Сім місяців не бачив сонця. З полону повернувся Василь Макух зі Збаража

Василь Макух долучився до лав ЗСУ у вересні 2022 року. Вже через 6 місяців потрапив у полон на Луганщині. Літні батьки понад два роки не мали від нього жодної звістки. Але, кажуть, мусили триматися, щоб дочекатися сина з полону і обійняти його.

«Це передати словами неможливо — ми і плакали, і кричали на всю хату, — батьки звільненого з полону збаражчанина Василя Макуха не можуть стримати емоцій, коли згадують, як почули голос сина у слухавці. — Ми хворіємо. Сильно хворіємо, але мусили його дочекатися...»

У березні 2023-го зник безвісти

49-річний Василь Макух до повномасштабного вторгнення працював на заводі з виготовлення дверей у Збаражі. Проживав із батьками — Галиною Іванівною та Василем Петровичем. Вони ж проводжали сина до війська 18 вересня 2022 року. Вони ж дізналися у березні 2023-го, що син зник безвісти.

—  Спочатку син потрапив на Київщину, коли там йшли бої, а звідти — на Луганщину, — розповів батько. До нашої розмови приєдналася мама, пані Галина, — ще як був на Київщині, дзвонив часто, а коли потрапив на Схід, дзвінки були рідшими і коротшими. Набере на два слова — живий-здоровий, і добре.

Подробицями зі служби син ніколи не ділився, батьки припускають, аби вони не хвилювалися. А їм було головне, що з Василем все добре. Кажуть, почули голос — і цього вже було достатньо.

—  Наприкінці лютого 2023 року син подзвонив та попередив, що кілька днів не буде на зв’язку, щоб не переживали, — згадує пані Галина. — Ми тільки знали, що йде на позиції. Почули від нього: «Мамо, тато, я дзвонити не буду — йду на таке завдання, що не можна дзвонити. Повернусь, все розкажу».

На зв’язок син більше не виходив. Вже 7 березня рідним повідомили з ТЦК, що він зник на бойовому завданні, а 8 березня батьки отримали сповіщення, що син у полоні. Зверталися всюди, куди тільки можна, згадує мама Галина.

— Ми через координаційний штаб дізналися, що він спочатку був на Луганщині, —розповів батько, пан Василь. — А згодом дізналися, це й підтвердила російська сторона через Міжнародний Червоний хрест.

Мама згадує, як за порадою Червоного хреста писали синові листи. Перший — українською мовою, другий вже російською. Відповіді не було жодної. Чи отримав їх Василь — досі не знають.

— Ми молилися і чекали, — згадують батьки і сміються крізь сльози, а ось  23 липня цього року вже кричали з радості на всю хату. Спочатку на телефон прийшло смс, що Василя звільнили. Але ми навіть не бачили того повідомлення. Вже десь в 22.30 з Координаційного штабу подзвонили і сказали, що сина звільнили. Ми так на нього чекали… (мама плаче — прим. авт.).

Хоче справжніх котлет і торта

Здоров’я батьків сильно підкосив синів полон. Мама розповіла, що через постійні стреси та переживання занедужала. Батько зараз може хіба з хати вийти і навколо обійти. Ноги взагалі не тримають. Але, каже мама, обоє тримаються. Раніше, аби дочекатися сина додому. Тепер — аби обійняти його вдома.

—  Василь забув мій номер, і коли їм дали телефони, я сама набрала його, — згадує пані Галина. — Почула у слухавці його голос — розплакалася, говорити не можу (жінка зупинила розмову, плаче — прим. авт.). — Він мене одразу впізнав. Каже, мамо, не плач, бо я буду плакати…

Що пережив у ворожій неволі, Василь батькам не розповідає. А вони й не наполягають, прийде додому, якщо сам захоче — то розкаже, каже мати.

— Дуже хвилюємося за його здоров’я, воно і раніше було не дуже міцним. А тепер, каже син, з очима зовсім погано, — розповіла мати. — Дуже схуд. Він високий і не був надто збитим. А зараз взагалі худющий, самі кості. Тепер йому треба спеціальні окуляри, бо сім місяців не був на вулиці і не бачив сонця, перебував у камері без вікон.

Зараз Василь Макух перебуває на реабілітації і впорядковує документи. Але вже планує, як повернеться додому і що смачного йому приготувати.

— Каже, як приїду додому, хочу смачні спагеті зі справжньою котлетою, — сміється мати. — І торта замовив. Він у нас солодке любить. Все буде, все зготуємо, аби тільки дочекатися…

Телефон рідних не змовкає — батька із матір’ю дзвонять, вітають. Воно й не дивина, кажуть батьки. І додають: бо він у нас дуже добра дитина.

— Люди плачуть від радості, а ми з ними, — каже пані Галина. — У сина чимало друзів, однокласники дзвонять. Вже дуже хочуть його бачити. Слідчий до нас приходив — він був у розшуку, треба було в поліції написати, що він повернувся в Україну. Так у клопотах минають дні. Головне, ми дочекалися…

Моліться, чекайте і обов’язково дочекаєтеся, — радять Макухи рідним, чиї захисники ще досі перебувають у ворожій неволі. Й вони молилися — і в храмах, і вдома. Бог почув і повернув їм сина. Тепер дякують і моляться, щоб всі наші Герої повернулися до своїх рідних, а в Україні нарешті запанував мир…

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.