Це мала бути остання його ротація. Тернопільщина прощається із Героєм Олегом Лапінським

• Завжди був оптимістом і неабияким патріотом. Від першого дня війни з росією – на фронті. Любив малих дітей, а ті його просто обожнювали.
• Олег ніколи не ховався за чиїмись спинами, кажуть близькі друзі. Так і сталось – він потрапив у саме пекло на сході країни.
• За всі роки війни чоловік мріяв отримати земельну ділянку і побудувати там будиночок, аби було де жити з літньою мамою. Бо їхнє житло згоріло, тому винаймали хатинку у Кременці. Цій мрії збутись не судилось…

 

— Я досі не вірю, що його немає. У мене досі перед очима, як він прийшов до нас востаннє, а перед тим подзвонив на другий день війни: «Кума, став чайника». Олег саме чекав ротації. Прийшов схвильований, хоча завжди був оптимістом і дуже спокійним. Каже, кумась, це буде моя остання ротація, — пригадує близька подруга Олега Лапінського і його кума Марія Бондарська. — Я його намагалась розрадити, переконати, мовляв, що ж ти таке говориш — от повернешся, ми ще тебе оженимо. Хату побудуєш, як і мріяв… Але Олег не з тих, хто ховатиметься за чужими спинами чи шукатиме собі легкого шляху. Так і сталось, він потрапив у саме пекло…

Надіялись, що повідомлення про загибель - помилка

Друзі до останнього вірили, що повідомлення про загибель Олега Лапінського – якийсь фейк чи помилка. От завтра чи післязавтра з’ясується, що він живий. Що відчиняться двері, і він зайде – як завжди, з цукерками «Зоряне сяйво», улюбленим зефіром і бананами для діток. І з його щирою посмішкою… А дітлахи обліплять його, як грушку, бо завжди відчували, наскільки це добрий чоловік, і обожнювали його. Часом сприймали за власного плюшевого ведмедя.

ЛАПІНСЬКИЙ Олег Мирославович народився 14 вересня 1985 р. на Кременеччині. Загинув 16 березня 2022 р. Старший солдат Збройних сил України. Служив командиром бойової машини механізованого батальйону. Загинув 16 березня 2022 року внаслідок бойового зіткнення та масованого артилерійського обстрілу Луганської області.

— 16 березня Кременецька громада втратила свого земляка, справжнього воїна, вірного солдата України, командира бойової машини механізованого батальйону старшого солдата Лапінського Олега Мирославовича, який загинув внаслідок бойового зіткнення та масованого артилерійського обстрілу, — йдеться у повідомленні Кременецької громади.

В Олега залишились мама Лідія, яка працює техпрацівником в Кременецькій обласній гуманітарно-педагогічній академії. А також син Саша.  

— Мій чоловік хрестив його сина Сашу, вони вже роками знаються. А мені Олег в останні роки став одним з найрідніших людей, — розповіла Марія Бондарська. — Часом був за маму з татом, брата – за них за всіх. Я могла йому розказати геть все, і у відповідь почути реальні поради. Він був ще й добрим психологом, вмів вислухати і підтримати.

Як збирались у компанії, Олег не міг довго говорити про цивільне життя. У його розмовах завжди була присутня війна, бо на ній він від самого початку. Він говорив про політику, війну – це були його теми.

— Це, напевне, дуже пафосно звучатиме але Олег — людина високоідейна. Йшов на війну не через меркантильні привілеї, а через величезну любов до батьківщини, — пригадує кума Марія. — А для своїх, кого він любив, особливо для дітлахів, був як медведик плюшевий. Обожнював всю живність – котики, собаки – це його. Пам’ятаю, як не раз жартували, мовляв, Олежику, приїдеш з війни, знайдемо тобі жінку. А він, сміючись, відповідав, що його жінка – це Берта. То його любима собака, яка зараз живе в Олегової мами.  

Господарство, де проживали Олег із мамою, давно згоріло. Тому винаймали стару хатинку у Кременці. Олег мріяв отримати «атошну» земельну ділянку і побудувати власний будинок, аби було де жити із матір’ю. Його мрії збутись не судилось, і мама залишилась сама у хатинці, яку винаймають…

Був крутим механіком і мав золоті руки

— Він був механіком від Бога, про таких кажуть, мав золоті руки, — пригадує близька подруга. — Знав про машини, здається, все.

Його слабкість – солодощі, а особливо зефір, пригадують друзі. Коли зустрічались, на столі завжди були ці солодощі. Ще й жартував, коли до героя їхали журналісти на інтерв’ю, що мають обов’язково приїхати із зефіром, тоді розмова піде. А ще сливки із сільського саду. Все просив, кума, мовляв, залиш мені, коли повернусь, поласую.

— Останній раз, коли ми прощались, я його обняла, а потім довго дивилась, як він йде, — пригадує кума Марія. — Ця картина досі перед очима. І всі спогади – дуже теплі і щемні. Він мені був, як рідний по крові і духу. Я, чесно зізнаюсь, боюсь йти на похорон. Доки не побачила, все ще вірю, що, може, це якась прикра помилка…

Редакція "20 хвилин" щиро співчуває матері, сину, друзям і кумам, побратимам, а також всій Кременецькій громаді. Царство небесне тобі, Герою...

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.