Робимо це, щоб вберегти усіх хлопців: як мешканці одного будинку в Тернополі допомагають ЗСУ

• Мешканці 15 Квітня, 3 збираються усім будинком у дворі та роблять нитки для кікімор.
• Прийшовши з роботи, попри втому, вони все одно стараються робити корисну справу, щоб наблизити нашу перемогу. 

Світлана, Юля, Леся, Іванка, Таня, Оленка, Віра, Неля, Алла, пані Леся, Юля, Мар’яна, Галя, Іра, Надя, Тамара, Христина, Костя, Ульяна, Оксана, Христя, Єва, Настя, Кирил, Марко, Артем – це все великий та дружний колектив щирих та небайдужих людей, які проживають у будинку №3 на вулиці 15 Квітня. 

Спочатку плели сітки на Станції

Коли розпочалась війна вони зібрались та почали шукати, чим можна допомогти нашим воїнам.

– З 26 лютого ми почали шукати, куди можна долучитись, щоб наблизити нашу перемогу і тоді на Станції юних техніків побачили, як хлопці роблять станки для того, щоб плести сітки, – розповідає жителька цього будинку пані Віра. – Не довго думаючи, я разом із Світланою та сином Костею пішли допомагати плести ці сітки.

Два тижні Віра та Світлана ходили на Станцію юних техніків та плели ці сітки, проте вже через два тижні потрібно було повертатись на роботу, але і покидати заняття з плетіння сіток теж не хотілось.

– Просто піти на роботу і нічого не робити ми собі дозволити не могли, тому що кожен воїн має повернутися додому живим, і тоді я запитала у керівника гуртка Тетяни Семенець чи можна було б робити це вдома, – каже Віра. – Коли нам сказали, що підготовчу роботу можна виконувати додому, то ми взяли мішки, щоб пороти їх та зробити нитки на кікімори. 

Так як ще був березень, то спершу вони збиралися у коридорі будинку, бо на вулиці було ще холодно.

 – Спочатку нас було троє: я, Світлана та Тетяна Анатоліївна, а вже згодом стали долучатись і інші жителі будинку, – каже Віра.

Приємно, коли дякують воїни

Коли надворі ставало тепло, то дівчата почали виходити у двір та пороти ці мішки на лавках і тоді до цього стало долучатись ще більше людей. Окрім цього, дівчата ще крутили джгутики для того, щоб потім пришивати їх на кікімори. 

– Я зустрічалась з багатьма хлопцями, які мають як знайомих, то когось із родини на передовій і вони почали просити чи можемо ми для них пошити ці кікімори і звісно, що ми нікому не могли відмовити, – розповідає Віра. 

Мотивує дівчат те, що коли хлопці отримують кікімори, то дзвонять і розповідають свої історії, як довго вони лежали в цих кікіморах та що ніхто їх не помітив. Також дуже приємно, коли воїни дякують дівчатам за ту велику справу, яку вони для них роблять.

– Коли я чую всі ці історії, то розумію, що я буду це робити незалежно від того як знайти на це час, – додає Віра.

Хлопці намагаються будь-яким чином подякувати дівчатам, так як вони допомагають їм залишитись живими. 

 – Одні хлопці передали нам печиво, то ми відкрили його тут у дворі та роздавали дітям, а одні подарували грамоту волонтерському руху на вулиці 15 Квітня і це було дуже приємно, – розповідає Світлана, жителька цього будинку. 

Переважно у дворі збирається до 20 людей і кожен знайшов собі заняття: хтось крутить нитки, хтось їх нарізає, а хтось поре мішки.

 – Ми збираємось після роботи, навіть якщо дуже втомлені, бо розуміємо, що хлопцям на передовій набагато важче і в них немає ні свят, ні вихідних, тому це і є нашим стимулом старатись для них так само, як вони стараються для нас, – розповідає Світлана.

Наче одна сім’я

Коли дівчата почали збиратись ось так у дворі, то це їх дуже сильно зблизило. Всі вони стали наче одна велика сім’я, які діляться своїми життєвими історіями та навіть кулінарними рецептами. 

 – Для того, щоб наповнювати кікімори позитивом, ми почали згадувати якісь позитивні моменти свого життя, смішні пригоди, анекдоти, – каже Світлана. – Це нас дуже згуртувало. Ми після нашої перемоги обов’язково будемо продовжувати збиратись ось таким колективом. 

Дівчата роблять це та вірять у Перемогу, але допоки війна ще триває, то вони нізащо не покинуть цю справу, тому що нашим захисникам потрібна допомога. 

– Ця робота нас не тільки надихає, а ще й дуже згуртовує і тому ми зараз робимо це все лише з охотою і залюбки, незважаючи хто і до якої годин працює, ми збираємось і працюємо до 11 години вечора, – розповідає жителька будинку Олена. 

Ці люди – хороший приклад того, як можна допомагати нашим воїнам, не виходячи далеко із будинку. Побувши кілька хвилин у цьому колективі, ти почуваєшся неначе вдома і наповнюєшся позитивом та ще більшим бажанням допомагати нашим захисникам.

Автор Тетяна Бакай

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.