Тато, мама і десять "Я": як живе родина священника з села неподалік Тернополя

Він — священник з європейською освітою (навчався у Польщі), вона — випускниця Львівської академії друкарства, яка почала журналістську кар'єру. Господь благословив їхнє подружжя трійкою синів, а згодом... ще сімома дітьми, щоправда прийомними, хоча усі десятеро — найбільший скарб для подружжя.

Про особливу священничу родину Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, яка мешкає у селі Соборному, неподалік Тернополя, повідомляють на сайті Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ.

У їхньому домі багато всього: якщо ліплять вареники – то кілька сотень, готують борщ – то з десять літрів, а якщо вчать уроки – розкладають на столах цілі стоси зошитів і книжок. І так само щедро тут діляться любов’ю. Бо усвідомили, кажучи словами геніального поета істину, що “раз добром нагріте серце – вік не охолоне”.

Про виклики, проблеми опікунства, виховання, багатодітне материнство та батьківство наша розмова з Ольгою Гавліч.

ПРО ОСОБИСТЕ

 - Олю, розкажіть передусім про себе…

 - Усе своє дитинство і юність прожила у Великій Березовиці. Навчалась у восьмій школі, закінчила Українську академію друкарства у Львові. Студентські роки на початку 90-х були непрості, але дуже цікаві і пізнавальні. Тут я розпочала, так би мовити, свідоме пізнання Бога. Брала участь у різних духовних заходах, які провадили отці-студити у церкві Архистратига Михаїла. Там уперше почала практикувати Ісусову молитву. Словом, Господь готував мене до певного служіння, хоча тоді я навіть не здогадувалася про це: у монастир не кликав, але «спонукав читати духовну,  психологічну, філософську літературу. Тепер я розумію для чого це все було.

Закінчивши академію, працювала у тернопільській  газеті «Подільське слово». Творча робота мені подобалась. Я любила пізнавати щось нове і спілкуватися з людьми. Ця професія динамічна, вона відповідала моєму характеру, але Господь планував інше. Я зустріла свого майбутнього чоловіка. Згодом ми одружились і тут розпочалось усе найцікавіше… Приїхавши на парафію, я зрозуміла, що священство - це не професія, а стиль життя . Тому  їмость мала відповідати певним «канонам», а в селі, як відомо усі на виду, особливо життя священничої родини...

 - У середині 90-х минулого століття Ви будували журналістську кар’єру, а потім?...

- Із журналістською кар’єрою не склалося, але я не шкодую. Здобута освіта мені пригодилася у вихованні та пізнанні дітей,  їхньої психології.  На цій стезі такий  шаленний темп, якщо, образно кажучи, порівнювати життя нашої родини з марафоном, то він видасться неквапною прогулянкою. Без почуття гумору тут немає що робити. Журналіст повинен уміти слухати, бачити, описати. Мама ж має робити те саме, тільки не описувати – а коригувати.

 - Очевидно, що ставши дружиною священника, Ви мріяли про дітей, але напевно  не про десять?

 - Ваша правда, про десятьох я не мріяла, мені таке не снилось навіть у страшних снах. Максимум - двоє. Однак, Господь благословив нас трьома  синочками. І це внесло корективи у моє професійне життя... Діти вимагають самопожертви.

- Що спонукало Ваше подружжя до створення будинку сімейного типу?

 - Живучи на парафії, ми зіткнулися з багатьма побутовими проблемами. Проборство, яке відремонтували у Чернелеві-Руському вимагало постійних капіталовкладень, а у Соборному його місцеві жителі перетворили на звалище  побутових відходів. У той час заступником з гуманітарних питань Тернопільської райдержадміністрації працювала наша парафіянка Світлана Гоч, яка запропонувала скористатися державною програмою для створення дитячого будинку сімейного типу. З благословення  митрополита Василія ми прийняли це, як Господню пропозицію.

УСІ ДІТИ ПОТРЕБУЮТЬ ЩАСТЯ

 - Як рідні діти тоді відреагували на Ваш вчинок?

- Молитва творить дива у нашій родині - це  наочний  приклад.  Дітей ми не вибирали – нам  дарував їх Господь.  Ми пояснили нашим хлопцям, що тепер з нами будуть діти, які виховувалися без мами й тата. Сини тоді ще були юні до таких рішень (Петрусеві - 8, Павлусеві - 6, Юліанчику - 5 років), але вони їх прийняли. Спочатку ми їх брали із собою у дитячий будинок «Малятко», знайомитися з названими братами (Едіком - 4, Еріком - 3, Артурчиком - 2 років). Діти одразу знайшли спільну мову і подружилися. Нам залишилося тільки все це  прийняти і пережити. Так у селі Чернелів-Руський створилася прийомна сім'я. У такому форматі ми  прожили півтора роки.

Я думаю, що наші парафіяни  спочатку були в шоці, вони намагалися нас зрозуміти і якось допомогти. Тут уся богословська освіта отця Івана відіграла важливу роль. Одне говорити про любов, а зовсім інше її дарувати. Він зумів з Божою допомогою переконати усіх парафіян, особливо тих, хто мав певні сумніви і стереотипи, що це Богоугодна справа - виховувати сироту.

Коли відбудовувався будинок у Соборному, нам  запропонували взяти з Коропецького інтернату Лілю і Юру. Туди ми їздили самі,  старші уже няньчили менших братиків. Знайомство з дванадцятирічними підлітками було вражаюче  Діти гарні, але вже зі своїми звичками, поглядами на життя, стало зрозуміло, що буде непросто, але Господь захотів, щоб ми жили разом.

 - Дім, у якому мешкає Ваша родина, як він постав?

- Наш будинок офіційно був відкритий 4 січня 2010 року. Розпочалася важка праця, але “з нами Бог, розумійте народи, бо з нами Бог” - це  девіз, який супроводжує нас  уже багато років, і,  сподіваюсь, що надалі так і буде. Вихованці дитячих будинків сімейного типу, відповідно до Закону України,  можуть жити з нами  до 18 років,  якщо навчаються, то до 23.  Час іде. Ліля і Юра виросли, ми їх благословили на самостійне життя. У нашій сім'ї  появилася Наталя, а згодом - Кирило, якого ніби спеціально народили для нашої родини.

Після того, як постав наш дім у Соборному, віднайшли в архіві його  історію. Виявилося, що будинку вже два століття. І  його  будували  та освячували з розрахунком, щоб тут жили діти-сироти. Тому, можливо, не випадково тепер на цьому місці наш будинок сімейного типу.

ТАТО, МАМА Й ДЕСЯТЬ «Я»

 - Отець Іван - душпастир і батько, як він суміщає ці дві відповідальні іпостасі?

- Отець Іван дуже виконавчий. Його слова і дії співзвучні. У нього Бог на першому місці, а все інше додасться. Душпастирська праця в не обтяжує і не заважає бути гарним батьком, чоловіком. Вона навпаки розвиває дар служіння, невибагливості, простоти. Думаю, наші парафіяни це розуміють і допомагають творити діла милосердя.

 - Дружина священника і багатодітна мама. Чи вважає себе реалізованою в житті, про що шкодує і про що мріє?

 - Як дружина і як мама, я щаслива. Мрію про щасливе майбутнє своїх дітей. Найбільше хочу, щоб вони зустріли Бога і з Ним потоваришували.

 - Розкажіть про своїх діток…

 - Два рідних сини Петро і Павло вчаться на 5 і 3 курсах у семінарії, Юліан -студент другого курсу медуніверситету, Едік - другокурсник коледжу харчових технологій, решта  - школярі. А ще наші дітки займаються музикою, грають на цимбалах, гітарі і сопілці.

 - Рідні й усиновлені діти як вони співживуть, чи особливо вирізняєте когось, якщо так, яка реакція?

- Ми намагаємося не наголошувати на тому, що вони прийомні, тому живемо  дружно, весело і гамірно. Хочу зауважити, що діти відчувають лицемірство. Якщо ж виникають якісь непорозуміння, то намагаємось це обговорити.

 - Якщо у когось виникають особливі «забаганки» як це вирішуєте?

 -Забаганки у нас тільки такі, які можемо реалізувати. Знову ж таки скажу, що з дітьми потрібно розмовляти, їх не важко розуміти, якщо є виставлені пріоритети. Діти хороші, якщо є любов і розуміння у сім'ї.

- Стати прийомними батьками – це, як на мене, потрібно мати особливий педагогічний хист, знання психології, вже не кажу про  «залізне» терпіння і витривалість. Як Ви здобули такі навички, чи десь спеціально навчалися?

 - Прийомними батьками бути непросто, але можливо. Ми уже 13 років вчимося і кожен день чекаємо сюрпризів. Що два роки проходимо курси, які провадять фахівці соціальної роботи, психологи, читаємо спеціальну літературу.

СПРАВИ ПОБУТОВІ

- А тепер  до справ земних. Велика родина – це чимало побутових щоденних клопотів, нагодувати, одягнути, прибрати. Як справляєтеся з цим?

 - Отець Іван закуповує продукти, дещо вирощуємо самі на городі, я готую. Спільно робимо безлад,  а потім прибираємо. У нашому домі правила прості – підтримувати чистоту, прибирати своє робоче місце. Вирощений урожай збираємо – теж разом.  Коли малі діти -одні проблеми, як  виростають - інші. Однак  у будь-якому віці діти цікаві і з ними нема часу нудьгувати.

- Які особливі традиції Вашого сімейства?

Традиція нашого сімейства - це спільна молитва. Також ми часто їздимо на природу, ночуємо у наметах, розводимо вогнище, готуємо просту, але смачну їжу. Ми робимо це разом і дякуємо Богу, що нас багато.

- Сучасні діти і молодь здебільшого мають особливі стосунки з Богом, як прищеплюєте християнські і моральні цінності своїм дітям?

 - Кожен день молимося на вервиці, читаємо одну главу Святого письма, одну сторінку із життя святих і робимо розважання на кожен день. До речі, з часу існування нашого будинку  зі Святого письма вже втретє читаємо книгу Ісаї. Тому особливі стосунки з Богом у нас зароджуються без фанатизму, але з переконанням, що без Бога нашої сім'ї не було б.

І НАСАМКІНЕЦЬ…

- Чи виправдовують себе будинки сімейного типу?

- Я завжди кажу своїм дітям, що найкраще, коли дітей виховують рідні мама і тато, однак у житті буває по-різному, тому дитячий будинок сімейного типу - найкращий варіант для таких дітей.

- Умовно кажучи, якщо була б можливість почати своє життя спочатку Ви хотіли  б щось змінити?..

 - Бувають моменти, коли дуже важко, але я не шкодую. З нами Бог і всі труднощі Він допомагає долати.

- Якщо серед наших читачів є особи, які стоять перед вибором усиновлення, щоб Ви їм порадили?

 - Для тих сімей, які хочуть прийняти дитину у свій дім скажу: що потрібно молитись і пам'ятати, що дитина - це не лялька чи телефон, які можна замінити. Кожна ДИТИНА - це ОСОБИСТІСТЬ. І якщо Господь дає такий шанс, то Він  “упевнений” що у вас все вийде добре, хоча ніхто не обіцяє, що буде легко.

- Щиро дякую за відверту розмову. Нехай Господь благословить Вас і Ваших діток.

БЛІЦ

 - Про що мрієте – мир.

 - Улюблена квітка – нарцис, ірис.

 - Улюблена страва родини – вареники і піца.

- Яку музику слухаєте - музику не слухаю, тільки звук цимбал,  гітари і сопілки, щодня діти займаються

- Що читаєте - «Крейдяна людина»Тюдора.

- Який найкращий подарунок отримали у житті – ЛЮБОВ!

- Коли прокидаєтесь зі сну і йдете на відпочинок - прокидаюсь о 5.30, лягаю спати,  як коли.

розмовляла Надія ШПОДАРУНОК

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.