Міська рада міста Зборова, де жив хлопець, навіть організувала комісію з вивчення питання про проживання хлопця в інтернаті після публікації статті у “20 хвилин” 4 грудня.

Про приїзд журналіста та мера в інтернаті не знали, тому підготуватися у лікарні до цього не змогли. Кореспондент побачив життя Андрія таким, як воно є.

Не має друзів

Живе хлопець у невеликій кімнаті разом із двома чоловіками приблизно свого віку. У приміщенні стоїть тумбочка, яка зачиняється на замок, три ліжка. На стіні — телевізор. За словами медперсоналу, з іншими мешканцями інтернату Андрій майже не спілкується. Однак вони іноді помічали, що він таки грає з сусідами по кімнаті у карти та дивиться телевізор.

В Андрія, крім розумових вад, є ще й проблеми зі слухом. Тому, щоб поспілкуватися з ним, потрібно кричати. Хлопець каже, що лікарі його не ображають. Годують в інтернаті також добре, у кімнатах тепло, однак він хоче додому.

• А я знаю, чого? - відповідає хлопець на запитання про те, чому він хоче додому.

За його словами, хлопці, з якими він живе, крадуть його цигарки та іноді ображають його.

Однак за словами директора, це мине приблизно через місяць-два.

- В інтернаті, як в армії чи ще десь, є період адаптації, - каже директор закладу Володимир Боянович. - Адже хлопець має подружитися зі своїми співмешканцями. У нас не психіатрична лікарня. Мешканці інтернату живуть вільно. Вони можуть виходити на вулицю. Наші підопічні працюють у селі, їм за це платять. Також пацієнти лікарні отримують гроші на пластикові картки. А зараз в одному з магазинів села встановили термінал, з допомогою якого хлопці зможуть розраховуватися за покупки своїми картками.

За словами директора, на харчування одного утриманця закладу витрачають майже 18 гривень щодня. Харчуються вони чотири рази в день. Щодня в їжу їм дають м’ясо або рибу.

Кореспондент в інтернат прийшов незадовго після закінчення обіду. Тому побачив, що мають на обід підопічні. В цей день мешканці інтернату їли картоплю з м’ясною підливкою, салатом і суп.

За словами лікарів, до хлопця після розголосу його проблеми почали приходити багато відвідувачів.

Комісія Зборівської ради обстежила матеріально-побутові умови, у яких жив хлопець раніше. Вони побували на квартирі, де жив хлопець, та опитали сусідів.

- Після того, як померли його родичі, хлопець жив у квартирі, у якій за несплату відрізали газ, воду та електроенергію, - розповідає мер Зборова Василь Мартюк. - Умови були жахливі, зі слів сусідів, хлопець щодня до світанку прокидався від холоду і біг на вулицю, щоб не мерзнути. Зрозуміло, що самого Андрія в такій квартирі залишати не можна було. Тому у цьому випадку є правильно, що хлопця поселили в інтернат. Звичайно, набагато краще було б, якби хтось усиновив хлопця й опікувався ним. Бо інтернат - це не сім’я. Але зараз умови проживання у хлопця набагато кращі, ніж раніше.

Зі слів колишніх сусідів хлопця, квартиру купив хтось із керівництва Зборівської міліції.

Купить будинок

Дядько Андрія Ракітських Геннадій Мазур стверджує, що про племінника не забув і подбає про його майбутнє.

- У мене на руках є розписка і я вже дав завдаток за дім у Зборові, який збираюся купити, щоб там жив Андрій, - розповідає він. - Навесні переселиться. Я не можу сказати імені продавця, бо людина буде проти, але цей будинок за 3 кілометри і 200 метрів від колишньої квартири.

Дядько, за його словами, просто не міг допустити, щоб Андрій жив у запущеній квартирі без жодних умов.

- Я зрозумів, що він колись може просто впасти по п’янці і замерзнути, тоді його ніхто не врятує, - каже пан Мазур. - А зараз я спокійний за його долю. Я знаю, що він одягнений, вже поїв і постіль його чиста.

Андрія Ракіцького знають і тернополяни, бо хлопець вчився у Тернопільській школі-інтернаті для слабочуючих дітей.

- Взагалі Андрій був спокійною дитиною і нікого не ображав, - говорить працівник інтернату Лідія Попадюк. - Взагалі у хлопця важка доля із самого дитинства.

Мама за ним не дивилася взагалі, а виховувала бабуся, розповідає жінка. Мама Андрія долею дитини майже не цікавилася і приходила до інтернату лише у тих випадках, коли її викликали.

- Сам жити хлопець не міг би, бо є безпорадним у житті, - каже пані Попадюк. - За ним обов’язково хтось мав би дивитися.