Шестеро дітей, чиє світло не згасне: Тернопіль оплакує наймолодших жертв ракетного удару
Назарчик і Каміла, Давид, Амелія, Руслан та Артем… Шестеро дітей, чиї обличчя ще недавно світліли усмішками, а тепер — на фото зі скорботними свічками. Подвір’я їхніх будинків стали місцями пам’яті, а дитячі іграшки на руїнах — болючими символами того, що забрала війна. Тернопіль ніби застиг у жалобі, бо разом із цими дітьми місто втратило частину свого майбутнього. Їхні історії — це рани, які не загояться, і світло, яке ми мусимо зберегти.
В одну страшну мить 19 листопада тиха безпека Тернополя розбилася на друзки. Місто, яке звикло бути прихистком для тих, хто тікав від війни, прокинулося серед чорного диму, зруйнованих домівок і несамовитого болю, що завис над кожним клаптиком Тернополя.
Наймолодшому — рік
Масований ракетний удар забрав життя 34 людей. Шестеро з них — діти. Дівчатка й хлопчики, чиї маленькі мрії росли разом із ними, чиї батьки прокидались із надією, що «завтра буде краще».
Наймолодшому з загиблих було лише рік і три місяці. Найстаршим — по 17… У цих цифрах — прірва. Прірва невимовної несправедливості, яку ця війна приносить у кожен український дім.
Імена цих дітей об’єднали місто в жалобі. На місцях ударів тернополяни облаштували стихійні меморіали — сотні м’яких іграшок, дитячих малюнків, фото, живих квітів і лампадок, які тремтять на холодному вітрі. Містяни приходять щодня — стоять мовчки, моляться, плачуть. Ніхто не може змиритися з тим, що війна забрала тих, хто ще не встиг пожити і пізнати світ.
Їхня смерть — це не про політику і не про стратегію. Це про обірвані життя, які тільки починалися. Про майбутнє, що не збудеться. Про дитячі зошити, які так і лишилися відкритими на парті. Про іграшки, що чекають маленьких власників в обгорілих і зруйнованих кімнатах, де тепер панує тиша.
Ми мусимо говорити їхні імена. Мусимо пам’ятати їхні обличчя. Мусимо зберегти світло, яке вони залишили після себе — хоч би яким коротким воно було.
Розповідаємо історії шістьох діток, сплетені з болю, любові та невимовної втрати. Історії, які мають звучати. Бо вони — про всіх нас.
Каміла та Назарчик
Внаслідок удару на Стуса загинула мати Марія, її дочка — 5-річна Каміла, і син Назарчик, якому у серпні лише виповнився рочок.
Батько дітей Камаль, який був із рідними в одній квартирі в момент прильоту і якому єдиному з родини вдалося вижити, три дні поспіль приходив до зруйнованого будинку, дивився у бік зруйнованої квартири і чекав на диво. Хоча й сам не вірив, як розповів журналістам на місці прильоту 19 листопада, що рідним вдасться вціліти. Бо на місці їхнього помешкання були лише руїни. Тоді ми побачили чоловіка з травмованою рукою і в закривавленому одязі під будинком. Але, здається, він не звертав на це жодної уваги — лише дивився у бік, де ще донедавна проживала вся щаслива родина. Тоді поруч із Камалем голосила жінка. Вона намагалася пройти повз поліцію та рятувальників, що працювали на місці влучання ворожої ракети. Жінка, мов мантру, весь час повторювала: «Де мої діти?..» Як виявилося згодом, це була мати Марії, яка в одну мить втратила доньку і двох онучат.
Камілі було 5 років. Це була весела, розумна дівчинка — «кучерява маленька і розумна щебетушка», як її згадують. Вона мріяла піти до школи, чекала вересня, щоб піти до першого класу. Також була мрія відвідати бабусю в Марокко, подивитися світ далеко за межами України.
Назарчик — наймолодший у родині, лише рік і 3 місяці.
Його дитинство було надто коротким, щоб назбирати мрій, але в його батьків і рідних, мабуть, його присутність була джерелом неспокійної радості і надії.
На прощання з ними зібралися сотні тернополян — люди принесли квіти, лампадки, молилися і гірко оплакували двох діток і їхню маму, яка працювала в аптеці — її пам’ятають як світлу, добру, чуйну людину.
Господи, який біль… Тернопіль прощається з Марією та її двома дітками, яких вбила ворожа ракета
Давидко Долиняк
Серед шести загиблих дітей Тернополя — Давид Долиняк, син родини, яка пережила жахливу втрату. Вранці 19 листопада під час ворожого удару загинув 39-річний батько Віталій Долиняк та його молодший син, чотирирічний Давид. А мама і двоє сестричок опинилися у реанімації.
Родина Долиняків жила у багатоповерхівці на вулиці 15 Квітня. Того страшного ранку вони були вдома — і удар зруйнував їх життя. Квартира згоріла повністю, а всі матеріальні пожитки сім’ї — зруйновані.
Для сім’ї відкрили благодійний збір: друзі та небайдужі люди з міста звернулися до громади, щоб підтримати маму Тетяну та її двох донечок — Анну й Катерину — які вижили, але досі перебувають у лікарні.
Про батька Давида — Віталія — його товариш Віталій Яворський писав із глибоким болем: «Він був щирою і світлою людиною … годувальником родини».
Одна із заступниць директорки початкової школи № 1, де навчалися старші дівчатка, розповіли, що восени вони збирались віддати до школи й сина Давида.
— Зруйноване життя, зруйноване житло, зруйноване майно … важко підібрати слова, — написала у соцмережах Олена Філіпова, яка знала родину.
Тато і молодший братик загинув. Друзі родини відкрили збір на допомогу мамі з двома донечками
Амелія Гжесько
Серед загиблих — Амелія Гжесько, яка навчалася в 2-В класі школи № 27 Тернополя. Під час удару вона обіймала свою маму, Оксану, і саме так їх і знайшли — в обіймах.
Матір і донька згоріли заживо, йдеться в офіційних повідомленнях.
Амелія мала польське громадянство, і смерть дівчинки прокоментував Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск: «Сім. Польська дитина. Вона загинула … Вона не зможе здійснити жодної своєї мрії».
На похорон зібралися рідні, друзі, сусіди. У школі № 27 назвали Амелію «ангелятком», який більше ніколи не сяде за парту й не обійме однокласників.
Мама і донька загинули під час ракетної атаки, обіймаючи одна одну
Руслан Бобик
Студента Технічного коледжу ТНТУ імені Івана Пулюя, групи АТ-301 Руслана Бобика
викладачі й друзі називають душею коледжу. Він був щирим, доброзичливим, життєрадісним. Кураторка групи згадує: Руслан щодня приходив, запитував, як справи, підтримував інших, був активним волонтером.
— Руслан дуже любив автомобілі, мотори — він знав про них буквально все. От такий технарь — від і до. Був ініціативним, добрим, щирим, веселим, життєрадісним. Легко знаходив спільну мову з усіма. У нього було багато друзів не лише в групі, а й по всьому коледжу. Він щоранку приходив і завжди запитував, як справи. Це надзвичайно світла дитина. І я тепер не знаю, як прийняти, що його більше немає…
Хлопець знався на техніці, мріяв про майбутнє, яке не судилося. Коледж, друзі та вся громада зараз плачуть — «за ним плаче весь коледж», пишуть у повідомленнях.
«Він був душею коледжу…» Внаслідок російської атаки загинув 17-річний студент Руслан Бобик
Артем Малюта
Ще одна юна душа, яка відійшла — Артем Малюта. 17-річний підліток з Тернополя був учнем групи СЕГ-34 Тернопільського фахового коледжу ТНТУ імені Івана Пулюя.
Хлопець мав стати випускником цього навчального року. Його мрія — здобути професію слюсаря з ремонту колісних транспортних засобів та електрогазозварника, якій так і не судилося здійснитися.
Війна відібрала у нього не лише майбутню професію, а й перші кроки в дорослому житті — плани, надії, можливість жити власним життям.
Під час удару постраждали також його батьки та сестра — вони перебувають у лікарні і втратили житло.
Артем — символ вкраденого майбутнього. Його загибель — нагадування про те, наскільки тиха й невинна ціна, яку платить кожна родина, коли в їхньому житті з’являється війна.
Внаслідок ворожої атаки обірвалось життя 17-річного тернополянина Артема Малюти
Ці діти — не просто цифри в статистиці, не просто «жертви обстрілу». За кожним ім’ям — родина, мрії, майбутнє, яке розбилося в одну мить. Це несмовитий біль їхніх рідних. І частинки душі Тернополя, який ніколи вже не буде таким, як до трагічного ранку 19 листопада…
Редакція щиро співчуває батькам, рідним, одногрупникам і однокласникам, друзям, землякам і всім, хто втратив дорогих людей. Світлої вічності вам, Янгелята…
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
