Вересень 1939-го у Тернополі — спогади про “не золоті” часи

Так почався період перших совітів у нашому місті — час, який радянські автори назвали визволенням, а українські — окупацією.
“Хлібом-сіллю зустріло населення Тернополя радянських воїнів. Відбувся мітинг, на якому трудящі гаряче дякували Комуністичній партії і Радянському урядові за визволення з-під капіталістичного ярма. “Настав кінець нашому безправ'ю і недолі”, - казали вони з сльозами радості”, - читаємо у нарисі про Тернопіль у тому “Історії міст і сіл УРСР”, присвяченому Тернопільській області.

Майно захистили, а власників — на Сибір
Радянська література вимальовувала вересень 1939-го як свято. Справді, на відміну від польських часів, тернополяни отримали можливість навчатися у безплатних школах рідною мовою — але тільки за програмою, узгодженою з Компартією. Запровадили безплатну медицину, але водночас сотні тисяч свідомих українців та членів їхніх сімей депортували. Тільки за підрахунками істориків із Москви Валентини Парсаданової та Миколи Бугая, на початку 1942 р. у східних районах СРСР перебували 1 млн 173 тис. депортованих із західних областей до червня 1941-го.

Тим же, хто не становив явної небезпеки для “нового ладу” і будівництва комунізму, справді давали гарантовану роботу, але платні вистачало тільки на виживання. У радянських виданнях переконували, що Червона армія перейшла польський кордон і “взяла під захист життя та майно трудящих”. А поміж тим до кінця 1939-го, як подає та ж “Історія міст і сіл УРСР”, державними у Тернополі стали 32 промислові підприємства, банки, 100 великих житлових будинків, готелі. Усе це просто відібрали, дотримуючись принципу “експропріюй експропріаторів”.
Тюрми були переповнені — радянська влада виявилася не кращою за польську. Особливо жорсткий опір окупантам чинили оунівці. І тут радянська влада не розгубилася. Окрім депортацій, вона почала завозити “свідомий елемент” зі Сходу. Якби СРСР підписав Женевську конвенцію, він цього не міг би робити — документ забороняє ввозити цивільне населення на окуповані терени. Але саме тому не підписав, а свої дії окупацією не називав. Що цікаво, у переміщуванні людей країною радянський уряд скористався досвідом ще трьохтисячолітньої давності, запровадженим у давній Ассирії.
“Для подання допомоги населенню в перебудові життя на соціалістичний лад Центральний комітет КП(б)У направив до Тернополя велику групу досвідчених партійних, комсомольських, профспілкових і радянських працівників”, переконували автори того часу.
Але факт, що першими прийшли солдати й енкаведисти, а не вчителі, письменники й артисти. Та й останні часто були за сумісництвом співробітниками органів. Відтак тернополяни прийняли радянську владу неоднозначно. Хтось утік, хтось не встиг і потрапив у тюрму чи табір, а хтось і тішився. Загал же терпів мовчки - “приховував свої переконання”, як писали ідеологи комунізму. І зацікавлені особи могли б тут до нескінченності сперечатися, якби не документи і спогади людей, які все бачили на свої очі.

На свято — у нічній сорочці
Свідком “визволення” 1939 року стала тернополянка Ірина Максимів. Її батько Онуфрій Саїк працював у ті часи адміністратором готелю “Подільський” - пізнішої “України”.
- Приходить татко додому і каже: “Нусю, сьогодні буде великий баль у ресторації”, - пригадує 1939 рік тернополянка Ірина Максимів. - Мама запитала, яке свято, який баль? Тато відповів, що справлятимуть річницю Жовтневої революції — прийдуть найвищого рангу військові зі своїми жінками, бо ж нижчі чини приїжджали без жінок.
Дружина витягнула святкове вбрання.
- Я ще як нині пам'ятаю, як татко піднімав руку, а мамця защіпала йому запонки на сорочці, - продовжує жінка. - І от татко елегантно вибирається та йде на баль.
Не було вдома Онуфрія Саїка цілу ніч.
- А над ранням я збудилася, адже у хаті було стільки емоцій! Першими словами батька були: “Нусічка, як ми будемо далі жити? То є жемоїть, а не люди! Нусічка, та вони шклянками пили горілку — я такого ще не видів! А ти знаєш, у чому прийшли їхні жінки — у нічних сорочках...”
Хто з офіцерських жінок мав якісь туфлі, то прийшов у них, а як ні — у кірзових чоботах, передає батькові слова пані Максимів.
- І то жони офіцерів вищого рангу! На тому бенкеті ані солдатів, ані нижчих офіцерів не було, - каже тернополянка. - Татко розказував, що вони оселедці оббивали від луски об стіл. І шклянками пили горілку...

“Офіцер мився в унітазі”
Онуфрій Саїк залишився адміністратором готелю і надалі. Відтак розповідав і про інші випадки.
“Сиджу я якось у кімнатці і чую, що десь на поверсі постійно зливається вода. Думаю, може щось зіпсувалося — піднявся на поверх. Побачив відкритий туалет, а там офіцер миється. Спускає воду і миється в унітазі. І так декілька разів спускає”, - говорив чоловік.
Онуфрій підняв того офіцера.
- Сказав йому: “Що ви робите? Це не для того. Це — устемп (туалет — прим. ред.), тут люди управляються. Ходіть, я вам покажу, де треба митися”, - каже пані Максимів. - Завів його у лазенку (ванну — прим. ред.), показав, як включати теплу і зимну воду, де вішати рушник, де висить халат. А потім вони нам казали: “Мы приехали и вас всего научили. Вы не умели ни картошку жарить, ни щи варить”. Що ви навчили? Красти, матюкатися, водку пити. Так, ми щі не варили, не варимо і не будемо ніколи варити!

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google