Тітка Героя-сироти вимагає повернути гроші на пам’ятник, які збирали люди

На Тернопільщині — «війна» за пам’ятник Герою. Тітка загиблого воїна посварилася із волонтерами, які організували і провели поховання військовослужбовця. Журналісти розбиралися в ситуації

Михайло Микусь відійшов у вічність в січні 2025 року. Його тіло знайшли неподалік військової частини на Вінничині, причиною смерті вказали переохолодження. 

Чоловік у документах, що заповнив в ТЦК, вказав конкретну особу, якій повідомити у разі смерті, — свого друга і волонтера Володимира Петришина. Той забирав тіло і ховав Михайла, а однокласниця Героя оголосила збір на пам’ятник сироті, повідомивши наступного дня про це рідних. Ті погодилися, розповіли волонтери.  Тепер тітка померлого вимагає повернути їй кошти, які збирали на пам’ятник Михайлові Микусю.

 

Кошти жертвували люди

 

26 січня о 9 годині ранку волонтеру і другу померлого Володимиру Петришину зателефонували з головного управління поліції у Вінницький області з повідомленням про смерть Михайла Микуся.

— Михайло був круглим сиротою, мій номер телефону вказав у військовій частині як контактний, адже власної сім’ї не мав, як і рідних братів-сестер, — розповів Володимир Петришин. — Судмедексперт вказав, що тіло потрібно забрати з моргу м. Бершадь наступного дня, бо зберігати не мають де. Із собою треба мати труну, одяг.

Володимир кинувся шукати транспорт, необхідні речі, родичів. Знайшов номер телефону двоюрідного брата, який передав трубку дядьку. Волонтер поцікавився, де рідні планують поховати Михайла — на цвинтарі в с. Магдалівка, де похована мама, чи в Тернополі? Дядько тоді відповів, що не знає, як і хто це має робити. Тому Володимир Петришин вирішив ховати Михайла в Тернополі. 

— Завдяки друзям оперативно знайшли місце на кладовищі, бус, пальне на дорогу, труну та одяг, — згадує Володимир Петришин. — Але напередодні самого похорону зателефонувала з Італії тітка Стефа Чуйко і переконувала поховати Михайла таки в с. Магдалівка. На що я з ваганнями, але погодився.

Забравши тіло і документи, які були при померлому, організували панахиду в церкві Тернополя. Згодом — поховання 28 січня у Мигдалівці. Тоді однокласниця Михайла — Анна Бирич, організувала збір коштів на пам’ятник, на що родичі — тітка і дядько — відреагували схвально, згадує волонтер.

Проєкт пам'ятника, який пропонують встановити волонтери. На місці прапора має бути портрет Михайла Микуся 

 

Все змінилося після 9 днів

 

— Після похорону тітка і дядько мені сильно дякували за все і навіть пропонували гроші, цитую: «на могорич», — розповів Володимир Петришин. — Скалатська ОТГ, до складу якої входить с. Магдалівка, пообіцяли допомогти сумою 40 000 грн на пам’ятник Михайлу. Я є офіційним поховальником, тому написав заяву.

Не минуло і 9 днів після смерті Михайла, тітка зателефонувала до волонтера із вимогою віддати їй документи покійного, мовляв, цитують: «Всі в селі мене питають, а що з тою квартирою?». Щоб оформити спадщину, згадує волонтер. 

— Спершу надав їй нотаріально завірені копії, — каже Володимир Петришин. — Згодом, під обіцянку повернути, дав оригінали. Йдеться про військовий квиток, посвідчення учасника бойових дій. І тут почалось…

Спочатку, каже волонтер, тітка переписала заяву в міській раді Скалата на допомогу зі встановлення пам’ятника на себе. Потім написала до Анни, однокласниці Михайла, яка відкривала збір на пам’ятник, з вимогою віддати їй кошти. Мовляв, ставити пам’ятник буде вона сама. 

— Я зателефонував до тітки і почув, що документи вона мені вже не віддасть, а переписати заяву на виплату її закликала Скалатська міська рада, і запропонований нами пам’ятник з козацьким хрестом їй не подобається, тому вона встановлюватиме те, що захоче, — згадує Володимир Петришин. — Після перемовин з міським головою Склату, відділом ветеранів, священником я доніс бажання нашої ініціативної групи встановити гідний надгробний пам’ятник, як належить воїну ЗСУ. На що усі погодились. 

 

Чого хоче тітка

 

Волонтер каже, що наголосив — ніхто із них ні на що не претендує, як, ймовірно, припускала родичка. З нею знову поговорили, і вона ніби погодилася. Але того ж вечора писала огидні речі однокласниці небожа, яка збирала кошти (скріни всіх переписок є у редакції. Ми їх не публікуємо з етичних міркувань — прим. авт.) Згодом знову волонтери спілкувалися зі священником, вкотре ніби знайшли вихід із ситуації. Але тоді це тільки видавалося, каже волонтер.  

Але тітка невдовзі опублікувала пост на власній сторінці. 

— Дорогі тернополяни, скалатчани, родичі, знайомі, я щиро дякую вам за те, що ви донатили кошти на банку збору на пам’ятник воїну Микусь Михайлу «Небо», — пише Стефа Чуйко. — За моєї згоди, хоч я говорила Анні Б., що сама поставлю Міші пам’ятник, була відкрита карта. Склались такі обставини, що Анна, Володимир та інші найкращі друзі Міші обливають мене і мою родину брудом, що я була дуже поганою тіткою для нього. Не їм мене судити, про це можуть сказати односельчани, а не вони, але один Бог їм суддя. 

«Вони мені конкретно  примусово диктують, який має бути на Міші бідненький  пам’ятничок, як і Мішова труна, але його вартість становить  180 000 грн, — написала тітка у дописі. — Тому я категорично відмовляюсь  від збору  коштів, щоб справа не дійшла до суду. Бирич Анна зобов’язана розбити банку збору і повернути людям кошти, мені 20 000 грн (її особисті кошти — прим. авт), односельчани донатили через Укрпошта села Магдалівка, або скидали із своїх карток на банку збору». 

Скалатська міська рада виділяє 40 тис. грн, за що тітка дуже їм дуже вдячна. 

«Бирич поверне мені 20 000 грн, я ще докладу коштів і поставлю на могилі Міші такий пам’ятник, який хочу я і моя родина, на який він заслужив, — пише тітка. — Свої банківські реквізити я їй скинула. Моєму терпінню з боку «найкращих друзів» Міші увірвався терпець», — пише тітка.

 

Що кажуть волонтери

 

Володимир Петришин шукає поради і підтримки небайдужих та людей, які донатили на пам’ятник «Небу». Адже не знає, як вчинити. Каже, сподівався, що вийдуть із цієї ситуації  нормально, йшли на компроміси. Але, як бачать, це намагання одностороннє.

Відома волонтерка Люда Сивак переконана, що не потрібно віддавати кошти, адже їх донатили на прохання волонтерів. 

— Якщо тітка, за законом, зможе таки сама поставити пам’ятник — нехай ставить, а зібрані кошти спрямуйте на не менш важливу справу, — пише Людмила Сивак. — Але я в шоці. Я була на телефоні, знаю всю ситуацію, знаю, що Володимир взяв на себе відповідальність і все організовував, а тут на тобі. А де ж родичі були, коли Міші потрібна була допомога і підтримка? 

«Навіть не дивно, що все так повернулось, — написала Наталія Холодян. — Міша завжди говорив: «У мене немає «справжніх» родичів, і у випадку моєї смерті тільки «Міф» (Володимир Петришин — прим. авт.) мене забере і поховає». Тому він і записав Володимира як довірену особу. Коли Міша був живий, і коли йому справді була потрібна допомога, тоді родичів не було».

Володимир Петришин розповів, що були знайомі з Михайлом від 2016 року. Тоді вручали звання почесного громадянина Тернополя посмертно Світляку, який був його троюрідним братом. А також Павлові Басу. Сестра Павла, Кароліна, познайомила чоловіків. 

— Після того ми були разом в цивільному корпусі «Азов» — це громадська організація, яка підтримувала воїнів Азову, згодом створювали ГО «Сильна Галичина», де ми були організаторами, — розповів Володимир Петришин. — Нас багато чого пов’язувало. І коли Міша йшов на фронт у 2023-му році, я намагався підтримати і допомогти. Але він був настільки безкорисним… Йому ніколи і нічого не було потрібно — так щоб для нього особисто. Тільки чув, мовляв, може комусь це потрібніше. Я йому багато чого висилав — він роздавав побратимам. 

 

Попросити вибачення в людей

 

Михайло служив у 5-тій штурмовій, Київська окрема бригада. Те, що зазначив Володимира виконавцем його волі, знали багато людей з їхнього великого кола спілкування. 

На панахиді, згадують однокласниця і друзі, вони підходили до тітки та запитали її думку про збір на пам’ятник. Та погодилася і подякувала. Але відколи їй передали оригінали документів, почалися суперечки про пам’ятник. 

— Невже після смерті героя потрібні такі дописи, — прокоментував допис тітки Олег Дерій. — Думаю, справа не тільки у пам’ятнику. Порада: врегулювати ситуацію і попросити публічно вибачення в людей, яких ви безпідставно образили.

Що далі робитиме так тітка Стефа, ми намагалися запитати в неї самої. Проте телефон жінки весь час був не в мережі. Ми телефонували протягом чотирьох днів, але змін не було. Журналісти залишили їй повідомлення з проханням зв’язатися, але так ніхто і не передзвонив протягом чотирьох днів. Тому вкотре пропонуємо Стефанії Чуйко висловитися, ми готові оприлюднити і її позицію. 

 

Що кажуть у громаді?

 

На поховання Михайла Микуся Скалатська громада коштів не надавала, бо ніхто за цим не звертався. А на пам’ятник виділила 40 тисяч гривень — таку суму виділяють всім Героям війни на встановлення надгробків. Далі родичі готують проєкт і самі вирішують, яким буде пам’ятник воїну, повідомив «20 хвилин» фахівець супроводу ветеранів та демобілізованих осіб Скалатської ОТГ Дмитро Пашкевич. 

Про ситуацію із пам’ятником Михайлові там знають, і в даний час все «зависло» —  тітка стоїть на своєму, каже пан Дашкевич. 

— Я вже і з волонтерами з села говорив, і зі старостою, і священника просив допомогти вирішити цю ситуацію — поки про позитивні зрушення нам невідомо, — каже Дмитро Пашкевич. 

Всі спірні питання можна вирішити, обговоривши все разом, і ухваливши єдине рішення, переконаний голова Скалатської громади Петро Савончак. Гроші місцевої громади, 40 тисяч, перерахують фірмі, яка виготовлятиме пам’ятник. 

— Це дуже патріотичне село — вони досі шанують загиблих у Другій світовій війні, як і Героїв сучасної війни пам’ятатимуть і вшановуватимуть, доки самі житимуть, — каже Петро Савончак. — Є депутати, є староста, є актив села — потрібно всім разом зібратися, запросити родичів і волонтерів та все обговорити. Нехай кожен покаже свій проєкт пам’ятника, а всі присутні, врахувавши думки, ухвалять єдине рішення. Як на мене — якщо вже дійшло до такого протистояння, це питання потрібно виносити на обговорення села.  

Одним із переговорників між ріднею і волонтерами став і священник. Отець Віктор Борисюк колись служив на парафії у селі, а зараз там служить його син. Але на похороні Михайла слово казав саме о. Віктор. 

— Я і їздив, і дзвонив до тітки, востаннє ми говорили, здається, 16 березня, — каже о. Віктор Борисюк. — Вона запевняє, що не хоче вже ніяких грошей. Хоче вона чи не хоче, але ці кошти Михайлові на пам’ятник збирали люди, які його люблять, знають і пам’ятають. 

Дійшли компромісу: не хочете такого пам’ятника, який пропонують волонтери — готує свій проєкт. Волонтери нехай подивляться і вирішують, дають на нього гроші чи ні. А як не дають, ці кошти нехай віддадуть на потреби для фронту. Бо іншого виходу немає, каже священик. 

— Тітка ніби погодилася, і я чекаю проєкту від неї, який передам волонтерам, — каже о. Віктор. — Я зробив все, що міг. І, сподіваюся, тепер нарешті всі дійдуть згоди.   

 

Читайте також: 

Небо тепер на небі! 

 

 

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.