Тернопіль із дахів: красиво та небезпечно (Ще фото)

“Еверест” Тернополя

Руфери — це люди, які люблять дивитися на місто з висоти і безстрашно видираються заіржавілими драбинами на дахи високих будинків. Їх називають “руферами” — від англійського слова “roof”, що означає “дах”.

На дах будинку, що на вулиці Грушевського, де був магазин “Дністер”, доводиться лізти металевою пожежною драбиною. Однак руферам потрібно також протискатися через вузькі щілини між прутами арматури. Адже не усі дахи відкриті, тож це — єдиний спосіб дістатися туди.

— Тепер підемо на найвищий дах Тернополя, наш провінційний “Еверест”, — розповідає тернопільський руфер Андрій (22 р.), який погодився показати журналістові найгарніші краєвиди Тернополя. — Вихід на дах закритий міцними ґратами, звареними з арматурних прутів. Однак нам нічого не доведеться ламати.

Виїжджаємо ліфтом на 16 поверх будинку, що на “Алясці”, ще поверх доводиться йти пішки. Далі впираємося у ґрати. Однак Андрій, знявши наплічника та сорочку, вміло протискується у вузьку шпарину між сходами та прутами. Кореспондентові така процедура дається значно важче, але ось ми на даху. Позаду видно зелені квадратики полів, голову “зриває” вітер, а попереду — сотні інших дахів. Видно “Сонячний”, Центр, а десь далеко навіть можна розгледіти будинок-близнюк цієї багатоповерхівки, що височіє на “Дружбі”.

— На даху потрібно зберігати максимальну обережність, — застерігає Андрій. — Траплялося чимало випадків, коли люди падали з дахів через необережність. А впавши з такої висоти, як тут, вижити практично неможливо.

Однак Андрій розкриває кілька руферських секретів. Як зробити так, щоб на фотографії виглядало, наче ви ось-ось зірветеся у прірву.

— Дах складається з двох частин, якщо стати на краю першої і нахилитися вперед із певного ракурсу, усе виглядатиме страшно та реалістично. Однак руфери не бояться висоти. Для збереження життя вони керуються розумом, а не страхом.

Вокзал — як мурашник

З 16 поверху спускаємося ліфтом. Далі їдемо у Центр, до залізничного вокзалу. Підіймаємося сходами на останній поверх будинку на вулиці Богдана Хмельницького. Потім драбиною на горище старого дому. А звідти уже вилазимо на похилий двоскатний шиферний дах.

— Ходити потрібно тими місцями, де шифер лежить на дошках, щоб не проламати покриття та не попсувати людям даху, — каже Андрій. — Також треба нахилятися поближче до даху, щоб не послизнутися і не покотитися на край або взагалі не впасти на землю.

Підіймаємося на вершину даху. Тут можна вільно сісти і милуватися краєвидом. Звідси вокзал і Привокзальний майдан як на долоні. Видно навіть, як потяг проїжджає дальніми коліями.

— Тут гарно сидіти й дивитися, як бігають і копошаться люди там унизу, — каже Андрій. — Їздять машини, таксі, усі з пакунками кудись біжать.

На цьому даху вітер набагато слабший, а знизу ще й гріють гарячий шифер і бляха. З коминів же чути запахи усіх страв, які готують мешканці цього будинку.

Пригода з міліцією

З даху, що біля вокзалу, їдемо на “Дружбу”. Андрій квапить, аби рухалися швидше. Каже, що на цей дах треба встигнути до заходу сонця. Підіймаємося на п’ятий поверх будинку, що над Ставом. Такою ж драбиною, як у попередньому домі, вибираємося на горище. Уже звідти перелазимо на шиферний дах. Виглядає так, наче будинок стоїть над самим плесом води. Якщо близько не підсуватися, то не видно вузької смужки тротуару та дороги. Одразу за лінією даху починається Став. Справа видно парк “Топільче”. Зверху він нагадує густий ліс. Сонце заходить, тож ми вже хочемо спускатися. Зверху видно, як на вулиці Мазепи біжать четверо міліціонерів у чорних уніформах із собакою на повідку.

Хлопці, які сидять знизу на лавочках і п’ють пиво, відходять назад і дивляться на нас.

— Ей там, на горі! — Кричить один із них. — До вас міліціонери з собакою біжать!

За хвилину чуємо гавкіт пса та обличчя міліціонера, який виглядає з слухового віконця горища десь на іншому кінці даху і щось кричить.

— О-п-п-а, такого ще в мене не було, — каже Андрій. — Спускаємося, мабуть, униз.

Під під’їздом нас уже чекають міліціонери.

— Ви чого туди полізли? — запитує один із них.

Показую посвідчення і пояснюю, що ми фотографували краєвиди Тернополя. Питаємося, чи, не знаючи того, зробили щось протизаконне?

— Люди з будинку нам дзвонили, казали, що ви там шифер б’єте, — відповідає міліціонер.

Ми щиро дивуємося і пояснюємо, що нічого там не били й не ламали. Пропонуємо міліціонермам піти перевірити самим. Однак вони вірять на слово.

Після прощання з міліціонерами день руфера для кореспондента закінчується.

— Багато знайомих розповідали поро схожі пригоди з міліцією, — каже Андрій. — Однак мене таке поки минало.

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google