«Традиції залишилися, але без душі». Як родина загиблого Героя Петра Воробця зустрічає Різдво

За святковим столом у родині Петра Воробця сьогодні більше мовчання, ніж розмов. Він загинув на війні, і разом із ним змінилося все — навіть Різдво. Ольга виховує дітей, підтримує батьків і вчиться жити з порожнім місцем поруч. Традиції залишилися, але тепер у них інший зміст: це не стільки свято, скільки спосіб втриматися й не зламатися, шанувати пам’ять про того, хто був опорою для всіх.

Різдво в цій родині вже ніколи не буде таким, як раніше. Традиції залишилися ті ж: стіл, кутя, колядки, поїздки до батьків. Але все це тепер — «ніби без душі». Бо немає головного — людини, яка була опорою, стіною і душею компанії. Петра Воробця тут згадують тихо. Не тому, що не хочуть — просто досі боляче. На тендітних плечах дружини Героя Ольги тримається все: троє дітей, батьки, дім. Бо, як каже сама, якщо зламається вона, «посиплеться» вся родина. І в цьому — її щоденний фронт.

«Він заходив у хату з колядою»

— Я ніби тримаюся, — каже Ольга і зупиняє розмову. Жінка плаче, — я мушу тримати дітей, мушу тримати всіх. Якщо я почну плакати — мої діти здадуться ще швидше. Вони бачать, що я найсильніша. І я мушу такою бути — заради них. 

Загибель Петра Воробця підкосила всю родину. Найважчі наслідки — у дітей. Мати каже, що довелося звертатися до спеціалістів. І Різдво, і всі свята зараз інакші. 

— Стіл ніби повний, і все як завжди, але порожнеча у душі така, що словами не передати, — Ольга знову зупиняє розмову. — Традиції збереглися. Просто без Петра — вони пусті. 

Різдво у родині Петра й Ольги завжди було гучним. Спершу — в одних батьків, потім — у других. Колись їздили в села, тепер — у Тернополі, з одного під’їзду в інший. Коли Петра не стало, зовні, для інших, ніби нічого не змінилося. Родина збирається разом, готують святу вечерю, ставлять кутю, ходять в гості до батьків. Але це все не те.

— Ми все робимо так, як було. Але воно без душі. Воно не те, — каже Ольга. — Ми збираємося за одним столом, але вже не ті розмови, не той сміх. Ми навіть стараємося не говорити про нього між собою, бо не готові. Боляче. Петро був стіною. На ньому все трималося. Він — душа компанії, усім піднімав настрій. А тепер… 

Петро дуже любив Різдво. І особливо — коляду.

— Він завжди заходив у хату з колядою або віршиком. Голосно так заходив, — згадуючи це, Ольга усміхається, як завжди робив це її чоловік. — Розкидав руками — ніби одразу всю родину обіймав. Тієї коляди, з якою йшов на Різдво, його дід у селі навчив. Він любив співати, любив життя, людей і свята… 

Тепер ці спогади гріють — і одночасно ранять. «Немає тепер цієї коляди. Воно вже так не звучить. Просто не звучить без нього», — додає дружина. 

Кутя для тих, кого немає

У родині є особлива традиція, яку вони зберегли. У Святвечір на стіл ставлять окрему тарілку — для тих, хто вже на небесах.  

— Завжди ставимо пусту тарілку, прибори. Кутя на столі залишається до ранку, з ложкою. Бо віримо, що вночі приходять ті, кого вже немає, — каже Ольга. — Це ніби тихий спосіб сказати: «Ми пам’ятаємо».

Навіть колядки у цій родині тепер звучать інакше. 

— Ми колядуємо… ну, чесно, з-під палки, — каже Ольга. — Настрою немає. Але ми все одно робимо. Бо так треба. Є традиція. Є обов’язок. Є пам’ять.

Зовні в родині на свята ніби змін не відбулося: ті ж столи, ті ж молитви, ті ж поїздки до батьків, ті ж колядки. Але всередині — інша реальність.

— Ми живемо так само. Просто без нього. А це — зовсім інше життя, розумієш? — каже Ольга. — Ти ніби робиш усе, як раніше, але не відчуваєш нічого. Традиції стали обов’язком. Бо він мав бути тут… а його немає.

Вона не дозволяє собі плакати при дітях. Не дозволяє зламатися. Не дозволяє собі навіть довгу розмову про Петра. Тримається. Бо мусить.

Різдво — це завжди про дім. Але для тисяч українських родин воно тепер ще й про втрату. Про порожнє місце за столом. Про кутю, залишену до ранку. Про тихий біль, який не минає. І про жінок, які, як і Ольга, які тримають на своїх тендітних плечах усе… 

Старший син подружжя поїхав на роботу за кордон. Він працює на заводі, який виготовляє авто, зокрема, і для ЗСУ. І пишається тим, що робить це заради пам’яті батька. 

— Петра не стало — і сім’я посипалася — жінка плаче. — Вибач, я не готова була до такого питання. Я ніби тримаюся, бо мушу. І сказати, що просто в нас тепер пусто за Різдвяним столом — це нічого не сказати…

 

Читайте також: 

Як родини Героїв переживають Різдво і як їх підтримати — психолог

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.