Спогади про Героя: "На ньому трималася наша сім'я та дім..."

В Іловайському котлі загинули сотні українських Героїв. Більшість ідентифікували, а частину досі вважають «зниклими безвісти». Серед загиблих багато тернополян.  Одного з них, Руслана Коцюка, згадаємо сьогодні

Ми не будемо писати про бої та подвиги. Натомість опублікуємо спогади дружини Героя та вірші, які Руслан Коцюк написав ще школярем. Для чого? Аби кожен з нас, який звик до слів «боєць», «герой», «загиблий» пригадав, що за словами – люди. Люди, яких не повернеш, але за якими можна поплакати, помолитися чи з щирою посмішкою пройти їхнім життям та дізнатися про них більше…

Руслан товаришував із братом Іванни (дружина бійця – прим. авт.) Ігорем. Завдяки брату ще в шкільні роки Руслан та Іванна познайомилося. Проте доля не одразу повінчала їх.

• Брат запросив Руслана в гості, - пригадує жінка. -  Тоді ми познайомилися та почали дружити. Це був далекий 1993 рік. Через два роки Руслан після 11 класу вступив до Чернівецького університету ім. Федьковича на спеціальність "Інженер-радіотехнік". Закінчив університет у 2000 році. За ці роки я встигла вийти заміж, народити сина Ігорчика та розірвати шлюб. З Русланом я підтримувала дружні стосунки, ми телефонували одне одному, спілкувались, допомагали одне одному в проблемах. А їх у нас було достатньо. В Руслана раптово помер батько, важко захворіла мати, влізли у борги, щоб її лікувати.

На той час Руслан працював у Бердичеві у фірмі родича -  ремонтував техніку. Коли мама захворіла, він залишив роботу, щоб доглядати її. А ще на його плечі лягла оплата братового навчання.

• В 2009 році мама Руслана залишила цей світ, - розповідає Іванна. - Мене біля нього не було, я знаходилась закордоном, підтримувати я його могла тільки по телефону. Коли  повернулася із заробітків, спілкування з Русланом було більше. З часом я знову поїхала закордон, але Руслан все частіше заходив до мого сина, бо ставився, як до рідного. Коли я повернулась, він запропонував вийти за нього заміж. Одружилися ми 16 березня 2010 року. Того ж року, 4 грудня, у нас народилася дочка Марічка. Руслан був люблячим і турботливим батьком і ідеальним чоловіком. Він ніколи не підвищив на нас голос, навіть коли я намагалася з ним посперечатися, він все переводив у жарт. На ньому трималася наша сім'я та дім. Кожний вечір він купав дочку і вкладав її спати, а вона любила засинати на його руці. Ввечері брався за ремонт техніки, яку до нього звозили не тільки мешканці нашого села, а й з сусідніх сіл. А зранку поспішав на роботу до Чорткова.

В 2014 Руслана призвали на службу. Про війну та чоловіка на ній, про його загибель та подальші події жінці говорити важко. Пройшли роки, але біль та смуток залишились.

- Мені було дуже важко, - пригадує дружина. -  З двома дітьми я залишилася сама. День, коли мені повідомили  про його загибель, став чорною п'ятницю у моєму житті. Світ перестав для мене існувати, я була ніби в тумані, але діти давали мені силу і енергію для життя. Бо кому вони будуть потрібні, якщо я їх не поставлю на ноги. Марічці було 4, Ігорчику - 14. В одну мить син подорослішав, адже зрозумів, що потрібно мені допомагати. Так він закінчив школу і вступив у медичний коледж. Дякувати Богу, знайшлися добрі люди, які підтримали мене у цей важкий час. Підтримують і досі… Хоч ми прожили коротке сімейне життя, але я дізналася, що таке бути коханою та щасливою дружиною. Бажаю всім жінкам мати такого люблячого і розуміючого чоловіка…

Руслан Володимирович Коцюк (3 травня 1978, с. Джурин, Чортківського району Тернопільської області — загинув 29 серпня 2014, під Іловайськом Донецька області) — український військовик, старший лейтенант, командир взводу розвідки 3-го батальйону 51-ї окремої мехбригади.

Мобілізований до лав Збройних сил України 11 квітня 2014 року. Вишкіл проходив у військовій частині у Володимирі-Волинському. Наприкінці травня направлений до Іловайська. Останній раз виходив на зв'язок 28 серпня, перебуваючи під Іловайськом. З того часу рідні бійця кинули всі сили, щоб знайти його. 

Спочатку Герой був похований на військовому кладовищі у селищі Кушугум під Запоріжжям поряд з іншими своїми бойовими побратимами, тіла яких не вдалося розпізнати. Дружина чотири рази робила ДНК-аналіз та кожен раз результат був негативним.  Прізвище бійця, навіть, числилося у списку полонених. Ступінь рідності визначено судмедекспертами за відповідним матеріалом ДНК-експертизи доньки. Підтвердження рідні отримали 16 березня.

Перепохований у рідному селі 20 березня 2015 року. За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня, посмертно.

Автори: Христина ФЕЦІЦА, Андрій ШКУЛА

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.