Тернопільські пластуни довезли Вифлиємський вогонь до Києва

Стопи ніг під час їзди велосипедом взимку мерзнуть навіть у двох шкарпетках. Болото з-під коліс забризкує ж не тільки ноги, але й спину, руки та обличчя. Значно краще керувати ровером, коли перед тобою їде машина ДАІ, зупиняючи всі зустрічні фури.

Такі висновки зробив кореспондент “20 хвилин”, приєднавшись ненадовго до веломарафону Вифлеємського вогню. На велосипеді проїхався з тернопільськими пластунами 40 кілометрів на трасі Львів-Тернопіль.

Відео дня

На день, коли планую взяти участь у марафоні, за прогнозом, планується плюсова температура і дощ. Роверисти кажуть, що така погода чи не найгірша. Під час морозу не так холодно, адже сухий одяг значно краще рятує тіло від зовнішньої температури.

Одягаючись до вело проїзду, намагаюся одночасно вибрати зручний і максимально практичний одяг. На ноги під кросівки одягаю тонку шкарпетку і грубу гетру. Під широкі спортивні штани — ще одні тонкі, облягаючі. Торс мають зігрівати майка, футболка, спортивна кофта і балонова куртка з капюшоном. На обличчя натягую спеціальну теплу веломаску — схожу на ту, в яких бандити грабують банки.

Почуваюся як капуста, однак маю надію, що вітром мене не продуватиме. Проїхавшись трохи для розминки, розумію, що головною проблемою буде таки вологість. При чому мокнути доведеться не тільки зверху — через дощ, але й знизу — болото з-під коліс на швидкості бризкає не тільки по ногах, але й долітає до рук та обличчя.

Тернопільських пластунів зустрічаю на трасі Львів-Тернопіль, за кілька десятків кілометрів від Львова. Разом зі мною ще два велотуристи з львівського райцентру Золочів — вони взялися супроводжувати вогонь через свій район.

— Їдемо колоною по двоє, — вводить у курс місцевих порядків пластун Роман Задорожний. — На спусках намагаємося пропускати машини, які назбируються позаду нас.

Групу велосипедистів веде спереду авто ДАІ з увімкненими мигалками — всі зустрічні зупиняються. Позаду нас помалу їде супроводжуючий бус — обганяти його, коли попереду міліція, практично ніхто не береться. Тож позаду час від часу вишиковується довга черга автомобілів. На рівних ділянках траси хтось із велосипедистів дає їм знак обганяти, машина ДАІ здає правіше, даючи змогу проїхати, таким чином час від часу колона зменшується.

Перші кілометри їзди даються доволі легко. Зустрічного вітру немає. Мокрота від дощу ще не відчувається. Дошкуляють іноді лише бризки від коліс велосипедів, що їдуть попереду. Коли роверист, який їде переді мною, проїжджає калюжу, частина її вмісту, піднята колесом, опиняється просто в мене не грудях та обличчі. На швидкості втекти від таких атак не вдається. Тож намагаюся не їхати одразу за кимсь — тримаюся трохи збоку.

У поганому становищі ті, в кого велосипеди на мають багажників. Їх забризкує звідусіль болотом із власних коліс. Із часом на спині назбирується така кількість болота, що воно починає відпадати шматками.

Пригадуючи попередній досвід їзди трасою, розумію, наскільки допомагає зараз міліцейський супровід. Вітер і болото, підняті зустрічними фурами, значно ускладнило б рух вперед. Зараз же всі водії чемно припарковуються на обочині. Майже усі відкривають вікна і зацікавлено роздивляється невелику групу велосипедистів. Дехто привітно махає руками з вікна. У водієві одного джипа впізнаємо тернопільського депутата — він також махає рукою і “бібіпкає” пластунам.

Із зацікавленістю роздивляються групу велосипедистів і жителі сіл, через які проходить марафон. Дехто намагається на ходу розпитати, що це за акція. Така сама реакція людей, які виходять до траси з сусідніх сіл. Виглядають ці люди, до речі, доволі цікаво. Навіть жінки, одягнені у ділові костюми та плащі, йдуть до траси в ґумових чоботах. Вже на зупинці вони перезуваються в класичні чорні чоботи.

Проїхавши другий десяток кілометрів, розумію, що і самому взути до їзди гумові черевики було б добре. Від дощу кросівки промокли, а холодне повітря навіть через дві шкарпетки почало продувати пальці. Те саме відчуваю і на пальцях рук — однак ті можна було хоч трохи розрухати. Холод же у ногах доводиться терпіти.

Не доїхавши десять кілометрів до Золочева, де запланований обід, робимо зупинку в одному з придорожніх сіл. Хлопці-пластуни дають мандаринки. Дехто прямує до магазину.

До цієї зупинки дехто з учасників марафону, які були на велосипедах під час нашої зустрічі, вже їдуть у бусі.

— Десь щодвадцять кілометрів стараємося по двоє сходити з дистанції і відпочивати у бусі, — пояснює один із пластунів. — Аби не вийшло потім так, що усі втомилися і хочуть відпочити.

У Золочеві, окрім обіду, місцеві активісти організували ще й урочистий прийом “вифлеємцям”. В одному з місцевих вузів подивитися на учасників акції зібрався повний актовий зал — переважно студентів цього ж закладу. Координатору веломарафону тут надають слово і просять запалити Вифлеємським вогнем свічки, приготовлені на сцені. Всі охочі підходять взяти й собі вогню. Пластуни в цей час йдуть обідати.

Після цієї перерви проїжджаємо з супроводом через Золочів, ставимо лампадку з вогнем біля встановленого тут пам’ятника В’ячеславу Чорноволу і виїжджаємо на трасу до Тернополя.

На цьому етапі я сходжу з дистанції. Пластуни ж до вечора доїжджають до Тернополя. Наступного дня їх шлях закінчується Житомиром, а вже у неділю, 21 грудня, в Києві вони урочисто передали вогонь представникам усіх областей України.

Після закінчення веломарафону та повернення пластунів до Тернополя Вифлеємський вогонь постійно стоятиме в приміщенні “Пласту”.

ФОТО:

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.