«Тих днів не забуду ніколи — це було найтяжче» . З полону повернувся Микола Хархан

58-річний військовий зник після бойового виходу на Бахмутському напрямку. Про те, що живий, родина дізналася випадково — з фото на російських пабліках. Дружина військового, якого повернули в Україну 5 березня розповіла, як шукали, чекали і як тепер вчаться жити знову.

Дев’ять місяців Марія Хархан жила між «Дай Бог, щоб живий» і відчаєм. Без жодної звістки, без підтверджень, без відповіді, де її чоловік. Лише дзвінки, пошуки, чужі списки й фото з інтернету, в які вдивлялася до болю в очах.

За плечима — два роки Афгану 

Тепер він удома. Жінка проплакала майже всю розмову з журналісткою, згадуючи пережите. Часом нам довелося зупинятися, аби пані Марія могла продовжувати розмову. І вона говорить тихо, але так, ніби досі не до кінця вірить у те, що чоловік вже в Україні.

— Дев’ять місяців ми не знали, що Микола у полоні, — жінка плаче. — Дев’ять місяців ніхто його не впізнавав. Розумієте? Ніхто… Це був просто жах. Ти живеш — і не знаєш, де він, що з ним. Ти не розумієш, де його шукати. Якісь думки приходять — і ти сама від них лякаєшся. Я цього стану передати не можу.

Її чоловік, Микола Хархан, із села Звенигород Бучацької громади. До великої війни — звичайне життя: робота на будівництві, родина, діти, онуки.

—  Він мурував будинки. Все життя працював, — розповідає  Марія Хархан про Миколу. — Такий чоловік, знаєте, щоб без роботи — то не про нього. Ще колись служив в Афганістані, два роки був. А потім уже — додому, до сім’ї.

У них троє дітей. Уже дорослі — старші донька і син зі своїми сім’ями, і подарували бабусі з дідусем четверо онуків. Молодшої Микола фактично і не бачив. Коли він зник безвісти, онучці не було і пів року.

Пішов добровольцем у 57 років

За два дні до повномасштабної війни Миколі Хархану виповнилося 57 років. 24 лютого чоловік пішов у ТЦК. Вистоював там довгі черги, і в березні 2022-го потрапив до лав 57-мої штурмової бригади. Потрапив на Донеччину, невдовзі їхні підрозділи перекинули під Бахмут.

— Йому подзвонили знайомі. Сказали, що є можливість — і він одразу пішов добровольцем, — згадує пані Марія. — Я навіть не знаю, як це пояснити. Тоді ж черги були під військкоматами, але він сказав — і пішов.

Виходи, зачистки, постійна небезпека. Дружина каже, що він мало розповідав про службу, аби рідні не хвилювалися. Але вона запевняє, що все ніби серцем відчувала.  

— Вони йшли — і по кілька тижнів не було зв’язку, — розповіла пані Марія. — Таке вже було не раз. Ми вже знали, що це таке — чекати. Дуже важко, але чекали…

Останній раз, згадує дружина, Микола подзвонив рідним в ніч із третього на четверте серпня 2023 року.

— У мене було якесь недобре передчуття, я не знаю, як це пояснити, — каже Марія Хархан. — А він каже: «Йдемо на зачистку. Не знаю, як воно буде… Може не бути зв’язку. Він і раніше так казав, але того разу… я не знаю. Наче відчував щось.

Після того — тиша. Спершу родина трималася. Бо таке вже бувало. Бувало, що довго не виходив на зв’язок. Щоразу було важко. Але чекали, бо знали — він є, згадує дружина.

18 серпня Марія була в Польщі на роботі. Подзвонила донька.

— Вона каже: «Мамо, я не знаю, як тобі це сказати…» Я вже тоді все зрозуміла. Вже серце відчуло, — Пані Марія плаче.  

Донька сказала, що з ТЦК принесли сповіщення. Тато зник безвісти.

Тільки чекати… 

—  Я тих днів не забуду ніколи… Це було найтяжче для мене. Ти не знаєш — живий, не живий. Де він, — каже пані Марія. — І ти нічого не можеш зробити. Тільки чекати. Рятували діти з онуками і робота. Йшла робити будь-що, аби тільки не думати, бо, здавалося, що з розуму можна зійти.

Далі — місяці пошуків. Родина зверталася всюди, куди їм тільки підказували — правоохоронні органи, міжнародні організації.

Подавали дані, дзвонили, писали, просили волонтерів, попитати — Може, хтось щось чув про Миколу. Але ніхто і нічого.

Офіційне підтвердження, що Микола Хархан у полоні, прийшло лише через дев’ять місяців — через Червоний Хрест.

— Ми шукали і через російські телеграм-канали, — згадує пані Марія. — І побачили фото — наші хлопці сидять десь у столовій, їм дають їсти. Я дивлюся — і розумію, що то він. Мій Микола. То росіяни виклали, а наші дівчата допомагали це знаходити… Дай їм Боже здоров’я. То був перший раз, коли я зрозуміла, що він живий.

5 березня Микола Хархан повернувся з ворожого полону в Україну. Дружина згадує, що того дня була вдома, коли їй подзвонили з координаційного штабу. І словами описати емоцій, що тоді відчувала, не може.

Найтепліші обійми — онуків

Зараз Микола проходить обстеження та перебуває на реабілітації. Рідні вже кілька разів їздили до нього, але набутися разом не можуть.

— Точних діагнозів лікарі ще не кажуть, — розповіла пані Марія. — Поки говорять, що нічого критичного, але є проблеми. Він ще проходить обстеження.

Про полон Микола нічого не розповідає. А дружина і не випитує, каже, йому потрібен час, аби оговтатися. Тим паче медики у центрі, де зараз проходить реабілітацію, попередили рідних, аби поки не розпитували, через що довелося пройти. Якщо захоче з часом — сам розкаже.

Але чоловік не приховує радості і неймовірного щастя, коли поруч родина. Особливо — онуки.

— Він такий щасливий, — згадує дружина, коли із дітьми і внуками приїжджали до Миколи. — Каже, мої колобочки приїхали, обнімаючи внучат. Ми спочатку по відео спілкувалися, а потім, як закінчився карантин, поїхали всі до нього. То він тільки на них і дивився.

І малі просто не відходять від Миколи, тільки й чути від них «дідусю, дідусю». А той обнімає і мовчки всміхається — оці обійми для нього зараз найбільше щастя.

Важив 90 кг, зараз 60

— Я коли приїжджаю до нього… Той тягар на душі, — жінка знову плаче. — Я не можу спати. Я не знаю, як це пояснити. Я ніби відчуваю, що він там пережив. Дивлюся на нього — очі запали. Зуби вибиті, худі, зморені… Микола до полону важив 90 кг, а зараз 60. На це боляче дивитися. Боже, що вони там перенесли ті хлопці. То одному Богу відомо.

Дружина згадує, як Микола прохопився про харчування у полоні. Як ставили на стіл окріп, в якому де-не-де плавала картопля. Заковтнути це все за секунди неможливо, бо гаряче. А не встиг — значить залишився голодним.

Зараз родина готується зустрічати Миколу вдома. За попередньою інформацію, яку їм озвучили, це буде 5 квітня, на Вербну неділю. А вони мріють, щоб стан здоров’я дозволив бути вдома хоч на Великдень. Готуються і чекають…

— Головне — щоб він був здоровий. Щоб підлікувався, — каже дружина. — А далі будемо жити. Тішитися дітьми, онучатами. Якось воно буде. Головне — щоб війна скінчилась і щоб був спокій. Щоб всі рідні дочекалися своїх Героїв додому. А я щаслива, бо мій Микола вже вдома, в Україні… 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.