Тернопіль у травні-червні 1919-го – війна з поляками

Втратою Тернополя 1 червня 1919 року, переможним його здобуттям 15 червня та остаточною втратою його через брак амуніції були пам’ятними травень-липень 1919 року в нашому місті.

Події 93-річної давнини – приклад того, як армія, незважаючи на катастрофічний брак зброї і невпевненість власного командування, могла перемогти значно сильнішого ворога. Ця успішна військова операція Української Галицької Армії (далі УГА – прим. ред.) відома серед істориків як Чортківська офензива.

Покладалися на інших

 

“Неуспіх Вовчухівської офензиви (наступу УГА на окупований поляками Львів – прим. ред.) мав не саме лише стратегічне, але й насамперед моральне значення. Він спричинився до відступу УГА в квітні та травні 1919 р. Зрештою, тодішній провід Західної України провадив збройну боротьбу та цілу свою діяльність без довіри до власних сил. Навпаки, він довірявся різним місіям Антанти”, писав невідомий автор книги “Чортківська офензива”, виданої у 1953 р. у Мюнхені.

Натомість поляки, які бажали окупувати не тільки Галичину, а добру половину України, навіть часи перемир’я використовували для посилення своїх військових рубежів і стягування підрозділів на потенційно небезпечні ділянки. Навіть більше, польський міністр закордонних справ Станіслав Грабскі свідомо приховав від парламенту своєї країни отриману з Парижа депешу про те, що Антанта, тобто союз країн-переможниць у Першій світовій війні, ініціювала мирні переговори між поляками та українцями. Відтак польський Сейм прийняв рішення про наступ. А для цього наступу поляки використали організовану для них у Франції армію генерала Юзефа Галлера, яку перед тим зобов’язувалися залучати тільки до боїв з більшовиками.

“Одночасно польський уряд відповів Найвищій Раді (Антанти – прим. ред.), що до перемир’я з українцями дійти не може, бо українські війська почали наступ, а польські війська змушені були відповісти протинаступом”, читаємо у другому томі “Енциклопедії українознавства”.

Тернополян закликали до мобілізації. Уже у випуску від 4 травня 1919 р. тернопільської газети “Українські вісті” жителів міста повідомляли, що поляки зранку 2 травня намагалися наступати під Львовом, але невдало – УГА у контрнаступі відбила у них три села.

“Нехай кожний українець, мешканець нашого міста, що має 18-35 літ життя, голоситься до війська і йде виганяти ворога з рідної землі. Нехай не буде в нашім місті ні одного дезертира, ні одного зрадника народу… Рівночасно звертаємося і до Вас, старших над 35 літ життя, українців міста Тернополя. Зголошуйтеся добровільно до військової служби і творіть міліцію, щоб дати можливість вислати у бій якнайбільше молодих і здорових людей”, закликав тернополян через ту ж саму газету “Комітет трудового українського населення міста Тернополя”.

Утім, панікою у місті навіть “не пахло”, а в середині травня міська влада навіть скасувала заборону на продаж алкогольних напоїв у закритих пляшках додому. Тернополяни, як це видно з приватних оголошень, вірили у краще майбуття – хтось один шукав електромотор, інший – компаньйона для бізнесу, який міг би вкласти у проект 70-80 тисяч корон. А підприємець Зигмунд Егерман скуповував обруси та столи, аби відкрити на вул. Шевченка, теперішньому бульв. Шевченка, ресторан. Місто жило ніби буденним ритмом, хоч ні на день не забувало про війну.

 

“До нашого міста прибув з фронту на довший побут сотник Клє, з котрого іменем пов’язані нерозлучно самі початки оборони проти наступу поляків. Він – чи не найпопулярніша фігура на українськім фронті в Галичині… Кінь під ним двічі ранений… Не дивно, що на його голову накладали поляки раз по 10, 50 і 100 тисяч гривень. Хоча сам він німець – став на стороні справ слушності української справи”, писав автор статті у газеті під ініціалами М. Н.

Також тернополян попереджали, щоб не вірили польським агентам, які поширювали неправдиві відомості про “переможний наступ” їхньої армії. Одначе фронт наближався. Причому і з заходу – від Польщі, і зі сходу – від більшовиків. Українська молодь з першої тернопільської гімназії, що стояла на місці теперішнього пам’ятника Франкові, почала збирати пожертви для Червоного Хреста для потреб поранених і хворих.
У день 16 травня 1919 р. Тернопіль навіть став столицею Української Народної Республіки, бо сюди приїхали Директорія та Уряд країни. Симон Петлюра, як пише тернопільський дослідник Петро Гуцал у розвідці “Тричі був Тернопіль столицею”.

“24 травня С. Петлюра підписав у Тернополі накази Головної команди військ УНР: про реорганізацію армії і про введення у військах суворої дисципліни і покарання за її порушення, а через три дні – “Закон про утворення особливої слідчої комісії для розслідування проти єврейських погромних дій”, подає Петро Гуцал.
Та для Директорії, лідери якої самі заради приходу до влади уклали союз із більшовиками, реформи війська були запізнілими. Ворони жартували: “У вагоні Директорія, під вагоном територія”. І вже у ніч на 1 червня Директорія потягом виїхала у напрямку Кам’янця-Подільського. Того ж дня поляки захопили Тернопіль.

Контрнаступ – ініціатива вояків

УГА відступала, хоча й випуск “Українських вістей” від 22 травня і не натякав про можливість польської окупації Тернополя. Газета не поширювала зневіри, але, коли поляки зайняли місто, перестала виходити.

Станом на 4 червня українську армію відкинули аж до Ягільниці, що на Чортківщині. Командувач УГА генерал Омелянович-Павленко уже планував відступ за Збруч, а деякі інші керівники – на Буковину. Та проти були безпосередні військові командири.

“Збуджені солдати ставили питання: “Чому і навіщо нам відходити без бою? Тікаємо з власної хати, та ще й без боротьби, наче злодії!”, читаємо у брошурі “Чортківська офензива”.

Політики затягували з рішенням і надалі сподівалися на Антанту.

І от у таких умовах польові командири УГА самі зібралися на нараду в селі Антонів. Надалі майор Бізанц і Підполковник Вольф розробили план наступу. Поляки продовжували наступ і за 5-6 червня вийшли на умовну лінію Гусятин-Копичинці-Чортків-Ягільниця-Джурин.

“Майор Бізанц, перейнявши на себе відповідальність за дальший перебіг подій (вочевидь, головнокомандувачі такої відповідальності брати на себе не хотіли – прим. ред.), дав наказ наступати, бо він був тієї думки, що вояк повинен бути свідомим того, що він має залишити батьківщину не добровільно, але лише тоді, коли він до того змушений”, пригадував очевидець тих подій.

Поляків заскочили зненацька, і вже 15 червня УГА визволила Тернопіль.

“Все боєздатне текло до війська. Ніхто з молоді не хотів лишатися вдома. Армія зростала від години до години. По селах не можна було знайти жадного юнака. Всі юнаки бігли вслід за маршуючими полками і добровільно вступали до війська”, передавали сучасники.

Зрештою, поверненням нашого міста і виходом УГА на Золоту Липу завершилася перша стадія Чортківської офензиви. Надалі армія дійшла на Львівщину, але змушена була відступати. Не через силу ворога, а через те, що закінчувалися набої – політики не зробили своєї частини справи. У свою чергу, поляки, знаючи про брак амуніції, при відступі нищили все. Українські вояки у пошуках зброї навіть перекопували старі австрійські та російські шанці. Пробитися до чехословацького кордону, де у Лавочному чекали приготовані склади зі зброєю, УГА без боєприпасів не змогла. Із 90 тисяч добровольці забезпечити зброєю могли тільки 15 тисяч.

Упродовж 16-18 липня армія відступила за Збруч.
“Це був відступ морально не переможеної армії, свідомої того, що ні старшинство, ні головнокомандування не були винні в цьому відступі”, підсумовував невідомий автор “Чортківської офензиви”.

У Тернополі ж із 15 липня настав новий період польської окупації. Він тривав до вересня 1939 р., коли Німеччина і СРСР окупували Польщу так само підступно, як після Першої світової Польща та більшовики окупували Україну.
 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.