здається, знав, може відчував, — зізналася Юліана Вінницька. — Так і вийшло, що я боялася його засмутити, а він не розпитував, що ще більше не засмутити мене. Кожен все тримав в собі. У нього не було прямих питань на зразок де тато. Тільки часто говорив про нього — а ми з татом те робили, а ми там були, а тато те і те. 

Від щастя плакали

Що чоловіка звільнили, жінка дізналася від самого Андрія. Згадує, це було 19 березня близько обіду. Юліана побачила незнайомий номер, взяла слухавку. І почула: «Привіт, кохана. Що робиш?» І тільки й змогла промовити: «Тебе чекаю». 

— Ці відчуття неможливо передати, — зізнається Юліана. Жінка плаче… — Ми говорили зовсім недовго. Я чула його голос, але боялася вірити, що це мій Андрій, що його звільнили і що він вже в Україні. Пішла до малого, кажу, котику, наш татко був в полоні. Але його вже звільнили. В сина повні очі сліз — він побіг в іншу кімнату і плакав. Від щастя плакав. 

Юліана від хвилювання почала сумніватися, чи, бува, не помилилася, чи це не розіграш і чи не шахрайство. 

Жінка згадує цей ком, який застряг у горлі і заважав говорити. Вона згадує, як подзвонила до Андрієвої троюрідної сестри. Розповіла, що чоловік дзвонив, але просила особливо не поширювати цю інформацію, бо й сама не розуміла, чи це правда. Набрала Андрієву доньку і маму. Всі плакали від щастя. А ввечері подзвонив сам Андрій. 

«Я поки нічого не розповідатиму»

— Йому вже дали телефон, він міг набрати мене, — згадує Юліана Вінницька. — Але, якщо чесно, ми й толком ще не говорили. Здебільшого, що треба донести звістку до рідних тих, хто лишився у полоні. Що вони живі. Він казав прізвища, просив шукати номери телефонів рідних та обдзвонював їх. А я не займаю його час, бо знаю, що таке чекати. Це зараз важливіше. А ми ще встигнемо наговоритися. Я чекала майже три роки, то кілька днів ще почекаю… 

Чоловік у полоні схуднув на 40 кілограмів, каже дружина. Але головне, що живий і тримається. А ще Юліану дуже тішить, коли Андрій розповідає, що те і те має зробити. Значить має плани на життя — і це казка. А з рештою впораються. 

Дружина поки не сказала чоловікові, що молодший із трьох братів теж став на захист України. Старший служив з перервами від 2014-го року, і з початком повномасштабного вторгнення повернувся на службу. Чоловікові батьки мають трьох синів, — і всі служать. 

Не сказали татові, що син отримав дитячу стипендію від місцевої агрофірми. І скільки зусиль та старання це коштувало малому, можуть тільки здогадуватися. 

— Мені здається, що Матвій це робив, аби тато міг ним пишатися, — на хвилинку задумавшись, продовжила Юліана Вінницька. — У нас дуже добра і чуйна дитина, добре вчиться, прислуговує в церкві. Старша донька Андрія дуже переживала за тата. Щойно якийсь обмін полоненими, питала, чи немає звісток. Так було тяжко, хотілося щось добре сказати дитині – а немає чого казати. Мама і батько зустріли звістку про повернення середульшого сина слізьми. Плакали всі. Але нарешті це були сльози щастя. 

Жінка каже, поки планів на подальше життя не будує. Бо все треба обговорити з чоловіком і вирішуватимуть разом. 

— А я буду підлаштовуватися під його плани, — каже дружина. — особливо не розпитувала, що пережив у застінках. Але Андрій вже казав, мовляв, я поки тобі нічого не розповідатиму. А я й розпитувати не буду. Головне, що живий і повернувся. А далі з Божою допомогою, — впораємося зі всім. 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.