Сьогодні архітектору Станіславу Калашнику мало б виповнитися 65 років. Але не судилося...
Минуло три роки з часу смерті ініціативного архітектора Станіслава Калашника. Він багато зробив для Тернополя, але багато й не встиг. 19 липня цього року чоловікові мало б виповнитися 65 років. Проте не судилося. Його життя обірвала хвороба.
Сини Станіслава Калашника натхненно відгукуються про діяльність батька. За словами молодшого сина Олександра, архітектура була не тільки справою його життя, вона прирівнювалася до чогось божественного. Неодноразово займаючи посаду головного архітектора області, а також міста, Станіслав Калашник завжди дбав про зовнішній вигляд свого коханого Тернополя. Він мріяв бачити обличчя міста усміхненим та доглянутим, а жителів – безмежно закоханими у свою маленьку Батьківщину.
«Любимо, цінуємо, пам’ятаємо», - щиро злітають із вуст Олександра ці слова. Усі вони адресовані батькові, другові та наставнику. У розмові з журналістами «20» хвилин він зізнається, наскільки самовіданним праці був покійний архітектор та чим ще захоплювався протягом свого життя.
- Олександре, чи можна сказати, що архітектура була для Вашого батька «коханою», «сестрою»?
- Так. Адже він був закоханий у неї протягом усього свого життя. Архітектура була на рівні з іконами, тобто безцінною. Кожен день він прокидався з однією думкою – зробити наш край ще кращим та затишнішим. І йому це вдавалося. Свою сумлінною працею батькові вдалося реставрувати багато сакральних споруд області. Він особисто відвідував кожне село, заходив у кожну церкву. Кожну місцевість Тернопільщини він сприймав як власну домівку й намагався вдихнути в неї життя.
- Така любов до відродження культурних пам’яток свідчить про велику набожність пана Станіслава?
- Батько і справді був дуже набожною людиною. Він не тільки на свята чи в неділю, а й при нагоді в будній день заходив до храму, аби помолитися за здоров’я рідних. А головне – він ніколи не розділяв людей на віросповідання: для нього неважливо було, чи ти – католик, чи православний. Він казав, що всі ми – християни, а ті, хто розділяють віру схожі на дітей в пісочниці, які не можуть поділити іграшок. Тато і нас з братом ще з малечку привчав ходити до церкви. Тож, маючи змогу, я заходжу в храм, аби поставити свічки за здоров’я ближніх та упокій тих людей, котрих уже немає з нами.
- Ваш старший брат також займається архітектурою, а Ви пішли стопами батька?
- Я з точними науками не дружу. Мені ближчі гуманітарні предмети – історія, географія, література, іноземні мови, юриспруденція. Хоча я дуже люблю архітектурне мистецтво. Перебуваючи в іншому українському чи закордонному місті, я, перш за все, розглядаю споруди, відвідую цікаві пам’ятки мистецтва. Мабуть, тато привив мені цю любов ще в дитинстві. А от Микола (старший сипа пана Калашника – прим. авт.) продовжив батькову справу, щоправда у Львові. Він працював на адміністративних посадах. Наразі займається реставрацією культових споруд не тільки в Україні, а й в Італії, Німеччині та інших країнах світу.
- Які проекти покійного архітектора залишилися незавершеними?
- На стадії зародку залишився проект про реставрацію Привокзального майдану, а також Майдану мистецтв. Батько мріяв зробити там рекреативну зону із зеленими насадженнями, без транспорту та метушні. Але, на жаль, в останні роки свого життя він часто страждав від високого артеріального тиску16 лютого 2010 року у нього трапився інсульт, а 24 він помер. Тож багато прагнень так і залишилися нереалізованими. Тато часто говорив, жартуючи: «Я маю сотні будинків, але не маю власного». Адже він жив у багатоповерхівці, хоча мріяв про власний будиночок. Він власними руками зводив наш дачний будинок у селищі Підгороднє – цеглина за цеглиною без сторонньою допомоги. Згідно із задумом, будинок мав більше складатися з дерева, так і є. Шкода, що тато, через постійну завантаженість на роботі, а потім через хворобу, не встиг завершити цей сімейний проект. Тож його ідею частково перейняв я, сподіваюсь, не розчарую татових сподівань.
- Були ще якісь захоплення у талановитого тернополянина?
- Він обожнював малювати. Дуже любив Карпати. Також об’їздив усю Прибалтику, країни центральної Європи. Велику кількість картин присвятив квітам та природнім пейзажам. Виходив з мольбертом та малював гори, що димлять після дощу.
- Які виставки його робіт найбільше вразили тернополян, на Ваш погляд?
- Як на мене, кожна батькова робота – довершена. У його творчому доробку біля двохсот картин, багато з них зберігається у приватних колекціях. Разом із батьком ми ходили на його виставки, присвячені Дню архітектора, Дню художника, на персональні тематичні виставки. Щоб вшанувати світлу пам'ять батька, ми організовували й посмертні виставки. Так, у дві тисячі десятому році в Мукачеве відбулася виставка «Два шовгора». Минулого року разом з Ігорем Мамусом ми організували виставку робіт під назвою «Воскресіння» в арт-галереї «Бункермуз».
- Напевне, у Станіслава Калашника залишилося немало послідовників?
- Так, це – Віктор Бабій, Валерій Перець. Дуже багато серед них його друзів – Євген Удін, Микола Пазізін, нині покійні Микола Невеселий, Казимир Сікорський та інші.
- Колишній головний архітектор часто говорив про недоречну забудову деяких вулиць.
- Його й справді обурювало те, що новобудови псують зовнішній вигляд міста. Адже часто їхнє розташування є недоречним. Батько прагнув, аби місто мало своє історичне полотно, хотів реставрувати те, що було знищене. Усі забудови повинні були бути цілісним організмом та гармонійно поєднуватися в картинку. Батька і любили, і боялися водночас. Але більшість поважали його за справедливість та порядність. Він був акулою архітектури. Інколи не давав дозволу будувати в тому чи іншому місці, але завжди знаходив кращий варіант. Завдяки своєму професіоналізму він мислив раціонально.
- Ви відчуваєте, що якісь батькові зусилля були марними?
- Звичайно, обурюють деякі архітектурні недоречності. Незрозуміло, як зводяться будинки, де один балкон «заглядає в рот» іншому з сусідньої багатоповерхівки. Можна зрозуміти, що в нас довкола Тернополя практично немає бази для будівництва, а тому щороку в місті з’являються новобудови. Проте інколи вони виростають там, де їм зовсім не місце.
Наталія БУРЛАКУ
Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google
