Спогади про Героя: "На ньому трималася наша сім'я та дім..."

Ми не будемо писати про бої та подвиги. Натомість опублікуємо спогади дружини Героя та вірші, які Руслан Коцюк написав ще школярем. Для чого? Аби кожен з нас, який звик до слів «боєць», «герой», «загиблий» пригадав, що за словами – люди. Люди, яких не повернеш, але за якими можна поплакати, помолитися чи з щирою посмішкою пройти їхнім життям та дізнатися про них більше…

Руслан товаришував із братом Іванни (дружина бійця – прим. авт.) Ігорем. Завдяки брату ще в шкільні роки Руслан та Іванна познайомилося. Проте доля не одразу повінчала їх.

• Брат запросив Руслана в гості, - пригадує жінка. -  Тоді ми познайомилися та почали дружити. Це був далекий 1993 рік. Через два роки Руслан після 11 класу вступив до Чернівецького університету ім. Федьковича на спеціальність "Інженер-радіотехнік". Закінчив університет у 2000 році. За ці роки я встигла вийти заміж, народити сина Ігорчика та розірвати шлюб. З Русланом я підтримувала дружні стосунки, ми телефонували одне одному, спілкувались, допомагали одне одному в проблемах. А їх у нас було достатньо. В Руслана раптово помер батько, важко захворіла мати, влізли у борги, щоб її лікувати.

На той час Руслан працював у Бердичеві у фірмі родича -  ремонтував техніку. Коли мама захворіла, він залишив роботу, щоб доглядати її. А ще на його плечі лягла оплата братового навчання.

• В 2009 році мама Руслана залишила цей світ, - розповідає Іванна. - Мене біля нього не було, я знаходилась закордоном, підтримувати я його могла тільки по телефону. Коли  повернулася із заробітків, спілкування з Русланом було більше. З часом я знову поїхала закордон, але Руслан все частіше заходив до мого сина, бо ставився, як до рідного. Коли я повернулась, він запропонував вийти за нього заміж. Одружилися ми 16 березня 2010 року. Того ж року, 4 грудня, у нас народилася дочка Марічка. Руслан був люблячим і турботливим батьком і ідеальним чоловіком. Він ніколи не підвищив на нас голос, навіть коли я намагалася з ним посперечатися, він все переводив у жарт. На ньому трималася наша сім'я та дім. Кожний вечір він купав дочку і вкладав її спати, а вона любила засинати на його руці. Ввечері брався за ремонт техніки, яку до нього звозили не тільки мешканці нашого села, а й з сусідніх сіл. А зранку поспішав на роботу до Чорткова.

В 2014 Руслана призвали на службу. Про війну та чоловіка на ній, про його загибель та подальші події жінці говорити важко. Пройшли роки, але біль та смуток залишились.

- Мені було дуже важко, - пригадує дружина. -  З двома дітьми я залишилася сама. День, коли мені повідомили  про його загибель, став чорною п'ятницю у моєму житті. Світ перестав для мене існувати, я була ніби в тумані, але діти давали мені силу і енергію для життя. Бо кому вони будуть потрібні, якщо я їх не поставлю на ноги. Марічці було 4, Ігорчику - 14. В одну мить син подорослішав, адже зрозумів, що потрібно мені допомагати. Так він закінчив школу і вступив у медичний коледж. Дякувати Богу, знайшлися добрі люди, які підтримали мене у цей важкий час. Підтримують і досі… Хоч ми прожили коротке сімейне життя, але я дізналася, що таке бути коханою та щасливою дружиною. Бажаю всім жінкам мати такого люблячого і розуміючого чоловіка…

Руслан Володимирович Коцюк (3 травня 1978, с. Джурин, Чортківського району Тернопільської області — загинув 29 серпня 2014, під Іловайськом Донецька області) — український військовик, старший лейтенант, командир взводу розвідки 3-го батальйону 51-ї окремої мехбригади.

Мобілізований до лав Збройних сил України 11 квітня 2014 року. Вишкіл проходив у військовій частині у Володимирі-Волинському. Наприкінці травня направлений до Іловайська. Останній раз виходив на зв'язок 28 серпня, перебуваючи під Іловайськом. З того часу рідні бійця кинули всі сили, щоб знайти його. 

Спочатку Герой був похований на військовому кладовищі у селищі Кушугум під Запоріжжям поряд з іншими своїми бойовими побратимами, тіла яких не вдалося розпізнати. Дружина чотири рази робила ДНК-аналіз та кожен раз результат був негативним.  Прізвище бійця, навіть, числилося у списку полонених. Ступінь рідності визначено судмедекспертами за відповідним матеріалом ДНК-експертизи доньки. Підтвердження рідні отримали 16 березня.

Перепохований у рідному селі 20 березня 2015 року. За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня, посмертно.

Автори: Христина ФЕЦІЦА, Андрій ШКУЛА

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.